За посадою – директор, за покликанням – батько

Два роки тому, прочитавши на одному зі сайтів інформацію про те, що чиновники у Верховній Раді вимагають, щоб на Львівщині перевірили інформацію про кожну дитину, яку протягом року скерували до інтернату за заявою батьків, вирішила провести власне розслідування і за об’єкт вибрала Червоноградську школу-інтернат. Діти нагодовані, чисті, гарно вбрані. Щоліта їздять на озера-моря відпочивати, а кращі з кращих — за кордон.

Кілька днів тому без попередження вирішила знову навідатися у школу-інтернат у Червонограді.

Коли відчинила вхідні двері, здалося, що потрапила у якесь сонне царство: по коридорах ніхто не бігає, не чути звичного лементу і писків. Тільки у фойє блимає вогниками різдвяна шопка. “Ми її розберемо після Стрітення”, — ніби прочитала мої думки чергова. І відразу ж поцікавилася, до кого я прийшла. Поки відпроваджувала мене на другий поверх у кабінет директора, розповіла, що всі на уроках. за півгодини у “молодшій” школі закінчаться заняття і діти підуть на обід.

У навчально-комп’ютерному центрі діти готують реферати і сидять у соцмережах.

Директора Василя Волошина в кабінеті не було — він обходив “свої володіння” — перевіряв, як поводяться діти на уроках, чи все гаразд у дитячому садочку, і навіть у шкільну їдальню заходить поцікавитися, чи встигають кухонні працівниці з обідом. Кожного свого вихованця знає за прізвищем і називає по імені. за кожною дитиною Василь Іванович горою стоїть. Не дивно, що маленькі вихованці називають його татом.

Зі своїх шкільних років пригадую, як ми колись боялися директора, як ненавиділи вчительку хімії і “фізичку”, зате обож­нювали вчительку російської мови і літератури. А у червоноградській школі складається враження, що діти сюди прийшли, щоб любити і поважати всіх вчителів. “Ви жартуєте, — сміється Василь Іванович. — Це далеко не так. Ті вчителі, що вимагають від дітей знань і дисципліни, — погані. Так кажуть діти. А ті, хто не примушує вчитися — просто чудові”.

І розповів мені Василь Іванович, що у школі є такі вчителі, які налаштовують дітей проти нього. Потім діти, зрозумівши абсурдність своєї поведінки, просили пробачення у Василя Івановича.

Неля Совгар незабаром житиме в Америці.

— Не все у нас так гладко, як видається на перший погляд, — зітхає Василь Іванович. — З усіх вихованців, а їх у нас 99, є такі, що їм закони не писані. Тікали з дому, а тепер тікають з інтернату. Є один хлопчина, що стоїть на обліку в інспекції у справах неповнолітніх. Неодноразово розмовляв з ним, намагався перевиховати, але, мабуть, я тут безсилий. Пробував на мене руку підняти. Є діти дуже різкі. Якщо зробиш зауваження, приймають “позу їжака” і кажуть: “А хто ви мені такий, щоб робити зауваження?”. Тоді серце від жалю розривається. Коли таке почуєш, руки опускаються.

За останні два роки у школі відкрили новий навчально-комп’ютерний комплекс, у якому 20 ноутбуків і шість комп’ютерів. У цьому кабінеті діє клуб “Байт”, за годинами розписані заняття. Діти тепер не вештаються по комп’ютерних клубах Червонограда, а мають можливість у себе “вдома” підготувати реферат, в ігри пограти, у соцмережах посидіти. Зайшла у фітнес-центр, а там діти з наставницею Світланою П’ятночко займаються на тренажерах. Усі тренажери — нові. Одночасно у залі може займатися десятеро осіб. За словами пані Світлани, дівчатка приходять, щоб фігуру вдосконалювати, хлопці — м’язи накачувати, грубасики “жир зганяють”.

Працює у школі-інтернаті гурток бальних танців. З Червоноградського палацу культури приходить викладач і тричі на тиждень займається з дітьми.

У фітнес-центрі можна і м’язи підкачати, і зайвого «жирку» позбутися.

Показав мені Василь Іванович і ще одне нововведення. Каже: “Закидали мені, що діти не мають можливості вчитися готувати і приймати гостей, як би це могли робити у себе вдома. Дивують мене такі “шпильки”, бо деякі наші вихованці не те що не мали можливості вчитися в хаті готувати, вони по кілька днів їсти не мали що. Але ми зробили висновки: знайшли приміщення, обладнали його під кімнату “Господарник”, де поставили холодильник, мікрохвильову піч, дали посуд... Будь ласка, збирайтеся, чаюйте, святкуйте дні народження чи іменини”.

Закінчилися уроки, і діти зі старшої школи пішли обідати. На столах парує запашний борщ, у тарілках картопля з котлетами, порції салату і узвар. Звернула увагу, що деякі дівчатка модно одягнуті.

— А... То наші італійка і американка (сміється. — Г.Я.). Ми їх так називаємо. Неля Совгар кілька разів вже була в Америці, а коли закінчить школу, її усиновить американська родина. Разом з нею їдуть два рідні її брати. Усі в одну сім’ю. У цій родині є молодший братик, але його виховує бабуся. Не його бабуся, а так... чужа людина, що любить хильнути зайвого. Мама цих дітей померла. Після цього над найменшим взяла опіку мати останнього співмешканця їхньої рідної мами. Старші переконують малодшого братика, щоб також йшов в інтернат, але бабуся його залякує, каже, там його будуть бити і ображати. Органи опіки нам цього хлопчика не віддають, мабуть, вважають, що з пиячкою дитині буде краще.

«Італійкою» Василь Іванович назвав Соломію Павлюк. Вона вже сім разів їздила до Італії в родину старших людей. Соломія після закінчення школи також має намір поїхати у цю теплу країну, де чужі люди стануть їй рідними. Дівчинка вивчила мову, спілкується з італійцями вільно.

- Не боїтеся віддавати дітей чужим людям у чужі краї­ни?

— Не боюся. Наші вчителі кожного року їздять у ті сім’ї, які взяли на виховання наших дітей, і перевіряють. Влітку завуч школи Мар’яна Оліярник була у Чикаго і відвідувала наших вихованців у нових родинах. Сім’ї, які мають намір усиновити дитину чи двох-трьох, приїжджають до Києва, де працює служба міжнародного усиновлення. А служба привозить цих людей до нас. Бачимо, хто ці люди, спілкуємося з ними по скайпу. Висуваємо і нашим вихованцям певні умови: треба добре вчитися, вивчати мову. За той час, поки я тут, усиновили п’ятеро дітей. Ще є четверо претендентів.

- Якщо дитині не сподобається, може повернутися?

— Аякже! Влітку минулого року поїхали до Америки четверо одинадцятикласників. З них лише одна дівчина хоче жити у Штатах, троє відмовилися. Сказали, житимуть тільки в Україні.

- Хто фінансує їхнє перебування за кордоном?

— Запрошуюча сторона. Шестеро дітей були влітку в Італії. В італійців цікавіша програма. Вони не усиновлюють. Родина запрошує п’ять чи шість разів поспіль дитину, вона погоджується туди переїхати і жити з ними. Коли їй виповнюється 18 років, сама обирає підданство — українське чи італійське. Попри все, ця родина зобов’язується платити за навчання і утримувати дитину.