«Школі найперше бракує любові...»

Чи не щодня чуємо, що зарплата освітян нижче нікуди, що підручників у школах немає, що садочки не опалюють через відсутність коштів. ... Матеріальні проблеми настільки вкоренилися у людській свідомості, що за ними геть забуваємо про головне — духовність. Про проблеми матеріальні в освітянському середовищі, які затіняють аспекти християнські, — у розмові з головою Львівського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка Оксаною Гентош.

- Пані Оксано, корупція у сфері освіти — чи не найголовніша тема у цій галузі...

— Вже 22 роки Україна декларує, що є державою християнською, а найвищі її очільники перед телекамерами демонструють свою релігійність. Проте всі сфери нашого життя охопила корупція, яка, на жаль, стала «здобутком» незалежної України. Не виняток і освіта. Вчитель-хабарник — ганебне і потворне явище. Намарне такий вчитель буде розповідати дітям про чесність, справедливість, правдивість... Адже найкращий виховник — це приклад вчителя. Кажуть, що вчителям мало платять, тому змушені брати хабарі. Проте вчитель не є найбіднішим у нашій обкраденій державі, фінансове становище освітянських посадовців цілком пристойне. Не бракує коштів на пишні святкування ювілеїв, уродин, свят, і не лише релігійних, а й посткомуністичних.

Щорічне відзначення Дня вчителя за усталеним сценарієм, з урочистими зборами в Опері, нагородженням — за не завжди великі здобутки в освіті, давно стало немовби ритуалом. А для більшості вчителів — це свято приймання квітів і дарунків. Пояснення вчителя, що він «змушений» брати хабарі, не можна вважати моральними, бо матеріальні обставини не можуть мати визначального впливу на моральний вибір та дії людини.

- Не лише квітами «дякують» вчителям. Яка ситуація з добровільно-примусовими поборами на шкільні ремонти?

— Чи всі батьки, що «дають», мають звідки взяти? А якщо спробувати не дати? Боронь Боже! «Ніхто цього не зрозуміє», — кажуть родичі. Ремонти школи, класів, придбання обладнання, книжок, багатьох потрібних речей — все за рахунок батьків. Зрозуміло, бо школу державну недофінансовують. Наскільки? Скільки мають доплачувати батьки і на які потреби? Ця сфера закрита. А варто б привідкрити, тоді було б зрозуміліше батькам, кому, скільки і для чого. Дофінансовування школи батьками не завжди прозоре і відкрите. Щороку «пожертвування» для школи стрімко зростають. Однак про використання отриманих коштів мало що відомо як педагогічній спільноті школи, так і батькам. До речі, добродійність не є добродійністю, якщо вимагає афішування, бо добродійність з любові має бути тихою і таємною.

Суттєві фінансові вливання в школу з боку багатих «добродійників» породжують розшарування в середовищі школярів, а керівник школи і вчителі потрапляють у залежність від добродійності з негативними наслідками. В школі культивується соціальна нерівність, зверхність одних стосовно інших. Свідоме занижування/завищування оцінок — не рідкісне явище. За кращу оцінку в атестаті окрема плата. Знецінюються знання, відсутня мотивація навчання. Все це спостерігають діти і аналізують. Їм подають злі приклади, їх вчать брехні.

- Чималим головним болем для батьків стає пошук репетитора для вступу до вишу...

— Школа недодає знань. Без репетиторів жодна дитина не має шансів ані отримати добрий атестат, ані успішно скласти ЗНО, а відтак вступити до вузу. Високі бали, які здобувають випускники на тестуваннях, це не завжди заслуга школи, а радше доброго репетитора, здібного учня і батьків. Репетиторство стало практикою підготовки дітей п’ятирічного віку до школи, зокрема вступу до першого класу спеціалізованих шкіл. Дитина не має шансів потрапити до конкретної спеціалізованої школи без підготовчих занять при цьому закладі та окремої «домовленості».

Настав час подумати над зміною статусу навчальних закладів взагалі, адже вони давно не є державними, лишень державно-приватними. Потрібно створювати відкриті і прозорі добродійні фонди на підтримку школи. При цьому варто доплачувати вчителям за їхню працю, позбавивши їх принизливого «збирання» хабарів у вигляді подарунків. Тоді не буде потреби одному директору спростовувати Франкові слова про те, що «школа вчителем стоїть», розтлумачуючи на свій лад, що «школа тепер батьками стоїть». Ці питання потребують широкої дискусії не лише в освітянському середовищі, а й серед громадськості загалом.

- Пані Оксано, на початку нашої розмови ви згадували про християнські чинники в суспільстві. А чи діють ці канони в освіті?

— Християнські цінності у сучасних українських школах — це мрія, наразі нездійсненна. Про християнські моральні чесноти в освітянському середовищі, зокрема про справедливість, взаємну любов і повагу між учителем і учнем та й поміж самими вчителями, говорити не доводиться. Школа і вчитель несуть важкий тягар атеїстичного підневільного минулого, нездатності жити в умовах свободи.

Школі найперше бракує християнської любові. Школу не любить держава, про неї не дбає суспільство, а відтак школа відплачує тим самим — нелюбов’ю. Чимало у вчительському середовищі таких, що не люблять школу, бо школа їх виснажує. Такі вчителі вдаються до крику, вживання неввічливих, а то й образливих слів на адресу батьків і дітей, пригнічують і утискають, формують негативний образ школи. І все ж не бракує у школах учителів, що мають високий авторитет у своїх вихованців, ніколи не опускаються до хабарів, працюють чесно і сумлінно, дбаючи про власну гідність. Я не знаю, чи вчителі дякують своїм учням за співпрацю на уроці, за те, що були уважними і чемними. Школа — це не лише місце праці вчителя, це сфера спілкування, духовного єднання людей. Заздалегідь прошу вибачення у багатьох-багатьох добрих вчителів...