«Змії і хижаки у лісі на Шрі-Ланці не такі страшні, як російські варвари»

Василь народився у Хирові, що на Старосамбірщині, вивчав правознавство у Рудківському коледжі. 2014 року проходив строкову службу, зокрема на Харківщині. Закінчив Інститут внутрішніх справ у Львові, але потім зрозумів, що поліцейським бути не хоче. Начитався багато пригодницької літератури і так захопився подорожами, що вже уявляв себе мандрівником. Вирішив, що першим пунктом вивчення географії стане Індія, але доля розпорядилася так, що опинився поруч — на острові Шрі-Ланка.

— Думав, буду вивчати медитацію, буддизм, — каже Василь. — Мав зі собою якихось три тисячі доларів, які швидко закінчилися. Спав у наметі там, де нічка застала. Вів щоденник, у якому записував все, що бачив і що пережив. Точніше, збирав матеріал для книжки, але досі її так і не видав, хоча матеріалу маю достатньо.

Оскільки віза у Василя закінчилася, потрапив у руки поліції і загримів до в’язниці. Забрали паспорт і… загубили. Сказали Василеві їхати у міграційну службу. Там його вислухали і відповіли, що депортують, але… за його рахунок.

— Та нема у мене грошей, — намагався їм пояснити хлопець. — «Якщо не маєш грошей, то сиди тут», казали. Я вирішив, що треба тікати. Думав нелегально дістатися до Індії. Треба було переплисти 32 кілометри — і я вже там.

— То ви так добре плаваєте?

— Добре. Але там такі хвилі були, що я навіть боявся пускатися берега. Зрозумів, що треба шукати інший спосіб переправи. Дізнався, що у Ратнапурі добувають сапфіри і рубіни. Подумав, що і я зможу. Знайшов я ті шахти. Люди, які вже там працювали, подумали, що я приїхав закуповувати партію сапфірів. Пояснюю, що грошей не маю, хочу навчитися розбиратися у тому коштовному камінні. Мені все пояснили, і я навіть щось там трохи накопав. Вирішив, що вже можу трохи продати. Поїхав на пляж, де й заночував. А там мене пограбували. Мало того, що каміння вкрали, то ще й телефон з усіма номерами.

Довелося Василеві знову повертатися до Ратнапури. Познайомився з місцевою дівчиною, зав’язався роман.

— Якою мовою з ними спілкувалися?

— Коли туди їхав, мав польсько-англійський словник. Спочатку наша розмова була мовою жестів, потім почав вчити їхню мову. Місцеве населення розмовляє двома мовами — сингальською і тамільською. Назбирав знову того коштовного каміння і подумав, що нам з дівчиною вже треба їхати в Україну. Правда, її батьки не були у захопленні від того рішення. Та і я передумав, бо в Україні була зима. Тому вирішив дочекати весни.

Але, як то іноді трапляється між молодими — чи то не зійшлися зорі, чи пазли, але Василь з дівчиною поставили крапку в стосунках. Дівчина залишилася вдома з батьками, а Василь пішов у монастир до буддистів.

— Почав практикувати медитації. Ченці-буддисти мені сказали: якщо хочу залишитися, вони мене поголять, бо я мав довге волосся, і вони мене називали Ісусом. Спочатку придивлявся, ходив з ними по різних горах. Але мені то не підійшло. У них дивне харчування, їдять два рази на день — переважно рис, варений на кокосовому молоці, риба, яйця лише в неділю. Насправді їжа дуже смачна, приготована на вогні, а їдять руками.

У цьому монастирі Василь затримався ненадовго, бо хотів побачити життя в інших. Загалом об’їздив 67 монастирів, навіть одного разу потрапив у жіночий. Каже, «по знайомству».

— Сподобали собі якусь черницю?

— Там гарні дівчата, але то треба було довше бути. А я не можу довго бути на одному місці (сміється. — Г. Я.).

Так минуло півтора року. За цей час трохи відклав грошенят — знову збирав і продавав каміння, працював на плантації, де вирощували корицю, збирав чай… Знайшов нових друзів, які досі телефонують Василеві.

— Планували повернутися в Україну?

— Так. Але у мене не було документів. Приходив у міграційну службу, мене там знову «закривали», а я знову тікав. Так тривало доти, поки одного разу не сказали, що… знайшли мій паспорт.

Ішов 2018 рік, Василеві виповнилося 27. Пробув удома місяць, і не міг більше сидіти на одному місці. Зібрав наплічник і поїхав у подорож Європою. За два роки об’їхав всю Європу, потім опинився за Полярним колом, а звідти взяв курс на Йорданію.

— У Йорданії мене також арештували. Приписали мені службу в російських спецслужбах, а все через те, що коли їхав з Фінляндії, не мав грошей на пором, тож поїхав через росію — санкт-петербург, далі Балтія… У Йорданії опинився тільки через те, що був дуже дешевий квиток на літак. Причому, у два боки. Одне слово, просидів 15 діб у їхній в’язниці, а коли побачили, що маю квиток на літак до Польщі, привези мене в аеропорт і чекали, поки літак не полетить.

— Василю, як ваші батьки сприймали те, що їхня дитина блудний син?

— (Сміється. — Г. Я.). Та що казати, не дуже були щасливі від того. Але потім змирилися, що я катаюся по різних країнах. Не можу довго сидіти на одному місці, живу тим, що маю щодня нові пригоди, не знаю, де мене застане нічка, що я буду їсти. Був як вовк — вставав зранку і мав йти та знаходити собі якесь харчування. Це настільки підіймає адреналін, що пояснити складно… У мене два рази на Шрі-Ланці була малярія, лежав під крапельницями, думав, що вже від’їду назавжди. Але прокапали, надавали уколів і витягнули.

— Коли повернулися додому?

— Коли почався ковід. Подумав так: кордони позакривали, їздити не буду більше нікуди. І почав подорожувати Україною, жив у монастирях. А одного разу скуштував козячого молока. Мені настільки сподобалося, що я вирішив купити собі козу. І не одну, а шість! Так у мене з’явилися козяча ферма і пес.

— То батьки втішилися, що ви нарешті кинули якір вдома?

— Та де там. Казали, я чисто звар’ював: маючи юридичну освіту, займатися козами… Навесні мої кізоньки мали дати приплід, бо у мене було п’ять кізок і один цап.

Але почалася велика війна, і хлопець зрозумів, що має не бавитися у фермера, а йти боронити різну землю від агресора. Віддав козяче господарство монахам, сказав, що через рік забере половину кіз. Решту — подарує за перетримку. У військкоматі Старого Самбора, куди прийшов добровольцем, запропонували Чернігівський напрямок або 24-ту бригаду, у якій колись служив, що воювала у той час на Луганському напрямку.

— На фронт я поїхав не сам, а зі своєю вівчаркою Барсом. Прибули поблизу Лисичанська. Я все питав у командира, коли піду в бій. Мене не дуже влаштовувало, що я десь за 5 чи 10 кілометрів від лінії фронту. Тож коли сказали, що треба групу з 15 воїнів на підкріплення Попасної, я був одним з них. Приїхала на підмогу ще Національна гвардія. Росіяни розбомбили одну позицію, а нам її треба було відбити. От тоді я вперше побачив 200-го. Якось не був готовий до такого повороту… Ми відстрілялися і поверталися до своїх групами по п’ять осіб. Дорогою підібрали діда, якому було за 60 і якому відняло ноги. Ніби все минуло добре. Наступного дня нашій групі сказали, що треба закріпитися на водоканалі.

То вони нас штурмували, то ми їх… От тоді я зрозумів: у кого є страх в очах, то він буде або 300-им, або навіть і 200-им. Так, під кулі свідомо не треба йти, але страху не повинно бути.

— Почуття страху присутнє у кожної людини. А у вас воно трохи притуплене, бо ви багато чого почерпнули під час медитацій у буддистів?

— Коли був на Шрі-Ланці, там були змії. Пригадую, я тоді був без намета, ще й дощ почав падати, а я спав біля якогось каміння. Поруч пробігали хижаки. Я навіть не ворухнувся, просто спав. Може, я і справді, навчився у буддистів не піддаватися страху?

За словами Василя, у страшних ситуаціях головне — не падати духом. Він завжди думав про завтрашній день — як будуть виходити з тієї позиції. І завжди вірив, що усі мають повернутися живими.

А потім сталося те, чого Василь не сподівався — росіяни взяли його і ще кількох побратимів у полон. Спочатку це був підвал у Попасній, де росіяни полонених ставили на коліна, вибивали показання, одному побратиму прострелили ногу, щоб почав говорити… Далі був Первомайськ, потім Луганськ. Василь каже, що спробував втекти, але не вдалося. Піймали, били і кинули «на підвал». Каже, там просидів 22 дні, били сильно — по три удари на одну ногу, три — на іншу. І так 6 разів на день. Казали, що треба йому зламати ноги, щоб більше не тікав. Тепер Василь жартує, що змії і хижаки у лісі не такі страшні, як російські варвари… Після Луганська, у якому просидів рік, був Свердловськ (так росіяни називають окупований український Довжанськ. - Г. Я.) на Луганщині, де його тримали у полоні до кінця 2024-го. Тоді його прізвище нарешті внесли у список тих, кого готують на обмін.

— Тоді мав бути обмін 103 на 103, але щось там не склалося, і обміняли лише 75 осіб, — каже Василь. — І нас, 28 осіб з різних колоній, знову повезли на росію. Розумієте, це такий облом! Я вже бачив стовпчики українські, за кілька метрів була нейтральна смуга… Але нас відправили в бєлгород, де знову була прийомка і де знову сильно били. Потім усіх відправили у штрафний ізолятор, у якому ми просиділи кілька місяців.

Тішило те, що з тих 28 осіб кожного місяця забирали по кілька на обмін. Я вірив, що і мене обміняють, але так хотілося, щоб це було якомога швидше. Але тут знову не зійшлися пазли. Коли попередніх кілька осіб привезли на обмін, побачили, що вони сильно побиті, і їх повернули знову у той ізолятор. А потім нас усіх викреслили зі списків на обмін! Наступним пунктом був барак, де жили сто полонених. Там я просидів 11 місяців. Коли почалася Курська операція, нас почали звідти вивозити. Я потрапив у волгоград, що за 115 кілометрів від Казахстану, де був страшний режим: цілий день треба було або стояти, або сидіти. Лише одна людина могла ходити по камері. Витримати то було дуже тяжко. Потім я відмовився від їжі, пив лише воду… А через шість днів потрапив у списки — мене обміняли. Це було 25 березня 2025-го.

— Ви вже тоді вірили, що вас цього разу обміняють?

— Я собі продумував план втечі, якщо би цього не сталося. От тоді би було більше що згадати…

— Кому ви спочатку зателефонували, що ви в Україні?

— Пам'ятав лише телефон свого друга, то першого його набрав і попросив, щоб пішов до нас і сказав, що я живий і вже повернувся. Моя мама за кілька хвилин передзвонила на той номер, з якого я дзвонив. Я був на сьомому небі від щастя, бо почув голос своєї мами…