Європа варта американської нафти!

Оскільки становив загрозу для врожаїв австралійських фермерів, влада країни  вирішила зменшити поголів'я цих птахів, але війну з ему вона програла. Ему збагнули, що їм не слід скопичуватися у одному місці, де їх легко урядові війська можуть знищити, і розсередилися невеличкими зграями по всій Австралії. 

Зрештою, влада відмовилась від ідеї зменшити поголів'я ему, замість цього огородив свої широкополі лани парканами. Дозволимо собі вказати на кілька відмінностей між ему та іранськими аятолами, які дають президентові Трампу кращі козирі і мотивацію у
війні з аятолами, ніж мав австралійський уряд у війні з ему. 

По-перше, ему розвивають швидкість до 50 км на годину,у той час як аятоли навряд чи пробіжуть за цей час більше, ніж 4 км. Тому їм важче розсередитися. 

По-друге, ему абсолютно не цікавляться ціною нафти і тому австралійський уряд не змушений  боротися з високою інфляцією, чого не скажеш про уряд США. Тому в уряду Австралії значно менша мотивація приборкувати ему, ніж в уряду США приборкувати аятол.

По-третє, ему не фінансують тероризм, і тому уряд Австралії не стикається з загрозою судноплавству для своїх торгових суден, на відміну від уряду США та інших держав світу, яким не байдуже, чи будуть хусити, яких підтримує Іран, пускати на дно
цивільні кораблі, що прямують до Суецького каналу.

Читач подумає: як автору могло спасти на думку порівняння війни австралійського уряду з птахами з війною, яку США ведуть проти Ірану?

Мені би таке ніколи не спало на думку, хоча би тому, що я ніколи не чув про війну австралійського уряду з цими птахами допоки не прочитав статтю шанованого журналіста агенції Томсон-Рейтерс пана Клайда Рассела від 17 липня цього року. У ній пан Рассел рекомендує урядові США огородити аятол парканом, замість того, аби намагатися їх знищити. Хоча аятоли бігають не так швидко, як ему, вони можуть, за словами пана Рассела, розсередитися по цілому Ірану, і тоді збройні сили США нічого не зможуть їм вдіяти, як нічого не зміг вдіяти австралійський уряд птахам ему.

Який же паркан має на увазі пан Рассел? Він прирівнює угоду 2015 року між західними урядами та Іраном до паркана, яким можна
огородити аятол, замість їхнього знищення. Пан Рассел не вказує, що якщо би західні уряди
дотримувалися цієї угоди від 2015 року,то Іран би вже був ядерною державою.

Бо на дворі 2026 рік, а угода 2015 року не
забороняла Ірану володіти ядерною зброєю, а лише відкладала це володіння на 5 років. За цією угодою Іран би вже гарантовано мав ядерну зброю. І хто б тоді наважився очищати Ормузьку протоку від іранських розбійників?

Чи дійсно такий досвідчений і кваліфікований оглядач з енергетичних питань, як пан Клайд
Рассел, не знає, що Іран вже мав би ядерну зброю, якби у 2018 році США, при президенті Трампі, не вийшли би з угоди з Іраном? Важко у це повірити. А легко повірити у те, що певна частина європейських політиків вважає корисним для Європи володіння Іраном ядерною зброєю.

Європа зацікавлена у дешевій нафті, щоб її економіка була конкурентною на світовому ринку. І США, і Китай мають змогу купляти нафту по меншій ціні, ніж європейці. США мають нижчу ціну, оскільки є найбільшими у світі видобувниками нафти, а Китай - бо міг собі дозволити не дотримуватися американських санкцій проти Венесуели, Ірану та росії, і купляти у них нафту зі значною знижкою.
Європа не може собі дозволити відкрито не дотримуватися американських санкцій. 

На відміну від Китаю, вона залежна від постачань американської нафти і газу. Якщо не буде дотримуватися санкцій, то ризикує втратити хоча і не найдешевші, але надійні американські постачання. Тому і вдається до хитрощів.

Собівартість іранської нафти набагато нижча за собівартість американської нафти. Кожен видобутий барель в Ірані, а також інших країнах, які видобувають нафту у Перській затоці, обходиться видобувачам у чотири рази дешевше, ніж аналогічна кількість видобута у США: 10 доларів проти 40.

Тому деякі європейські політики думають, що ціна нафти для Європи була би нижчою, якщо б Ірану дозволили вільно продавати свою нафту.
Вони плутають собівартість, яка має цікавити виключно видобувача, з ринковою ціною нафти. Ринкова ціна завжди утворюється
співвіднощенням попиту та пропозиції і є
незалежною від собівартості.

Той самий Іран, як і більшість країн Перської затоки, є членом картелю ОПЕК, мета якого полягає у штучному обмеженні пропозиції нафти. Це і призводить до високих цін, бо якщо попит залишається тим самим, а пропозиція нафти зменшується, ринкова ціна йде догори.
Ці європейські політики думають, якщо б така країна, як Іран, керувала цінами на нафту, то вона би розпочала гру на зниження ціни, щоб знищити американських конкурентів. Справді, якби Іран знизив би ціну нижче 40 доларів за барель, він би вигнав американську нафту з
європейського ринку. Продавати товар нижче рентабельності не має сенсу.

Сам би Іран при цьому заробляв, оскільки собівартість іранської нафти - 10-12 доларів за барель. Ці європейські політики думають, що їм вдруге вдасться обдурити американські нафтові компанії, як це сталося завдяки угоді 2015 року. Тоді, нагадаю, при владі був президент від Демократичної партії США Барак Обама. Демократична партія на відміну від Республіканської не дуже полюбляє свої нафтові компанії. Бо вони за традицією фінансують Республіканську партію.

Але американські нафтові компанії вивчили урок 2015 року і готові боротися за європейський ринок. З цим зокрема і пов'язане різке погіршення стосунків між США та Європою з приходом президента-республіканця.

Американські нафтові компанії вважають, що угодою 2015 року Європа, по суті, оголосила їм війну на знищення. І тому готові використовувати проти Європи навіть, загрозу російської агресії. Хоча і не палають великою любов'ю до росії.

Якщо Європа хоче дружні, не кажучи вже про союзницькі відносини зі США, їй слід припинити гру проти американських нафтогазових компаній на користь Ірану. Тобто припинити розмови про реанімацію угоди 2015 року. Свого часу Французький король Генріх Четвертий трьома словами пояснив чому погодився прийняти католицьку віру: "Париж вартий меси!"

Цією ж логікою мають керуватися і європейські політики, погодившись, що ціна 70-80 доларів за барель вартує ядерної парасольки США. Ми не маємо лаконічного таланту Генріха Четвертого, тому чотири слова замість трьох: "Європа варта американської нафти!".