«У Португалії дітям на день народження обов’язково дарують книгу»

— Людмило, ваші мандрів­ні дописи вражають цікавин­ками і щирістю. Це правда, що подорожі рятували ваш шлюб?

— Я 29 років замужем за тим самим чоловіком — ви­йшла за нього через 21 день піс­ля знайомства. У 2015-му ми переживали найбільшу кризу: пропали гроші у кількох банках, важко захворів батько, донька ви­їхала за кордон, підкосили події 2014-го. І ми поїхали рятувати шлюб у Бразилію. На 42 дні. І там було все. Восьмиденний перехід Атлантикою на кінематографічно­му лайнері, шторм посеред оке­ану, вулкани, печери, фавели — кримінальні райони Ріо, найбільші у світі водоспади, джунглі, укуси смертельно небезпечних комах, незаконне затримання Інтерпо­лом. Як же нас це згуртувало! На­зад ми повернулися іншими — справжньою командою. Тими, хто тримає одне одного над прірвою й витримує все разом.

— Це вже четверта ваша по­дорож за пів року: Шрі-Ланка, Непал, Ірландія. А тепер — Португалія і Азори. Це була мрія?

— Мені знову захотілося вдих­нути солоний вітер Атлантики. І, як не дивно, почути португаль­ську.

— Можете нею спілкувати­ся?

— Знаю лише фрази виживан­ня. Ми вивчили їх під час восьми­денного переходу з Канар. І цього вистачило: vinho — вино, cerveja — пиво, obrigada — дякую, quanto custa — скільки коштує. А головне: perigo — небезпека. Нагадаю: Бразилія у 2015 році — одна з най­небезпечніших країн світу. Фаве­ли — кримінальні райони на сотні тисяч мешканців, куди не захо­дила поліція, де не було жодної влади, крім наркобаронів і мафії. Я ще тоді закохалася у цю мову. У ній — шурхіт вітрил, крики ча­йок, латина і арабський слід. До речі, знали, що «Ола» — це транс­формоване «Аллах Акбар»? Дав­нє привітання вигнаних маврів, яке закріпилось у португальській та іспанській мовах. Коли зрозу­міла, що більше «не вивожу», а як коуч маю підтримувати людей, роблю те, що мене завжди рятує, — їду у подорож. Зібралася і поле­тіла на Азори. І щойно в літаку по­чула португальську — ніби хтось увімкнув світло у темряві. Як 10 років тому, коли вдалося зберег­ти наш шлюб.

— Чим здивувала Португа­лія цього разу?

— Багато чим! Наприклад, книжковими крамницями у… церквах. У винній лавці, на рин­ку поруч з інжиром і морепродук­тами, у ресторані, рибному ма­газині — всюди продають книги. Як і читають їх всюди — у метро, поїзді, на пляжі, в кафе. Навіть вголос одне одному. У найста­рішій книгарні Європи в Лісабоні не проштовхнутися. Люди пере­плачують, аби отримати фірмову печатку: куплено саме тут. Моя подруга, яка живе у Португалії чотири роки, була вражена пер­шим дитячим днем народження, на який запросили її сина. Вони подарували конструктор Лего — єдині, хто не подарував книж­ку. Перший читач країни — прези­дент. Колишній ректор юрфаку, постійно відвідує книжкові яр­марки й презентації у книгарнях. Робить селфі з людьми.

— А як щодо їжі? Ви завжди відкриваєте унікальні історії навіть за столом.

— Розповім дві. Перша — pastel de nata. Культовий десерт, який народився з… відходів. Мона­хи використовували білки: крох­малили ними ряси, освітлювали вино, робили клей для пергамен­ту. А щоб не викидати жовтки — вигадали тістечко: хрустке лист­кове тісто з кремом із жовтків, вершків, цукру й ванілі, запечене до карамельної скоринки. Його продають сотнями тисяч щодня.

— А друга — ананаси? Про­читала у вашому блозі.

— Від вулканів Ісландії до джунглів Амазонки — я бачила багато. Але ананаси на Азорах здивували найбільше: щоб до­зріти, їм потрібно 2−2,5 року! І ростуть вони не в землі, як у тро­піках, а у скляних теплицях. Кож­ні 3−4 місяці їх пересаджують, обрізають листя, і весь цей час не поливають — лише обприску­ють. А щоб викликати цвітіння і формування плоду — обкурюють димом із тирси. Там це окре­ма професія. Тобто два і більше роки вирощують один ананас! І коли після цього платиш 12 євро за кілограм медового соковито­го фрукта без жорсткого стриж­ня, розумієш: це зовсім не доро­го за таку копітку працю.

— Крім фруктів і десертів, що ще вразило у португаль­ській кухні?

— Морепродукти. Я була вра­жена, що Португалія — один із лі­дерів Європи за споживанням м’яса. Хоча рибу їдять теж, осо­бливо тріску. Але туристи, і я се­ред них, їдуть сюди саме по море­продукти: восьминоги, сардини, креветки, черепашки. Моя не­змінна любов — устриці. До країн, де продавці питали, чи не занад­то багато їх з’їла за раз (Норве­гія, Марокко, Франція, Ірландія), тепер додалася й Португалія. Мій рекорд — 38 штук за один раз.

— У Португалію було дві хвилі еміграції українців. Пер­ша — у 90-ті, і друга хвиля піс­ля 2022 року. Як португальці ставляться до наших?

— У 90-ті сюди їхали збідовані жінки з сіл заходу України догля­дати літніх людей. Та ті, хто ство­рював напівкримінальні структу­ри, обманював, забирав гроші у своїх же. Я чула безліч жахливих історій, після яких наші люди во­ліли працювати у португальців, аби тільки не з такими «своїми». Після 24 лютого все по-іншому. Ті українці, які приїхали тепер (а це близько 60 000), — зовсім інші.

Вони відрізняються як від тих, хто їхав у 90-ті, так і від тих, хто осів в інших країнах Європи. У Португалії нема «паразитуючих біженців». І ось чому: тут немає щедрих виплат, як у Німеччині чи Норвегії. Лише одноразова до­помога (150−250 євро), тимча­сове соцжитло — і все. Тому при­їжджають або ті, хто має кошти, або люди з професією, які гото­ві починати з нуля без очікувань, що їм хтось щось винен. Тепер тут потужна діаспора — понад 100 тисяч. Люди підтримують одне одного й Україну.

— Кого з українців вам вда­лося зустріти там?

— Вразила підписниця і ви­пускниця моїх курсів — Євге­нія Марченко, яка працює гідом у Лісабоні. Вона двічі втрача­ла все і двічі себе збирала нано­во. У Донецьку у неї була сім’я, дім, успішна кар’єра фіндирек­торки великої компанії, дру­зі. І ось 2014: втрата дому, заги­бель батьків, переїзд до Києва. Наприкінці 2021 року — болісне розлучення після 18 років шлю­бу, втрата роботи, вкрали ма­шину. Розпач. За порадою по­други вона зареєструвалася на сайті знайомств. І коли у березні 2022 року з двома дітьми виїха­ла до Бухареста, отримала пові­домлення від незнайомого чоло­віка: «Я живу у Португалії. Радо допоможу». Почалася перепис­ка. Через 2,5 місяця вона поле­тіла до Лісабона. І закохалася — і у нього, і у країну. Згодом пере­бралася туди з дітьми. Він — про­фесор історії, директор школи — надихнув та підтримав Євгенію піти у нову професію гіда.

— Історія, яка ляже в основу вашої наступної книжки?

— Але її могло б і не бути: в од­ному з перших повідомлень він написав: «Йду ремонтувати мі­крохвильовку. Це такий заліз­ний ящик, який підключається до розетки і гріє або готує їжу». Він щиро думав, що вона тако­го не бачила. Коли я перепові­ла це дівчатам з нашої групи, вони в один голос: «Я б одра­зу припинила з таким спілкуван­ня». А от Євгенія не припинила. А коли вже після приїзду показува­ла фото свого будинку, машини, подорожей, професор був шоко­ваний. Сказав: «Якби я знав, що ти так живеш, я б ніколи не нава­жився тобі написати».

— Що взяли для себе з ха­рактеру португальців?

— Те, що здається несуміс­ним, але прекрасно уживаєть­ся в одному народі. Перше — їхня національна туга. Їхнє «сауда­де». Це коли боляче й солодко водночас. Коли сумуєш за тим, чого вже нема, і за тим, чого ні­коли не буде. Ностальгія за втра­ченими часами, коли Португалія володіла половиною світу. Гор­дість, що вона була, і сум, що вже нема. Музика цієї туги — ро­манси фаду з гітарами, з над­ривом, шепотом і криком душі. І ще інший бік — азартність та віра в диво. В країні з найнижчими зарплатами в Європі — найвища віра у щасливий випадок! Вже 500 років лотерея тут — культ. Кі­оски, черги, блиск в очах. Євге­нія розповідала: прапрадід її чо­ловіка спустив на лотерею весь спадок і візницький бізнес. І піс­ля цього жоден із нащадків біль­ше не купив жодного лотерейно­го квитка. Зареклися.

— Часто українці за кордо­ном відчувають шалену не­справедливість: тут люди жи­вуть життя, а у нас — війна. І такий розпач накриває. У вас таке було?

— Було. Ще й як! Мене драту­вала повільність португальців. Просиш щось швидше, а вони не реагують або не спішать, та ще й кажуть «Заспокойся. Все буде». Хотілося кричати: «Ви розуміє­те, звідки я? Чому я спішу жити? Чому в кожну хвилину втискую максимум?».

— Як впорались?

— Спитала себе: навіщо я тут? Щоб злитися, що їх не бомблять? Чи щоб узяти в них те, що підтри­має мене далі? Тут інше повітря, інший час, інша швидкість. І ці люди не винні, що в нас війна. От тоді в мене й увійшла їхня calma. Це знамените португальське «Не метушися. Все буде». Мисте­цтво жити без поспіху, провини й страху. Це глибока довіра до світу, мистецтво бути у моменті. І тоді я дала собі дозвіл: не поспі­шати. Я ж у відпустці, у безпеці — значить, можу просто бути, ди­хати й радіти життю.

— Тому полізли в середину вулкана на Азорах попри під­вищену сейсмоактивність і сирени, які про це сповіщали?

— Так! Я підіймалась на вулка­ни в Японії, Ісландії, на Сицилії, Канарах, але завжди мріяла по­трапити всередину. І на остро­ві Терсейра на півдорозі між Єв­ропою і Америкою, за 4 тисячі км від України ця мрія здійснилась! Я потрапила у саме серце вул­кана — лавовий тунель Gruta do Natal. Одне з небагатьох місць у світі, де можна спуститися все­редину без гіда та спецспоря­дження. Лише детальний ін­структаж, каска і рішучість. А яка в нього історія! У 1969-му його «відкрили» скаути і провели там месу, щоб вразити дівчат. Відтоді тут проводять хрещення, вінчан­ня, різдвяні меси — у серці вулка­на, уявляєте?

— Який настрій залишився після мандрівки?

— На власні очі побачила, як із чорної лави виростає квітучий сад. Як можна створити новий світ з нічого. Коли португальці відкрили ці острови на початку XV століття, на лаві росли лише кіль­ка кущиків трави — те, що занесли вітри й пташки. Все, що тут нині росте та живе, завезене людь­ми. Саме тому тут нема хижаків і змій — їх не привезли. Потім сюди почали їхати ті, хто шукав кра­щої долі. Фермери з голодних, неврожайних регіонів, вигнан­ці — маври, хрещені євреї, аф­риканські раби.

Вони й створили цей рай посеред діючих вулка­нів: ананасові плантації, чай, ла­вові виноградники, корови, яких тепер більше, ніж людей. Азор­ські острови — це пам’ятка люд­ській праці. І нагадування: навіть якщо у серці випалена пустеля, а навколо — чорні скелі, на яких ні­чого не росте, їх можна перетво­рити на квітучий сад. Тут вийшло. І у нас вийде.