«В Ірландії найнижчий рівень розлучень у Європі. Офіційно розлучитися — це пекло…»

Про те, чому ірландці досі бояться фей, як країна із депресивної колонії стала «кельтським тигром» і знову балансує на межі через ШІ та Трампа, а також про ірландця, який відправив в Україну 9 конвоїв допомоги.

— Людмило, Ірландія — ваша 62-га країна. Які ваші враження?

— 12 днів у 62-й країні. Саме стільки знадобилося мені, щоб зрозуміти: в Європі немає на­роду, який би так глибоко відчу­вав нас, українців, як ірландці. Бо ми пройшли однакові кола іс­торії: голод, заборону мови, емі­грацію, втрачені території, бо­ротьбу за себе. Там, де сьогодні зелені луки й паб із кельтськими піснями, ще кілька поколінь тому панувала тиша страху. На дверях пабів у Лондоні й Белфасті висі­ли таблички: «No dogs. No Irish». Ірландців офіційно прирівнювали до собак. Їхню мову забороняли у школах, дітей били по руках за кельтську, а у храмах карали за молитви неанглійською. Це було століттями: гноблення, зневага, відбирання прав. І кульмінація — Великий голод 1845−1849 років.

— Що стало причиною ір­ландського Голодомору, від якого у квітучій Британській імперії загинули мільйони?

— Чотири роки поспіль — су­цільний неврожай картоплі. Саме нею харчувалися мільйо­ни ірландців, бо це був єдиний доступний їм продукт. Дешевий, поживний і врожайний.

— Але ж в Ірландії були й інші продукти. Чому люди не могли їсти м’яса, зерна, ово­чів?

— Бо Ірландія на той час була колонією Британської імперії. Уся земля належала приблиз­но 8 тисячам англійських родин-поміщиків. А місцеве населення — понад 8 мільйонів — було без­земельним. Ірландці орендува­ли землю у цих панів за непомір­ні гроші. Щоб вижити, вони жили великими родинами на крихіт­них ділянках, вирощували зерно та худобу — і все це продавали, аби сплатити оренду. Самі хар­чувалися лише картоплею — бо це було дешево і ситно. А коли хвороба знищила врожай карто­плі - настала катастрофа. Люди не мали чим платити — і їх вига­няли з землі. Неврожай тривав чотири роки. Паралельно тися­чі кораблів вивозили з Ірландії м’ясо, зерно й молоко до Англії. А коли британський парламент порушив «ірландське питання», один із політиків заявив букваль­но: «Не треба їх рятувати. Голод — це Божий суд для католиків, які не хочуть навернутися до істин­ної віри». Допомоги свідомо не надали. Це була цілеспрямована ідеологічна політика.

Почалася масова міграція. Люди кидали домівки й ішли піш­ки в міста або до портів. Вми­рали тисячами просто на доро­гах. Хто вижив — шукав будь-який спосіб виїхати в Канаду, США, Ав­стралію. Понад 1,5 мільйона емі­грували. Ще півтора мільйона — загинули. Ірландія так і не від­новилася: з 8 мільйонів населен­ня залишилося п’ять. Це — єдина країна в Європі, де сьогодні живе менше людей, ніж 200 років тому. У США — понад 80 мільйонів лю­дей з ірландським корінням.

Я не змогла стримати сліз, коли побачила біля річки Ліффі брон­зові фігури виснажених людей. Меморіал Великого голоду у цен­трі Дубліна вражає до мурах. Як і корабель-музей Jeanie Johnston — репліка судна, на якому вивози­ли емігрантів до Канади. До 60% пасажирів не виживали. Їх не пе­ревозили — їх позбувалися. У трю­мах. Без їжі. Без води. Без права на життя. Як наших розкуркуле­них у вагонах для худоби. І не за кращим життям. А з останньою надією вижити.

— Яка Ірландія сьогодні?

— Завдяки грамотним рішен­ням уряду за останні 50 років країна зробила прорив в еконо­міці у 70 разів! Із відсталої тери­торії, де ще у 90-х по вулицях хо­дили корови, а люди ніколи не бачили іноземців, вона перетво­рилася на одну з IT-столиць світу.

Уряд знизив податки для тех­нологічних гігантів, створив ан­гломовне середовище з єв­ропейським законодавством — і сюди зайшли Google, Amazon, Facebook, Apple, LinkedIn.

Одна з таких зон — район The Gasworks у Дубліні. Колись тут був газовий завод: вугілля спа­лювали, добували газ, а відходи гнили в землі. Повітря було ток­сичне, вода — отруєна, жити було неможливо. Держава викупила територію за 3 мільйони євро і вклала 11 мільйонів у рекульти­вацію. Першою компанією, яка повірила в це місце, став Google.

Але зараз усе змінюється. Масові скорочення, шалена кон­куренція, страх за майбутнє. Ай­тішники з усього світу, що тут працювали, втрачають роботу. Молодь — у тривозі. Іпотеки ви­сять на кожному.

— Із чим це пов’язано?

— Штучний інтелект та Трамп. ШІ витісняє початківців. Джуни більше не потрібні. Їхню роботу робить алгоритм. А ще — Трамп. Його політика «повернення циф­рових офісів у США» вдарила по Ірландії. Бо всі ці Google Ireland Ltd, Facebook Ireland, Apple EU — це реальні офіси з реальними працівниками, які обслуговують Європу, але платять податки в Ірландії. Ми платимо за YouTube Premium — а гроші йдуть у Дублін. Тепер США хоче це припинити. І майбутнє країни — під загрозою.

— Ірландія асоціюється з рудими людьми. Це стерео­тип чи реальність?

— Ірландці стали рудими, щоб вижити. Усе — через брак сонця. Ірландія — одна з найтемніших країн Європи. Тут постійно дощі, вітри, тумани. Люди не отриму­вали вітаміну D. Хворіли. Вими­рали.

І тоді в ДНК з’явився новий ген — MC1R. Він дав людям руде волосся, світлу шкіру — і шанс. Вижили ті, хто мав цю мутацію. Інші - зникли. Руді навчилися ви­робляти вітамін D навіть під су­цільною хмарністю. Ось чому сьогодні Ірландія — найрудіша країна світу. 11% населення — руді. А за моїми відчуттями — всі 50%! Це не просто колір — це на­ціональний код виживання. Руді - герої ірландських легенд, по­встань, фільмів, карикатур, ме­мів. Їх люблять, на них рівняють­ся. Їхні обличчя — на сувенірах.

Є село, де понад 30% лю­дей — руді. Туди їдуть у «генетич­ні тури». І щороку тут проходить Redhead Convention — фестиваль рудих з усього світу. Навіть мо­нахи в середньовіччі носили руді перуки. Бо вважалося, що руде — це вогонь Святого Духа.

— А що з кельтською магі­єю? Феї, лепрекони, друїди…

— О так. Це не легенди. Це ре­альна віра. В Ірландії не можна нічого брати з пагорбів, лісу, ста­рих дерев. «Не чіпай камінчик, рослинку, пір'їнку — бо належить феї». Вважається, що вони жили тут ще до кельтів. Їх перемогли — і ті просто пішли під землю. Тепер вони живуть у паралельному сві­ті, що перетинається з нашим.

У 2012 році держава навіть пе­ренесла трасу, аби не зруйнува­ти фейрі-дерево. Ірландці боять­ся. Поважають. Не кличуть фейрі вголос. І ніколи не беруть зі со­бою нічого, що «належить їм».

Я була на фестивалі Белтайн — кельтське свято вогню. Там, на пагорбі Уснех, відкривають­ся портали між світами. І коли біля священних каменів я побачи­ла українку у вишиванці - серед фей, шаманів і друїдів — я зрозу­міла, наскільки сильна наша іден­тичність. До неї стояла черга на фото. Наша дівчина. З Тернополя.

— А як живуть звичайні ір­ландці?

— У партнерстві. І в кредиті. Ір­ландія — одна з країн із найниж­чим рівнем розлучень у Європі. Але не тому, що всі тут такі щас­ливі. А тому, що офіційно розлу­читися — це пекло. Процес три­ває від 5 до 10 років, коштує десятки тисяч євро і часто закін­чується тим, що одна зі сторін за­лишається буквально без нічого.

Моя приятелька з України чо­тири роки чекала, поки її ірланд­ський наречений завершить розлучення. У день останньо­го судового засідання він поди­вився їй в очі і сказав: «Я не гото­вий». Так закінчилася їхня історія кохання.

Саме тому більшість ірланд­ців живуть у партнерстві - без штампів. Один платить за орен­ду, інший — за харчування. Бага­то в чому собі відмовляють, щоб зібрати гроші на перший внесок за власне житло.

Навіть знайомства в пабах стали розкішшю — пінта пива ко­штує 7−10 євро. Тому тепер усе частіше — Tinder. Раніше це було не прийнято. А тепер — нормаль­но. Як і жити разом без весільної сукні, без штампа — але зі спіль­ним побутом та дітьми.

— Українців підтримують в Ірландії?

— Ще й як! Ірландія стала пер­шою країною, яка скасувала візи для українців. Люди їхали влас­ними машинами до кордону з Польщею — просто щоб забра­ти наших. Ніхто їх не просив і не змушував. Вони самі. На поча­ток 2022 року в Ірландії було 112 тисяч українців. Зараз — близько 80 тисяч. Частина повернулася. Частина — інтегрувалася. Але всі пам’ятають, як їх зустріли. Хочу розповісти про Майкла Г’юза. Йому 65 років. Він ресторатор. І один із найпотужніших волонтерів для України, яких я коли-небудь знала. Дев’ять разів він особис­то переганяв конвої допомоги. Не просто купував — організову­вав усе сам: джипи, генератори, швидкі, турнікети. На його сторін­ках у соцмережах — фото, відео, координати, маршрутки, бро­ня, ліки. Все — на передову. Все — своїми руками. Я не встигла з ним зустрітись. У той момент він саме віз черговий конвой в Україну — 16 машин. Сам збирає пожерт­ви, ремонтує, вантажить і їде! Але я була біля його ресторану. Люди­на, яка могла б сидіти собі в Ду­бліні й жити спокійно, щодня бере участь у війні. Нашій війні. Коли в нього запитують: «Чому ви це ро­бите?», він відповідає: «Ви боре­теся і за нас…».

І ця підтримка — не з жалю. А з поваги. Як до рівних. Як до тих, хто вистояв. Як до своїх.

— Чого нам, українцям, вар­то повчитися в ірландців? Як вони ставляться до грошей і «своїх» у бізнесі? Це дуже від­різняється від України?

— Дуже. В Україні «свої» — це ті, хто просить знижку. В Ірландії - навпаки. Якщо ти свій, то під­тримай. Не проси дешевше. За­плати більше. Порадь друзям. Лиши чайові. Бо хто ж ще підтри­має нас, як не ми самі? Тут інак­ше мислять. Це інший рівень біз­нес-культури й довіри.

— Кажуть, в Ірландії постій­но дощ?

— Так. Іноді навіть по 40 днів без перерви. Але тільки вигля­не сонце — і вони вже в шортах. Йдуть купатися в крижану воду. Бо ніхто не чекає, коли буде те­пло. Вони знають, що може й не бути. І тому цінують і радіють тому, що є.

— О, цього варто повчити­ся тим, кому все постійно «не так».

— Це якийсь особливий дар: бути «хеппі». Про це мені сказала приятелька, яка виїхала з дітьми, вивчилася тут на перукарку й уже працює в салоні. Вона каже: тут не пишуть негативних відгуків, не скаржаться на все підряд, не живуть в образі. Тут дякують за все, тішаться з простого, раді­ють людям.

— То чим стала для вас Ір­ландія?

— Ірландія — це коли тобі хо­лодно, але тепло. Коли небо — сіре, а люди — кольорові. Це коли ти питаєш у пабі: «Який у вас па­роль від Wi-Fi?». А тобі відповіда­ють: «А навіщо? Тут — життя». І ти відкладаєш телефон. І живеш! Ір­ландці не питають: «А чому у вас війна? Чому ви не можете домо­витися?». Вони питають: «Як до­помогти?». А ще тут вивчають українську. Ні, не наші. На жаль. Бо на вулицях часто чути росій­ську — і це наші. Навіть у пабліках українців обговорюють: як роз­пізнати свого, якщо він говорить мовою агресора? Українську вчать місцеві. Як, наприклад, ір­ландець Пітер — наречений до­чки моєї подруги. Він поважає родину своєї майбутньої дружи­ни і хоче розуміти, про що вони говорять між собою. Оце і є лю­бов. Це і є Ірландія.