І в час війни День журналіста святом залишається

У 2002 році після закінчення аспірантури за спеціальністю «Військова історія» у Львівському політехнічному університеті там же захистив кандидатську дисертацію «Західні землі України у Другій світовій війні — військово-історичний аспект (1939−1944 рр.)».

Написав 7 книг. Три поетичні збірки «Момент істини», «Ми лише в гостях на цій землі» та «Гомін Підгір’я», які побачили світ у період із 2002 по 2018 рр. Менше часу, лише 3 роки, сьогоднішньому очільнику журналістів Дрогобиччини знадобилось для створення власного циклу гуморесок, до якого входять написані у 2018−2021 рр. книги «Пастка», «Бойки сміються» та «Мій собака не кусає». Його найсвіжіша друкована праця побачила світ у 2023 році. Йдеться про книгу — дослідження життєвого та творчого шляху Івана Франка «Від Мирона до Мойсея». Головою Дрогобицької міськрайонної журналістської організації обраний у 2018 році. Сьогодні Степан Яким — гість «ВЗ». Наша розмова — це не тільки міркування про сьогоднішній день місцевої журналістики, а й спроба запропонувати своє бачення виходу з теперішнього безвихіддя місцевої преси.

Коли любов до друкованого слова над всім домінує

— Ви, пане Степане, належите до числа людей, про яких кажуть, що «мають перо». Про це свідчать не лише написані вами вірші, а й дуже дотепні гуморески. Актуальні і водночас безжальні. І сміх викликають, і задумуватись змушують. Мати у редакційному штаті людину з таким творчим потенціалом — це, не побоюсь сказати, мрія кожного редактора. Але ви ніколи не працювали ні в газеті, ані на радіо, ані на телебаченні. Що змусило у 2018 році погодитись на пропозицію-прохання журналістів Дрогобича очолити їхню професійну спілку?

— Найперше, мабуть, любов до друкованого слова та глибоке усвідомлення значення журналістської місії. Але не тільки це. Газетна справа мені дуже близька. Завжди знав, як це важливо, відповідально і водночас складно бути професійно готовим донести до читачів не будь-яку інформацію, не лише ту, на яку масовий попит є, а ту, що робить нас мудрішими та обережнішими, силу додає. І знаєте що ще? Досить часто буває так, що «сторонньому» краще і легше давати собі раду з тим, що в себе під носом «свої» не бачать. Крім того, у мене, як це буває на пенсії, більше вільного часу стало. Скажу чесно: трішки навіть зрадів, коли Дрогобицьку міськрайонну організацію журналістів запропонували очолити. Жодних умов зі свого боку не висував. Лише попросив колег, щоб до мого обрання поставились доброзичливо та серйозно. Якщо вже в одній творчій спілці перебуваємо, то маємо свою роботу покращити. Про це, а також про інші речі, які мали порядок денний спілки на найближчі роки визначити, сказав відразу ж після обрання. Починати довелось з тривіального — наведення обліку та порядку у паперовій роботі, навіть у реєстрації нового Статуту. Організація кілька років «висіла в повітрі». Потрібно було її опустити на Божу землю і оживити роботу. Будь-яка справа має майбутнє, якщо серед тих, хто до неї долучений, і молодь належить. Оскільки на той час у нашій журналістській спілці в основному перебували люди пенсійного віку, довелось подбати про поповнення наших лав. За час, що після мого обрання минув, лави нашої спілки поповнили 5 нових членів. Не надто багато, але все ж таки даний факт свідчить про те, що журналістська організація не вмерла. Вона жива. Але не настільки дієва та сильна, якою була колись. Сумно. Але маємо те, що маємо. Треба на розвиток працювати, виправляти ситуацію.

Другий після Львова газетний центр області

— Дрогобич як другий після Львова центр на Львівщині завжди, крім всього іншого, і потужний газетний вплив мав на життя міста та краю. Тут працювало немало людей, які, реалізувавши себе на медійній ниві, згодом добре себе проявили в депутатському середовищі. Деякі з них стали очільниками місцевих громад, інші себе на письменницькому поприщі знайшли, зробили собі ім’я у краєзнавстві. Це, звісно ж, і про традиції свідчить. Що можете про сьогоднішню міськрайонну журналістську організацію сказати?

— Станом на сьогодні на обліку в нашій журналістській організації перебуває 20 осіб. Двоє з них, перший демократично обраний голова Дрогобицької районної ради та колишній редактор газети «Вільне Слово» Тарас Метик та директорка радіоредакції «Франкова Земля» Лариса Геряк — Заслужені журналісти України. Відомий поет-пісняр, колишній керівник радіоредакції «Франкова земля» Йосип Фиштик — Заслужений працівник мистецтв України. Ще до війни набули популярність відеорепортажі депутата Дрогобицької міськради, молодого журналіста Олега Дьорки. Сьогодні він виконує важливішу місію. Перебуває на фронті. І, як вдається, долучається до професійної роботи в інформаційному просторі України. Не згасає творча зірка відомого фотомайстра Ігоря Фецяка. Він сьогодні активно продовжує дарувати українцям високопрофесійні фотоальбоми, в яких яскраво і талановито відображає культурне, духовне і наукове життя нашого краю. Активний спосіб життя сповідує багатолітній редактор дрогобицької міськрайнної газети «Галицька Зоря» Іван Тихий.

Пишаюсь, що наші ряди поповнила лікар та поетеса, голова Українського об’єднання письменників Бойківщини Любов Рудавська-Вовк. Радий за успіхи наймолодшої нашої членкині Ольги Білої. Упевнений: ще не раз почуємо про випускника Дрогобицької духовної семінарії Іларіона Паньківа. Завершивши студії у місті Котермака, тепер обдарований юнак вивчає Божу науку в Римі. Його слово як у друкованих, так і в інтернет-виданнях важитиме багато. Засновник дрогобицької інтернет-газети «Майдан» Роман Ощипок, як і редактор цієї ж газети Леонід Гольберг та інші неназвані сьогодні імена також у наших рядах перебувають. Головне, що ми є. Що ми — команда. І що знаємо, що хочемо.

З надією та гарними планами

— У Дрогобичі, як, зрештою, і у всій Україні, після роздержавлення преси можна сказати, що не стало місцевих газет. Такі реалії маємо. Рідко сьогодні побачиш людину, яка б газету чи журнал читала. Абсолютна більшість читачів про новини, будь-які інші події з інтернету довідуються. Якої «філософії» дотримуєтесь ви? Що читаєте, яку періодику передплачуєте?

— Образливо до сліз. Місцевої преси справді не стало. Через це дуже багато людей, в основному про пенсіонерів йдеться, не мають достовірної інформації про події, які у краї відбуваються. Я пам’ятаю часи, коли дрогобицька міськрайонна газета «Радянське Слово», чиїм правонаступником сьогодні став часопис «Галицька Зоря», мала 27 тис. примірників тиражу. Так, це було в часи тоталітаризму. Тоді не було свободи слова. Дуже добре, що часи комуністичної преси відійшли в минуле, що позбулись цензури.

Погано, що сьогодні, коли свобода слова стала реальністю, держава, припинивши фінансування місцевих газет, позбавила журналістів з місцевих видань можливості працювати за правилами вільного демократичного світу. Права маємо, а скористатись ними не можемо. Потрібно це виправити. Як? Я бачу два варіанти виходу. Перший з них — це відновлення державного фінансування місцевої преси.

Другий — прийняття закону про фінансування місцевої преси місцевою владою. Зрозуміло, що як у першому, так і в другому випадках сама влада не повинна мати права втручатись у роботу редакцій, призначати керівників мас-медіа. Кадрові питання повинні вирішуватись у журналістських колективах. Сьогодні, коли війну маємо, це питання не на часі. Але рано чи пізно мир собі здобудемо. Я в цьому не маю жодних сумнівів. Ось тоді, на моє глибоке переконання, можна буде відновити інститут місцевої преси як такий.

Яку періодику читаю? Із самого початку заснування «Високого Замку» є активним прихильником вашої газети. І, звісно ж, передплачую її. Дуже радий, що, попри всі випробування, сьогоднішні важкі часи, газета продовжує виходити. Її голос щирий, правдивий. Інформація унікальна, актуальна, державницька, духовно і національно пошанована. Користуючись нагодою хочу сказати теплі слова великої вдячности моїм улюбленим майстрам слова правди Наталії Балюк, Аскольду Єрьоміну, Іванові Фаріону.

Рік тому настав такий період, коли, передплативши газету, отримував її на третій-четвертий день після виходу. Це, звісно ж, викликало обурення. Я почав дзвонити на пошту, вимагати порядку. Але мої дії успіхом не увінчались. Як виявилося згодом, до запізнень із доставкою періодики призвело скорочення штату поштарок. Сущі «копійки» платили цим жіночкам, ще й з роботи викинули. І це було тоді, коли їхні керівники у Києві мільйонні заробітки мали. Не пошту, а щось на кшталт ворога преси маємо. Я так вважаю. Після цього, зібравши групку таких же передплатників, як я, почали спільно навідуватись у відділ доставки пошти. Самі свої газети забирали. Але наші «походи» на пошту тривали недовго. Станом на сьогодні, постукаю по дереву, «Високий Замок» отримую вчасно. Пошта більше не підводить. Сумно мені, що припинило виходити науково-популярне видання «Наша Батьківщина». Свого часу також її передплачував.

Василь Семен, який до настання непереборних обставин видавав газету, змушений був припинити випуск. А «Наша Батьківщина» не якась там «одноденка», а колишня всеукраїнська центральна газета. Виходила з 1879 року. Завжди у Дрогобичі купляю газету Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ «Жива Вода». І маю втіху від того, що редагує її молодий отець, син журналіста та письменника Миколи Сенейка з Самбора. Радію від щирого серця, коли раптом через якусь неординарну подію, хоч і дуже обмеженим та куцим тиражем, але все-таки даються чути місцеві газети «Вільне Слово», «Галицька Зоря», та ж «Франкова Криниця», якою сьогодні опікується колишній міський голова Трускавця, гендиректор готельно-відпочинкового комплексу «Карпати» Лев Грицак.

На найвищу державну нагороду не заслужив

— Розкажіть по «секрету». Чому дівчат з читального залу бібліотеки імені В’ячеслава Чорновола в Дрогобичі ви попросили, щоб вони не давали відвідувачам читати твори цьогорічного лауреата Шевченківської премії в галузі літератури Юрія Іздрика?

— Що тут можна сказати? Найперше нагадаю, що найвищу державну нагороду — Шевченківську премію в галузі літератури Комітет з національної премії України імені Тараса Шевченка цього року справді призначив поету Юрію Іздрику за поезію «Колекція». На превеликий жаль, я б навіть сказав, що на нашу біду, це правда. Тут все з ніг на голову поставлено. Нагорода має вручатись за найвидатніші літературні твори. Такі, що утверджують високі гуманістичні ідеали та збагачують історичну пам’ять та національну свідомість нашого народу. Спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства. І хто отримав її, кого нагородили? «Творива» пана Іздрика — не поезія, а цинічний войовничий випад проти української мови, культури, духовності, національної свідомості та гуманістичних ідеалів. Його твори, зосібна, кишать паскудною московською нецензурщиною. Зрештою, судіть самі. Цитую лауреата:

«кораблі і дирижаблі наче пух летять увись
все це просто formidable, все це просто заї. ісь»
«в тебе там скорлінг дайвінг і майнінг в тебе там блін
запари ти прилітай — все буде файно ми ж а. уєнна пара»
«а за хавчик і за драпчик, за тепло і за любов буду я
прикольний мальчік із усміхненим є. лом»
«я розчиняюсь у тобі мила, я пропадаю в тобі сучко».

Ще одна цитата. Взята вона з другої збірки віршованих «шедеврів» «Інші речі: поезія». Читаємо з оригіналу.

«тебе без руля і без даху
господь просто взяв на понт
довічна дорога на. уй —
це теж всенародний спорт»
«наковтавшись страху ну коротше щастя-гоп!
просто по ї. алу був колись нормальний хлоп»
«я вітчизну свою зневажаю до сліз —
рагульня су-абл-ть піде-си
ідіть ви на-й усі…»

Я вже, дякувати Богові, трішки пожив на цьому світі. Вісімдесятилітній рубіж перетнув. Багато що бачив та пережив. Але, щоб за паскудство, яке Юрій Іздрик «сотворив», Шевченківську премію давали?! Таке уявити собі не міг. Не маємо права мовчати, коли топчуть святе, коли на нас плюють, нищать нашу мову. Члени Дрогобицької міськрайонної організації Національної спілки журналістів України вважають, що процитована поезія Іздрика не є випадковим явищем у нашій українській літературі. Це очевидна робота московських спецслужб, яка спрямована на нищення української мови, перетворення її в «наречие» московського «язbІка» в умовах жорстокої кровопролитної війни Московської імперії проти незалежної демократичної Української держави. Просимо розглянути наше звернення на засіданні Секретаріату Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України та на одній із найближчих сесій Дрогобицької міськради. Маємо згуртувати зусилля, щоб добитись скасування непродуманого рішення про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрію Іздрику. До речі, грошовий еквівалент премії становить 484 тис. 480 грн. Закликаємо також вилучити з бібліотек України усі книжки Юрія Іздрика, що московську нецензурщину містять.

Вірити в перемогу, наближати кінець ворога-окупанта

— Що сьогодні, у День журналіста України, побажаєте колегам?

— Найперше здоров’я, миру і перемоги, успіхів у такій нелегкій, але дуже почесній та відповідальній роботі в інформаційному просторі України. А ще віри в нашу перемогу та самовідданої праці задля остаточного здолання нашого споконвічного ворога зі Сходу.