«Я народився з олівцем»

Кілька років тому ми з талановитим художником Михайлом Безпальківим записували інтерв’ю до його ювілею. Я тоді вперше потрапила у «святая святих» Майстра. Помешкання художника я радше назвала би музеєм, бо в усіх кімнатах стіни завішані його картинами. Є у цій квартирі і кімната-майстерня, в якій народжуються твори художника. Про кожну свою роботу автор розповідає з таким захопленням, наче про виплекану дитину. Бо у кожен твір вкладено душу. І філософський зміст. На полотнах — наче уся історія України. Він — великий її патріот і вірний син. У творах переважають сірі кольори, бо «не завжди за сонцем з’являється кольорова райдуга». Але є й багато життєрадісних робіт, сповнених любові до людини та природи. А ще чимало портретів коханої дружини Ольги, які пан Михайло написав за її життя.

І ось я знову у квартирі-музеї, де все дихає фарбами, старовиною, де у кожному закутку — міх спогадів. Ми­хайло Безпальків розповідає про твор­чість, кохану Ольгу, першу і єдину жін­ку у його житті, яку взяв за дружину, але якої немає з ним вже майже сім років…

Любить художник розповідати про неймовірні Карпати, в які залюблений ще з молодих літ. Пригадує, як у часи викладання в Академії мистецтв (тоді Інститут прикладного і декоративного мистецтва), ще у 70-х роках, разом зі своїми студентами кілька років поспіль їздив у Карпати збирати етнографіч­ний матеріал. Студенти жили у наметах, розбитих неподалік городу діда Михай­ла, який прожив 110 років.

Щороку дід чекав на наш приїзд. Коли я його малював, дідові було 99 років. Ба­гато цікавого нам розповідав. Його на­чебто колись викрали цигани, він з ними бував у різних країнах, в Італії, і бачив самого Гарібальді. Я намалював того діда Михайла тоді. Виставляв цю роботу багато разів на різних виставках, але не продав її. Хоча й не раз мені пропонува­ли її продати. Не продав. Бо хіба можна продати спогади і те, що серцю дороге?

— У більшості картин показуєте іс­торію своєї країни, її трагічну долю. За філософський підхід до творчос­ті вас називають художником-філо­софом.

— Такий підхід до творчості у моїй душі. Був час, коли я мало читав, то тоді також малював натюрморти, щоб було гарно і можна було продати. Але той пе­ріод я перейшов. А зараз мене болить серце за мою Україну, і цей біль я вили­ваю на полотно. От подивіться на кар­тину, на якій зображена жінка з квітами і монстри. Хіба треба пояснювати, що я хотів сказати цією роботою?

— Пане Михайле, коли зрозуміли, що можете і вмієте малювати?

— Від самого дитинства. Іноді мені здається, що я народився з олівцем. У нашій родині не було художників, але усі мої старші родичі були інтелігент­ні і мудрі люди. Моя прабабця прожи­ла 103 роки. Їй було 11 років, коли по­мер Тарас Шевченко. Добре пам’ятаю свою бабуню, вона завжди співала. Мій тато був шевцем, дядько — кравцем. Ніх­то мене не вчив малювати, але я робив копії малюнків. У школі всі мене знали як художника — якісь плакати, стінгазе­ти доручали тільки мені. Якось я почув по радіо виступ одного художника. На­писав на радіо листа з проханням, щоб мені розповіли, як треба малювати. Мого листа передали цьому художнико­ві, і він по радіо розповідав для учня Без­палка, як треба малювати. Так я у школі став знаменитим.

— Чому Безпалко? Не розібрав прізвища?

— Мій батько мав прізвище Безпалко. Я народився за Польщі, і секретарка на­писала прізвище Безпальків… Цей урок по радіо дав мені дуже багато. Відтоді почав малювати правильно букет, таріл­ку чи ще якісь інші предмети.

— І після школи ви пішли в учили­ще Труша?

— Ні. Відразу в Інститут прикладного і декоративного мистецтва. Але не прой­шов за конкурсом. І подав документи у Львівське технічне училище № 1 на спе­ціальність «бульдозерист і автокранів­ник». Закінчив його з добрими оцінками і за розподілом поїхав до Харкова. Пра­цював за спеціальністю, але у вільний час ходив малювати. Одного разу, коли я малював, до мене підійшов якийсь чо­ловік і сказав: «Хлопче, ти гарно малю­єш, але у тебе немає освіти. Хочеш, за­веду тебе у студію?». Три роки вчився у тій студії. А потім знову поїхав до Льво­ва, склав іспити, але не пройшов за кон­курсом. Потім ще раз… Лише після армії мені пощастило стати студентом Інсти­туту прикладного і декоративного мис­тецтва. В армії я також малював. А ще я вмів гарно стригти. Солдатів не від­пускають за межі території, але оскільки я підстригав полковників і підполковни­ків, то мав певні пільги (сміється. — Г. Я.).

— Ви фанатично мріяли малюва­ти, чотири рази вступали. А стали студентом факультету моделювання одягу. Як це так?

— Мій вуйко був суперовим закрійни­ком. Шив усім начальникам і високопо­садовцям костюми. Коли я приїхав у від­пустку з Харкова до Львова, він пошив мені за останнім писком моди костюм. За «стилягами» тоді пильнували патру­лі (комсомольські активісти. — Г. Я.). У кого були вузенькі штани, ловили і об­різали штанки. Нищили річ, бо це була «западная мода». Одного разу і до мене підійшли: «Ох, ти смотрі — стіляга!». Один схопив ножиці і хотів порізати їх. Але дівчата-комсомолки не дали: «По­смотрітє, как ето красіво». А тепер від­повім на ваше запитання: я любив шити і моделювати одяг.

— Але ж ви і в Будинку мод працю­вали…

— В інституті була так звана практика. Я пів року працював у Львівському будинку мод. Мої моделі возили не лише колиш­нім союзом, а й у Німеччину, Францію. Я придумував цікаві речі, та ще й сам був моделлю. Ходив подіумом і демонстру­вав стильний одяг. Я ж колись був дуже красивий, мав кучеряве волосся (смієть­ся. — Г. Я.). Мене просили, щоб я зали­шився у тому Будинку мод.

— А на замовлення комусь шили речі?

— Аякже! За спідницю брав п’ять ру­блів, а за штани — 10−12. Непогано на той час заробляв. Свого часу багато працю­вав над модою, написав багато статей на цю тему. Читав лекції на теми «Мода і час», «Історія моди», у технікумі викла­дав «Історію костюма» і моделювання. В Академії мистецтв викладав предмет «Композиція». Але ніколи нікому не ро­бив зауважень стосовно того, як людина допасувала одну річ до іншої. Це було би неетично. Але відчуття гармонії у мене є в усьому — у площині, кольорі і дизайні. З іншого боку, наша мода часом така див­на, що важко знайти якесь зерно. Сам я завжди стильно і елегантно одягався, бо сам собі все шив. Пригадую, десь у 70-х роках пошив собі шкіряне пальто. Якось на вулиці зупинилася чорна машина, з неї вийшов грузин із запитанням — де я купив то пальто і проханням його прода­ти. Звісно, я його не продав, але мене довго за тим пальтом у місті впізнавали. Так, я любив гарно одягатися, але це не було головним у моєму житті. Бо я хотів малювати і займатися графікою.

— Не можу не запитати про секрет вашої молодості…

— Я чесна людина і кажу правду: немає жодних секретів. На мою думку, треба багато читати і багато думати. Я це все роблю. Маю багато друзів — щирих і по­рядних. Треба бути доброю людиною і любити всіх. А ще дотримуюся режиму: лягаю спати не пізніше, ніж о 10−11 ве­чора. Та, мені здається, що не від мене залежить те, як я виглядаю. Усе закла­дено у генах. Мої бабусі і прабабусі дов­го жили і молодо виглядали.

— Уже не працюєте в Академії. Чи й далі малюєте?

— А як можна не малювати? Весь час малюю. Їжджу постійно в Карпати — там у мене дача у селі Недільній. Їду поїз­дом, а від станції ще треба йти сім кіло­метрів. Але мене постійно хтось підво­зить з місцевих. Всі мене знають у цій місцевості. Там ще мають дачі Остафій­чук і Михайло Косів. Можу там навіть усе літо провести. До мене приїжджають ко­лишні студенти. Але більше тішуся, коли туди приїжджають мої онуки.

— Ви залишилися, на жаль, самі. Знаю, що у вас була цікава історія кохання…

— Моєї дружини немає майже сім ро­ків. Я і досі не можу оговтатися (пан Ми­хайло витирає сльози. — Г. Я.). Ми про­жили щасливих 45 років. Я її безмежно любив. Та чому любив? Я свою Олю досі люблю. Вона була моєю студенткою, і дуже красивою. Було якесь свято, я за­просив її до танцю. І під час танцю запи­тав: «Ти вийдеш за мене?». Вона дала згоду… Мені минуло 84 роки. Незабаром буде 85. Це була моя єдина кохана жінка.

— Ваша дружина була донькою ві­домого скульптора Івана Кушніра. Чи знали ви тоді про це?

— З Іваном ми зналися давно. Іван Кушнір після закінчення Ужгородсько­го університету вступив у Львівський інститут прикладного та декоративно­го мистецтва — на відділ монументаль­но-декоративної скульптури. Був дуже талановитим. Його скульптури при­крашають міста і села України. До при­кладу, у Львові, у 1975-му Іван створив пам’ятник медикам, який і досі стоїть перед медичним інститутом. Моя Оля була молодшою від мене на 10 років. Бачив її колись ще дитиною. І дитиною була красивою, і потім, коли стала моєю студенткою, стала ще гарнішою.

— Ольга була у вас закохана?

— Багато студенток були у мене зако­хані (сміється. — Г. Я.). Але у моєму сер­ці була тільки Ольга.

— Як сприйняв Іван Кушнір — на той час уже відомий скульптор, що бе­рете його доньку заміж?

— Дуже добре. Ми ж зналися давні­ше, разом їздили на Закарпаття, звідки Іван був родом. Іван був надзвичайно ці­кавим співрозмовником. І прекрасною людиною. Ми часто з ним їздили пори­балити. Знаєте, у нього була на той час дуже крута машина — «Волга». Їх було дві у Львові — у нього і у першого секрета­ря обкому партії. Ми їздили до нього на Закарпаття — у Рахів. Мами вже не було. Тільки батько, який згодом одружив­ся з жінкою, що була молодшою від Іва­на (сміється. — Г. Я.). До речі, Іван дуже пильнував свою єдину доньку, нікого до неї не підпускав. Хоча у неї було ба­гато залицяльників, але Іван усіх відга­няв. А проти мене не заперечував. Якби Іван не хотів бачити поруч зі своєю єди­ною донькою мене, ніколи б не пого­дився. Ми з Олею прожили гарне життя. Це була рідкісна жінка. У нас народився син. А тепер у мене є двоє внуків… Все у мене є — любов до малювання, є мій син Юліан і найдорожчі онуки. Але нема моєї Олі. І від цього дуже тяжко…