«Наш головний ресурс та найбільший захист — рідна, дарована Богом мова, а не нафта чи газ. І навіть не економіка…»

Значна частина з них — російськомовні. Не будемо кривити душею: серед російськомовних є й такі, яких навіть сьогоднішня смертоносна війна росії проти України нічому не навчила. Як і раніше, спілкуються виключно російською. Їм, бачите, так зручніше.

Але не всі, хто перебуває сьогодні у Бориславі, виявились настільки «короткозорими». Наша сьогоднішня розмова із однією з ініціаторок створення безоплатних курсів для внутрішньо переміщених осіб з вивчення української мови, вчителькою української мови та літератури Ліцею Бориславської міськради Любов’ю Савкою. Розповідаємо про позитивні враження знаного педагога, висновки, велику радість від роботи з донедавна російськомовними українцями, які, як вони самі ж і стверджують, вирішили раз і назавжди порвати з «рускім міром», відмовитись від, здавалося, невинно навіяних «старшим братом» мовних звичок та традицій, які й призвели до війни.

Любов до рідної мови та культури, шанування українських традицій

— Сьогоднішня страхітлива війна в Україні не одного із наших співвітчизників, який не бачив нічого страшного в тому, щоб послугуватись двома мовами — однією — на роботі, другою — вдома, змусила відмовитись від спілкування мовою нашого одвічного ворога. Як ви, людина, яка з 1978 року викладає українську мову в школі, реагуєте на такі відвертості — зізнання?

— Із радістю та оптимізмом. Це мене тішить та обнадіює. Інакше й бути не може. Я народилась у свідомій українській сім’ї. Своїм життєвим прикладом наш батько (Любов Савка — дочка відомого українського поета-патріота, лауреата Шевченківської премії в галузі української літератури у 2000 році Івана Гнатюка, — ред.) дуже чітко розставив нам «наголоси» у вихованні. Любов до рідної мови та культури, шанування українських традицій, культ справедливості та звичка до праці — всі ці отримані у «спадок» від найближчих людей цінності допомогли зберегти у собі власне «я». Тому не загубились. І себе вберегли, і дітей від отруйного впливу ворожої пропаганди захистили: чуже, вороже до власного дому не пускали. І, знаєте, я упевнена: ніколи б путін не наважився піти на нас із війною, якби таке захисне «щеплення», яке мала сім’я та родина Івана Гнатюка, отримали жителі східних та південних регіонів нашої держави. Тому радію від того, що публічні люди на всеукраїнський загал заявляють про зміну мовних пріоритетів. В Україні російська мова — не лише засіб спілкування. Вона ще й засіб утвердження шкідливих та руйнівних для нас правил та звичок, всього того, із чим асоціюється «рускій мір».

На «замирення» не чекали, нічого спільного з окупаційною реальністю мати не захотіли

— Як виникла ідея, що стало поштовхом до створення в Бориславі курсів з вивчення української мови? Хто найбільше до цього долучився?

— Чесно кажучи, вже й не пам’ятаю, як все почалося, «закрутилося». На інше хочу звернути увагу — психологічний стан тих, хто до нас прийшов. Треба ж розуміти, що першими переселенцями стали ті, хто категорично, відразу ж у своїй душі не сприйняв «руского міру». Зверніть увагу: про своє тверде бажання вивчити українську мову ці переселенці заявили на самому початку війни, коли ворог, повномасштабно наступаючи, все нищив довкола себе. Усе це відбувалося на їхніх очах там, де вони до війни жили. Ті події ніколи вже не зітруться з їхньої пам’яті. Зіткнувшись віч-на-віч з «рускім міром», вони не стали чекати на «замирення», не намагались адаптуватись до нової окупаційної реальності, щось для себе виторгувати, як це дехто робив і робить. Зрозуміли, що в тому світі, який на них напав, вони жити не зможуть. Тому я так скажу: їхнє рішення про вивчення української мови на наших курсах у Бориславі розцінюю як свого роду декларацію. Не про наміри. А про остаточний вибір — нічого спільного з російським злом не мати. Я так розумію.

Більше, ніж уроки української мови

— Хто і звідки найперше записався на курси. Як на самому початку будувалися взаємини між «вчителькою» та «учнями»? На якому фундаменті, якщо можна так висловитись, свої уроки провадили?

— З усіх усюд прибули до нас переселенці. І з сіл та селищ, і з невеликих міст, і з таких за українськими мірками мегаполісів, як, наприклад, Харків. Найбільше серед слухачів-учнів нашого курсу було різного віку представниць жіноцтва — від тридцяти до шістдесяти і більше років. Зрозуміло, що вони не відразу адаптувались до нових реалій життя. Чим у їхніх очах на початку був Борислав? Багато у чому чужим. Таке собі галицьке містечко, в якому, за їхнім уявленням, самі бандерівці живуть. Не з першого дня перебування тут, і це відчувалося, прийняли наш світ. Але життя вчить. Кожен день приносив щось таке, що руйнувало стереотипи, відкривало по-новому очі на те, що близьке та рідне кожному з нас. Це було видно. Наче якісь двері відчинялись. Більше довіри ставало, додавалось щирості. Буквально фізично почала відчувати, як руйнуються створені ворожою пропагандою стереотипи, що українці різні. Що Захід та Схід нашої держави — два антиподи. Переселенці раптом побачили, що бандерівці — щирі, відверті люди, які добре знають, що таке біда. І нагодують, і прихисток дадуть. Допоможуть всім, чим зможуть. Про прикрі випадки, тих, хто прагне нажитись на горі ближнього, говорити не будемо: про винятки йдеться. Таке зустрічається скрізь.

Багато хто з людей, які записались на курси, запам’ятались своєю сумлінністю. Такою була одна із старших жінок. На курси ходила разом із своєю дорослою донькою. Навіть прізвище цієї жінки запам’ятала — Олена Потапова. Чим її приклад цікавий? Вона не просто росіянка за походженням, вона народилась у сусідній країні. Не дивно, що, потрапивши до Борислава, розмовляла лише російською. Нашою мовою зовсім не володіла. Росіяни, живучи в Україні, зазвичай неохоче переходять у спілкуванні на українську. Але … Війна і таких людей змінює.

В оволодіванні українською ця симпатична мені жіночка прогресувала від уроку до уроку. Охоче брала участь у виконанні мовних завдань. Виконавши своє завдання, активно виявляла помилки у текстах, допомагала слухачам-сусідам, які на початку курсів мали набагато більше знань, ніж вона, могли між собою українською поспілкуватись. Нехай це була не зовсім досконала мова, але у своїх знаннях на початку курсів ці слухачі стояли вище, ніж пані Потапова. Та це не завадило їй згодом обійти їх у знаннях. І таких прикладів, як у випадку з Оленою Потаповою, було багато. Для мене мовні курси у Бориславі стали більше, ніж уроками з вивчення української. Все життя, мабуть, із приємністю та теплотою згадуватиму про цей час. Сподіваюсь, що таке саме ставлення до нас виробилось і назавжди збережеться у моїх колишніх слухачів та слухачок.

Щоб слухачі від граматики не «стомлювались»

— Які педагогічні прийоми використовували для того, щоб тримати тонус на уроках, щоб слухачі не «стомлювались» від граматики …

— Без граматики мову не вивчиш. Є речі, які потрібно «визубрити», щоб упродовж всього життя тримати їх у пам’яті. Але ми багато проводили тематичних уроків. Крім мене, це робили дві чудові молоді освітянки, які і мають вищу вчительську категорію — Ольга Фагараш та Віра Сторонська. Свої уроки Віра Сторонська в основному проводила дистанційно. Вона готувала дуже гарні презентаційні заняття. Це сприймалось добре. Слухачі охоче до неї записувались. Ольга Фагараш організовувала та проводила екскурсії. Наші слухачі та слухачки побували у найцікавіших місцях краю у всіх музеях Борислава та Трускавця. Не раз відвідували Дрогобич. Пройшлися тими вулицями та стежками, якими колись бігав, крокував до своїх перших навчальних класів Іван Франко. Правдивим відкриттям стала для переміщених до нас людей історія нафтовидобутку у Бориславі. Це допомогло їм усвідомити наскільки унікальним та цікавим є наше місто. Знайомство з галицьким життям, із нашими традиціями та звичаями здійснювались у різних форматах. Не останнє місце тут посідає галицька кухня. Коли запитали своїх слухачів, чи знають вони, що таке пляцки — почули від них упевнену відповідь. У їхньому розумінні — то пироги. Довелось спростувати. Пироги і в магазині бувають, а пляцки лише правдива господиня, яка володіє «успадкованим» від мами чи бабці переписом, спроможна спекти. Велику роль у спростуванні міфів про галичан та інших навіюваних ворожою пропагандою «знань» про нас став отриманий досвід співжиття з галичанами. Не потрібно забувати, що жителі Борислава пустили до себе 6 тис. внутрішньо переміщених осіб. Ці люди, перезимувавши разом із господарями у стандартних квартирах-помешканнях, в яких із житловою площею, звісно ж, негусто, мали змогу на власні очі побачити, як ми живемо і ким ми є. Що так само, як і вони, прагнемо добра своїм дітям, хочемо кращого майбутнього для своєї країни. І не піддаємось ворогу. Наші чоловіки та діти, як і воїни з інших регіонів держави, нищать окупанта на півдні та сході. Ми — єдині. Немає ніякої різниці між «західняками» та «східняками». Всі рідну землю, свою країну захищають.

Зміни відбувались поступово

— А коли для вас остаточно стало зрозуміло, що цей перелом у світосприйнятті відбувся?

— Зміни відбувались поступово. Дуже добре вони проявились під час звіту директора нашого ліцею в червні минулого року. Слухачі курсів також прийшли. Щоб подивитись та послухати. І щоб подякувати. Дуже емоційно, від щирого серця висловили вони свою вдячність. Важко передати словами, описати, як все відбувалось. Багато людей плакали. Це були щирі сльози потерпілих від війни наших братів та сестер. Разом з ними і ми плакали. Що тут скажеш? Ми дуже зріднилися. Як показало життя, не лише для переселенців виявились корисними мовні курси. І ми, вчителі, збагатили свій досвід знаннями, які ніде, на жодних курсах підвищення кваліфікації не отримаєш.

Коли Бог зло увиразнює

— Чи говорили ви коли-небудь своїм слухачам, що саме повсюдне «поклоніння» російській мові, яке сьогодні маємо на півдні та сході нашої країни, де мільйони людей віддають перевагу «язику» перед мовою, відіграло велику роль у початку війни? Що путін, найімовірніше, не наважився б на сьогоднішню повномасштабну агресію проти нас, якби в Україні не було цієї багатомільйонної армії російськомовних людей? Далеко не всі вони хотіли тут бачити цього ненависного, кровожерливого диктатора. Це видно, доведено. Багато російськомовних українців із зброєю в руках дають рішучу відсіч окупантам. Але це нічого не змінює. Інтегрований в українське середовище ворожий «язик» завжди застосовувався проти нас. За його допомогою українців у всі часи роз’єднували та підкорювали…

-Так, говорили. Навіть більше скажу. Наші слухачі, переглянувши власне ставлення до мовних уподобань, визнають, що «язик» нам ворог, а не партнер та друг. І так було завжди, відколи виникла росія. Але… Потрібно розуміти, що до нас на мовні курси записалися люди з власної волі. Тобто ті, хто відчув потребу в цьому, сам для себе вирішив, що від «язика» потрібно відмовитись. Було б краще, якби вони зрозуміли це раніше, ще до війни. Але ж бачите, що діється, що ще маємо. Навіть війна, коли Бог так рішуче увиразнює зло, коли стільки невинних людей гине, навіть вона не всіх змусила відкинуте від себе зло. Далі йому толерують.

Кожна мова має свою мелодику та ритм. Не просто так на одних територіях говорять однією мовою, на інших — іншою. Зверніть увагу, як розмовляють, вимовляють слова правдиві гуцули. У їхній дуже швидкій мові домінують гортанні звуки та тверді шиплячі. Це, мабуть, пояснюється законами гармонії. Не можу собі уявити, щоб на Гуцульщині, де якщо гора — то крута, а якщо потік — то стрімкий, розмовляли якось інакше. Мова, як і все інше на світі, має своє призначення та місце застосування. Вона нам дана від Бога. Толерантні, ввічливі люди це розуміють. Але не всі з нас є такими. Не потрібно розраховувати на чиюсь толерантність чи інтелігентність. Мова повинна охоронятись державою, вона має мати свій статус. Бо найперше мова, як це не дивно для багатьох виглядає, є нашим головним стратегічним ресурсом, а не нафта та газ. І, якщо наші урядовці бажають добра своїй нації та державі, нехай і економіку, і все інше будують та створюють, послуговуючись виключно українською. Забудьмо, відкиньмо мову ворога. Вона — не наша, не приносить нам добра. Бог її нам не дарував.

Найбільший наш скарб

— «Я у Києві, столиці України, за Україною тужу». Цей вірш належить Вашому батькові, Івану Гнатюку. Багато років минуло відтоді, коли були написані ці слова. Але що змінилося? Чи зміцнились позиції української мови за часи незалежності у нашій столиці?

— Важко сказати. Не володію відповідною статистикою, не можу на це запитання відповісти, як, скажімо, мовний експерт чи аналітик. Скажу як філолог. Мені тривожно за мовну ситуацію в нашій столиці. До війни, як і в часи, коли батьком був написаний згадуваний вами вірш, у столиці домінувала російська мова. Маю велику надію, що тепер будуть зроблені правильні, добре зважені висновки. Якщо мова стане пріоритетом у державній політиці, якщо наші урядовці та політики спілкуватимуться виключно українською, якщо на всіх рівнях державної вертикалі це робитиметься скрізь та повсюдно — тоді це стане великим кроком уперед. Але лише кроком. Мову потрібно леліяти. Вона найбільший наш скарб.