Передплата 2024 «Добрий господар»

«Коли усвідомила, завдяки кому знімаюся у кіно, задонатила на армію усю зарплату»

Виконавиця головної ролі у серіалі «Я — Надія» Вероніка Дюпіна — про воєнну драму, яку зняли у час повномасштабного вторгнення росії в Україну, та особисте життя

Вероніка Дюпіна. Фото пресслужби телеканалу 2+2.
Вероніка Дюпіна. Фото пресслужби телеканалу 2+2.

Акторка театру та кіно Вероніка Дюпіна родом із Маріуполя. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії, вона була за 780 кілометрів від рідних та дому — у столиці. Евакуація на захід України, окупація батьків, вимушений переїзд до Польщі та жадане повернення в Україну — Вероніка зізнається, що цей рік змінив її та показав, що насправді важливо. А ще він подарував їй першу головну роль — у чотирисерійній воєнній драмі «Я — Надія» (прем'єра — 24 лютого на каналі 2+2). Це історія про працівників «швидкої» у Харкові, які у лютому-березні 2022 року під постійними обстрілами та бомбардуваннями рятували цивільних і військових свого міста. Прототипом головної героїні стала 22-річна фельдшерка, яка у перші місяці війни працювала в оточеному окупантами Харкові. Про зйомки біля замінованого поля, батьків у Маріуполі та виставу, яка назавжди змінила її життя, Дюпіна розповіла в інтерв’ю журналістці «Високого Замку».

— «Я — Надія» — перший се­ріал, який знімали під час повномасштабної війни. Які емоції пережили перед прем’єрою?

— Насамперед вдячна на­шим захисникам. Десь на еква­торі проєкту, після важкої зміни, мене везли додому і я, мабуть, вперше від початку війни від­чула неймовірне щастя, бо я — у професії, займаюсь улюбле­ною справою, і це моя перша головна роль. Одразу прийшло усвідомлення — якби не наші за­хисники, цього щастя не було б. Завдяки людям, які свідомо пішли на фронт, у мене є можли­вість працювати, радіти кожно­му дню, бути щасливою і живою. Під час війни як ніколи усвідом­люєш, завдяки кому це все мож­ливо. Тоді на цих радощах я за­донатила усю зарплатню, яка у мене була (сміється. — Г. Я.). Ну і, звісно, є певне хвилюван­ня. Це перший серіал за час по­вномасштабної війни, та є надія і віра в те, що він буде певним пі­клуванням про душі глядачів. Це історія не про війну, це історія про людей та їхню силу.

— Війна внесла свої корек­тиви у знімальний процес. Які зміни на майданчику відчули ви?

— Усі ми стали більш стресостійкими. Зйомки в принципі до­волі напружений процес, бо на майданчику одночасно працює багато людей, і при цьому об­маль часу, щоб зробити усе до­бре. Але під час війни відчуваєш ще й постійний психологічний тиск. Адже ми не тільки зніма­ємо історію на тлі війни, тривог, прильотів, ми також досі живе­мо у цьому. Щодня я отримува­ла нагадування, що це не кіно, це — наше життя. Під час однієї зі змін у Київській області я си­діла на гримі, як раптом у рації прозвучало: «Будь ласка, будь­те обережні. За нашими буса­ми, з іншого боку, мінне поле». Я заклякла. Це був цікавий до­свід: на майданчику з нами пра­цював військовий експерт, який контролював, аби ніхто не вихо­див за заздалегідь розміновану, безпечну територію.

— Які ще спеціалісти кон­сультували вас під час про­єкту?

— Коли в Ірпені ми знімали сцену «після прильоту», нам до­помагали рятівники ДСНС. Мене вразили їхня внутрішня сила, стійкість і спокій. Як вони зібра­но, технічно роблять свою ро­боту. З нами постійно були ме­дики. До цього я не проходила жодних курсів медичної підго­товки, тому мала навчитися ба­гатьох речей, прямо тут і зараз. Я дуже вдячна фельдшерам, які працювали на майданчику, за те, що швидко пояснювали ме­ханіку кожного процесу. Тепер я вмію знаходити і діставати кулі з тіла, робити уколи, кардіограму, перев’язки. На зйомках я прак­тично пройшла експрес-школу медика.

— Хто ваша героїня?

— Надя — молода дівчина, фельдшер, яка на початку ро­сійського вторгнення вирішує залишитися у місті і рятувати людей, які опинилися під об­стрілами, отримали ушкоджен­ня та поранення і потребують екстреної допомоги. У Наді є хлопець, який спочатку виїж­джає на захід України, а потім за кордон, і просить дівчину по­їхати з ним. Але Надя відмов­ляється виїжджати, вона пере­усвідомлює для себе, хто і що насправді має для неї цінність. Це те, що близьке мені. Вліт­ку мене відправили по роботі другою режисеркою до Польщі. Коли я приїхала за кордон, мені було важко, я не могла там бути, мене так тягнуло в Україну і я не розуміла — чому. Знайомі каза­ли мені залишатися там, бо за кордоном безпечно, але я по­винна була зробити свій вибір, відштовхуючись від того, чого я хочу і де бачу своє майбутнє. А я його бачу тільки в Україні. Так само Надя — робить вибір не на користь безпеки, а йде за вну­трішнім покликом.

Багато у чому ми схожі. Під час війни у мене теж сталося пе­реусвідомлення — що насправді важливо для мене, де я корисна, чого я хочу і чого точно не хочу. Історія Наді підсвітила для мене головне — варто чути себе і за­лишатися вірною своєму рішен­ню, попри те, що кажуть батьки, друзі і твій мозок, який часто ке­рується лише страхом.

— Ви родом із Маріуполя. Коли почалася війна, де були у цей момент?

— Я була в Києві, а вся моя сім’я — у Маріуполі. Всі були шо­ковані тим, що почали бомби­ти столицю. Всі переживали за мене. Але ми з хлопцем майже одразу виїхали на захід України, і у нас все було більш-менш нор­мально. Наскільки я пам’ятаю, на 4−5 день війни почався жах із Маріуполем, і мої рідні переста­ли виходити на зв’язок. Спочат­ку тато — він мешкає на околиці міста, у районі заводу імені Іллі­ча. З одного боку стояли наші, з іншого — межа, за якою вже були війська окупантів. Десь у тому районі почалися перші бої, і я втратила з ними зв’язок. Остан­нє, що почула від них: «Ми ле­жимо в коридорі на підлозі, і над нами літають ракети».

Потім перестала виходити на зв’язок і мама… Я картала себе, бо коли почалася війна, ні я, ні батьки не подумали про те, що може бути щось із Маріуполем. Напевно, через те, що у нас вже був 2014 рік. У нас, маріуполь­ців, залишився той досвід — що нас відбили, що ми вистояли. Тому, коли розпочався повно­масштабний наступ, усі думали, що буде так само.

— Що ви пам’ятаєте з того періоду?

— Коли у 2014 році все по­чалося, я була у школі. Тоді не було повітряних тривог, ми ді­знавались, що нас обстрілю­ють, тільки за звуками градів. Я пам’ятаю цей стан розгубле­ності, коли уроки зупиняють і ніхто не знає, що з нами роби­ти, — відправляти додому чи ні. Я жила біля школи, це межа міста, і з нашого боку було чут­но обстріли. Ми йшли додому, а під ногами тряслася земля. Ніби землетрус. Наш будинок здри­гався і тремтів від обстрілів, і страшенно лякали звуки літаків, які були десь далеко.

— Чи вдалося батькам виї­хати з Маріуполя? Вони зараз поруч з вами?

— Ні, не поруч. Мама в Італії, намагається там влаштувати своє життя заново. Бабуся, ді­дусь, тато з дружиною залиши­лися в Маріуполі. І це мій осо­бистий біль.

— Який спогад про Маріу­поль зігріває серце?

— Я дуже люблю море. Це один з видів медитації. Усім, хто виріс на морі, не вистачає його після переїзду. Найбільша насолода — сидіти на пляжі під час заходу сонця або вночі слу­хати, як хвилі б’ються об берег. Це така романтика, це так напо­внює. У цей момент ти відчува­єш життя.

— Можу припустити, що ак­торство у Маріуполі — не най­популярніший вибір професії серед студентів…

— Це вийшло абсолютно ви­падково. Я у дитинстві займа­лася вокалом, але у 13 років по­кинула колектив і ламала собі голову — що ж тепер робити. Тим часом у місті проводили вибори, у школі організували виборчу дільницю, відповідно, усіх учнів звільнили від уроків. Наша класна керівничка, яка активно залучала нас до мисте­цтва, вирішила, що в цей день ми підемо в БК «Молодіжний». Якби ви знали, як я не хотіла туди йти! Я зробила все, аби не потрапити в театр, — проспала, спізнилася, одне слово, лед­ве дійшла (сміється. — Г. Я.). Яким же було моє здивування, коли побачила виставу. Я була шокована! Це історія про під­літків, які народилися у 1923 році, і коли розпочалася Дру­га світова, пішли на війну. Були сцени, де вони у школі, розва­жаються, радіють життю, зако­хуються. А між ними — епізоди, де вони у полоні, де їх катують, де з’являється образ смерті. Я сиділа у заціпенінні, затамував­ши подих.

Ця історія зачепила усі стру­ни мого серця. Саме тоді я по­думала, що хочу навчитися цьо­го мистецтва. Під враженням від виступу просто там поча­ла розпитувати, як потрапити в трупу. Зрештою, керівничка по­говорила з режисером Антоном Тельбізовим, і я почала ходити на заняття. Уже тоді почала за­мислюватися над вступом у те­атральний.

— Батьки підтримували ваш вибір?

— Частково. Мама з татом розлучені. Мама підтримува­ла. Вона дизайнер інтер’єру, творча, активна, сонячна. Вона у мене вірила. А тато був про­ти. Є багато стереотипів та упереджень щодо акторської професії, особливо у батьків, яким це не подобається. Тато не творчий, на той момент він працював електриком на «Ук­рзалізниці» і хотів, аби я була перекладачем. Тато думав швидше про те, щоб у мене була фінансова стабільність. Під цим впливом я, наївна і мо­лода, обирала — творчість і бід­ність чи нудьга, але забезпе­ченість. Урешті-решт я обрала Театральний університет імені Карпенка-Карого. Хотіла бути драматичною актрисою, готу­валася і навіть дійшла до другу туру, але доля розпорядилася по-іншому. І я почала вчитися на актрису театру ляльок.

— Як потрапили в кіно?

— Скажу чесно, коли вступи­ла, була трохи засмучена. Зда­валося, що тепер буду стояти за ширмою усе життя, а доступ до зйомок і театру мені закри­тий. Мені постійно казали: «Ти маленького зросту, який дра­матичний театр? Тебе ж ніхто не побачить!». Я обурювалась, хіба ж я винна, що народилася ма­ленькою, це ж не моя провина. Чому я не можу стати повноцін­ною акторкою?! Хотіла злама­ти це упередження. Почала зні­матися у студентів у дипломних роботах. І на третьому курсі зі­грала головну драматичну роль на сцені Театру драми і комедії. Я вірила в себе, і на моєму шля­ху зустрічалися правильні люди, які допомогли зруйнувати цей стереотип.

— Окрім кіно, ви граєте в театрально-комедійній імп­ровізації. Які теми виклика­ють у глядачів найбільше смі­ху? Чи є табуйовані історії?

— Наша команда не про ка­ламбури і жарти. Ми ближче до театральної імпровізації, заді­юємо образи, музику, простір. Війна закриває нас від світу, аби ми просто нічого не відчува­ли. Ми вирішили змінювати це. Наша мета — не викликати сміх, а допомогти людям знову відчу­вати. Людям найбільше подоба­ється чути про справжнє, щире, аудиторія реагує на емоції. Се­ред табуйованих тем — війна. Ми не граємо про фронт, бійців. Але ми можемо торкатися політич­них контекстів і показувати своє ставлення до цього. Це гляда­чам подобається.

— Для імпровізації потріб­на внутрішня енергія, запал. Звідки у цих обставинах бе­рете сили?

— Насамперед, треба закри­вати усі базові потреби — до­статньо спати, їсти, відпочи­вати. А вже далі рухатися у натхнення, творчість. Допома­гає звичка, яку я досі опано­вую, — відсікати зайве. Інколи практикую медитацію, дивлю­ся фільми. Останнім часом мені дуже подобається слухати Ан­дреа Бочеллі. Музика та тан­ці допомагають вивільнювати енергію. Надихає стиль дарк-кабаре. У студентські роки я по­бачила виставу у цьому жанрі, і він досі запалює мене, дає купу енергії.

Схожі новини