Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Поставили „Солодку Дарусю“, і на цілий рік наперед не стало квитків»

Розмова з директором-художнім керівником Франківського драмтеатру народним артистом України Ростиславом Держипільським про театр, культурний фронт, роль мистецтва у житті людини

Ростислав Держипільський. Фото Іванни Подольської
Ростислав Держипільський. Фото Іванни Подольської

З приходом Ростислава Держипільського на посаду директора, а згодом і директора-художнього керівника Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка (тепер — Франківський драмтеатр) театр наче отримав друге дихання. Отримав спочатку статус академічного, а згодом і національного театру. Якісно змінився і репертуар. Трупа почала активно гастролювати не лише Україною, але й країнами Європи, у США та Канаду. За неповних півтора десятка років керівництва Ростислав Держипільський зробив свій театр чи не найпотужнішим і найвідомішим в Україні. Як йому це вдалося і чим Франківський драмтеатр живе зараз, я запитала у Ростислава Держипільського.

— Наш театр зараз дуже активно працює, — розпочав нашу розмову Ростислав Держипільський, — і на базі, і гастролюємо. До слова, у грудні на базі у нас до 36 вистав, які ми граємо, і чотири гастрольні виїзди. Дуже насичене зараз життя, до того ж намагаємося щомісяця випускати прем’єри. Найновіша — «Лісова пісня на полі крові» за творами Лесі Українки. Цією виставою ми відкрили ще один — шостий — сценічний майданчик — сцена «Межа» в підвальному приміщенні, де ми провели вентиляцію. На випадок небезпеки він може бути і укриттям. У роботі наступна прем’єра, що вийде у січні, — «Вовчиха» за Ольгою Кобилянською. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну наше життя стало ще активнішим, тому що ми розуміємо, що ми, дякувати Богові, в тилу, а тил — це те, що має забезпечувати і тримати тепло, любов, міцність, оборону цілої країни, цілого фронту. У нас діє і гуманітарний центр «Рух опору — рух допомоги». Це наша подвійна робота. Але наш культурний фронт, на мою думку, є одним з найпотужніших, який може бути, і ми намагаємося усі ці місяці цим займатися.

— Ваш театр — чи не єдиний в Україні, який після 24 лютого не припиняв свою творчу діяльність, тому що «театр в укритті» у вас був ще задовго до повномасштабного вторгнення. У вашому репертуарі є кілька вистав — «Гамлет» і «Ромео і Джульєтта», — які ви граєте під сценою, де можна працювати і під час повітряної тривоги. Це ж ваше ноу-хау…

— На жаль, це ноу-хау, в якому приходиться жити зараз нам усім. І так, ми один з перших театрів, який дуже швидко мобілізувався і вже у березні ми знову грали вистави. Приміщення під сценою, де ми грали ці дві вистави, про які ви згадали, було обладнане освітленням і утеплене. І стало ще й укриттям. Спочатку було спантеличення і нерозуміння, чи взагалі потрібен театр у тих умовах, коли навколо такі жахи, коли гинуть люди… І цей майданчик-укриття виявився найбільш придатним як укриття під час повітряних тривог, де перебували в першу чергу вимушені переселенці — люди, які втекли з-під бомбардувань з дітьми, тваринами, вони бачили такі страшні речі, які ми, дякувати Богові, не бачили тут. Попервах актори, працівники театру просто з ними спілкувалися, можна сказати, працювали психотерапевтами. А потім я подумав — ніж сидіти, стресувати і чекати, впаде бомба чи ні, давайте будемо робити те, що ми вміємо найкраще, — грати вистави. Виникло питання — що грати? Чи це має бути комедія, яка може виглядати як блюзнірство на тлі усього, що відбувається, чи грати драму-трагедію, якої і так достатньо. Ми ризикнули і зіграли спершу «Енеїду». Це було для нас дуже символічно, адже «Енеїда» — перший друкований твір українською мовою. Ми мало звертали увагу на останній розділ — «Війна», який наче про ті події, які ми пережили.

Пізніше зіграли «Націю» — і це теж було символічно: «Нація» в бомбосховищі. Потім ми прочитали відгук жінки з Бучі, яка написала, що вона не плакала весь час в окупації, сидячи в підвалі з дітьми, і коли втікала до Івано-Франківська і облаштовувалася на новому місці, а от з початком вистави «Нація» почала плакати і проплакала всю виставу. І їй стало легше. Ми зрозуміли, що наше мистецтво театру — одна з найпотужніших терапій.

Зараз у нас багато прихильників серед вимішених переселенців, вони ходять на всі наші вистави. Робимо для них безкоштовну реєстрацію. Березень ми грали в укритті, а вже в квітні першими з театрів України вийшли наверх і грали в тих реаліях, в яких змушені перебувати всі: під час повітряної тривоги зупиняємо виставу. Були випадки, коли догравали в укритті.

— Ви закінчили із золотою медаллю Косівську середню школу. А як вам вдавалося вчитися одночасно на історичному факультеті Львівського університету імені Франка і на акторському факультеті Львівської консерваторії імені Лисенка?

— Як я розкажу, то в мене заберуть один диплом (сміється. — Л. П.) Ви точно виведете мене на «чисту воду», але тепер це можна розказати. Насправді в школі я гарно розказував вірші — на 5 з «плюсом», був ведучим, брав участь у різноманітних театральних гуртках. Моїм кумиром був Іван Миколайчук. Але в 1992 році, коли я закінчив школу, був занепад в театрі і в кіно. І я поступив на історичний факультет, бо дуже любив історію, особливо період княжої доби, Київської Русі, Галицько-Волинського князівства… Я перечитував всю літературу, яку міг дістати на цю тему. Батьки були втішені, що я не вступав на акторський. На той час історичний факультет був один з «найпонтовіших», на нього вступали всі партійні і номенклатурні діячі. І, напевно, один із найкорумпованіших у Львівському університеті, а я хотів тільки у Львів…

— А чому?

— Певно, є якийсь зв’язок між гуцулами і львів’янами — львів’яни люблять гуцулів, а гуцули — львів’ян. Зрештою, мій тато з Львівщини. Тепер можна вступати на кілька факультетів одночасно, а в мій час ще цього не практикували. Але в мене було два атестати. Один я загубив і мені зробили другий атестат…

— А потім знайшовся перший?

— Так, за холодильник упав. Коли вступив на акторський факультет при консерваторії, то на історичному перевівся на заочне відділення. Було так, що один день складав іспит на історичному, а на другий — на акторському. І закінчив одночасно, здобувши два дипломи. Мені історичний факультет дав дуже багато — розуміння об’єму історії світової, історії України, взагалі історичних процесів. У мене була крута дипломна робота: «Українська ментальність як етнокультурний феномен», де одним з розділів була порівняльна характеристика української ментальності і російської. У нас все було інакше, починаючи від первісного суспільства.

— Ви згадали свого кумира Івана Миколайчука. Але самі знялися лише у двох фільмах і, як не дивно, в одному — короткометражному — зіграли Олексу Довбуша, а у фільмі «Жива» — «упівця» з позивним «Довбуш».

— Ще смішніше те, що є третій фільм, який не вийшов на екрани, — «Довбуш», де я граю старшого опришка, а Довбуша грає Олексій Гнатковський. Коли у 2008 році я став директором Франківського драмтеатру, то свою акторську професію свідомо відсунув вбік. Я вважав, що це не чесно стосовно професії — виходити грати і керувати театром. А згодом з’явилися в мене режисерські роботи, хоча ніколи про це не мріяв. В кіно мене навіть боялися запрошувати, бо думали, що я відмовлюся.

— Є у вашій біографії і музична сторінка. Ви мали свій гурт «Галілео Галілей», перед тим зігравши в одноіменній виставі Галілео Галілея…

— Так, була й така сторінка в моєму житті. З Валерієм Лазарчуком, який працював у нашому театрі, ми створили гурт «Галілео Галілей» і досі мені не соромно за ті пісні, які ми виконували.

— Хто писав тексти, музику?

— Писали разом, це був наш спільний продукт. Ми були лауреатами «Червоної рути», «Перлин сезону»… Мені хотілося стати відомим, щоб утверджувати українську національну ідею, хай це звучить пафосно. Тоді було засилля російської попси, російської мови. А щодо назви, то так, в нас була вистава «Галілео Галілей», яку поставив Мирослав Гринишин, — дуже прогресивна, новаторська, в якій я грав головну роль. І ми вирішили так назвати гурт.

— Нова сторінка не лише у вашому житті, а й у житті Франківського драмтеатру, — це коли ви стали його директором, а згодом директором-художнім керівником. Це було для вас викликом? Ви знали, яким хочете бачити свій театр?

— У мене був дуже сильний курс в нашому Інституті мистецтв Прикарпатського університету імені Стефаника. Я їх возив на вистави до Києва, до Львова, запрошував на тренінги кого міг і сам вчився, вишукував якісь новинки в акторських техніках, ввечері дружині на кухні про це розповідав, репетирував…

— Ваша дружина теж актриса?

— Була актрисою, потім пішла в журналістику. Це був той випадок, як в анекдоті про вчительку, яка так дітям пояснювала матеріал, що сама його нарешті зрозуміла. Так оце про мене. Вичитував, щось пояснював, а потім розумів, що це справді круто. На жаль, рівень нашого театру на той час був дуже низький і мені було боляче за тих дітей, які потрапляли в поганий театр. А потрапивши в такий театр, дуже швидко можна загубити те, що тобі давали, бо ти починаєш не розуміти, що добре, а що погано. Коли ти постійно чуєш фальш, ти сам починаєш фальшувати. Я очолив театр, коли в ньому майже не було молоді. І от тих десяти молодих людей, які прийшли у театр зі мною, інколи буває достатньо, щоб могти почати якийсь рух далі. Було дуже складно запустити маховик, який був абсолютно розбалансований.

— Але ви його запустили. Першим успіхом була вистава «Солодка Даруся».

— Це була дипломна робота моїх студентів, я зовсім не планував бути режисером. Всім курсом вони прийшли в наш театр, легенько поставили «Солодку Дарусю» в репертуар і… це той момент, коли ти прокинувся знаменитим. Зіграли цю виставу і на цілий рік наперед не стало квитків. Це велике щастя, що в моєму житті є співпраця з Марією Матіос.

Схожі новини