«Американка перед смертю просила, щоб замість квітів на її похорон люди переказували гроші на допомогу Україні…»

Тричі на рік — на Різдво, Великдень і День Незалежності — американський ревматолог, геронтолог, меценат Михайло Левко приїжджає із заокеанського Нью-Джерсі в Україну, на землю батьків, яку вважає другою своєю батьківщиною. У серпні пан Михайло приїхав в охоплену війною Україну, щоб разом з її громадянами відзначити день народження нашої країни. А у ці дні у Львові із затамованим подихом, як і всі українці, слухає втішні новини про перші фронтові перемоги…

«Світ захоплюється вашою стійкістю»

— Пане Михайле, з якими відчуття­ми ви їхали цього разу в Україну?

— У такий складний час дуже хотів по­бути з українцями. У Львові вперше у житті почув сигнал повітряної тривоги. Сидів з друзями у ресторані — і раптом сирена. Дзвонить моя стурбована ро­дичка, просить бігти в укриття. Був за­скочений. А мої друзі за столом спові­щення про чергову ракетну атаку росіян сприйняли спокійно — звикли до цього…

На початку мого нинішнього перебу­вання в Україні було багато повідомлень про можливе різке загострення ситуації. Великі небезпеки прогнозували на 22−23−24 серпня. З Америки моя рідня про­сила дослухатися до застережень нашо­го посольства і покинути Україну. Але я не зробив цього…

— Судячи з ваших дописів у со­цмережах, ви були вражені тим, як галицькі волонтери за пожертви громадян купують для фронту поза­шляховики…

— Їх у вас тут жартома називають «бан­деромобілями». Увесь світ уже дізнався про ці акції, всюди звучить ім’я Бандери. Люди з усього світу, зокрема мої знайомі з Польщі, дають свої пожертви на ці ав­тівки для українських воїнів.

— А громадяни США, наша україн­ська діаспора долучаються до неї?

— Аякже! У США засновано фонд до­помоги України, до якого роблять вне­ски різні громадські організації. Світовий конгрес українців зібрав приблизно 30 млн доларів. Свою частку внесла і Кре­дитна спілка, яку я очолюю. За один день зібрали в своїй окрузі десь 40 тисяч до­ларів. Крім оборонної допомоги, амери­канці надсилають в Україну фінансову, гуманітарно-соціальну, медичну поміч. Український конгресовий комітет Аме­рики і Світовий конгрес українців займа­ються постачанням дронів…

— Знаю, ви побували на українсько­му весіллі…

— О, це було зворушливо! Заміж вихо­дила Софійка з нашої родинної лінії Яр­мол. Не забуду момент запрошення на весілля: прийшли дві дружки в україн­ських строях (як було це колись у давни­ну), вклонилися, просили прийти на гос­тину і привітати молодят. Я тішився, що, незважаючи на певні обмеження, пов’язані з війною, українські традиції на весіллі збереглися: святкові короваї, обрядові піс­ні, велична церемо­нія у храмі, кроплен­ня освяченою водою, ікони і благословен­ня батьків. Особливо вразило, коли, вихо­дячи з церкви, моло­дята кидали цукерки… У нас такого немає. А які у вас розкішні сто­ли! В Америці з таким розмахом не святку­ють…

— Як американці сприймають сьогод­нішні події в Україні?

— Не так давно я у своїх лікарських справах був у Кентук­кі і пересвідчився, як глибоко там пере­ймаються війною в Україні, найперше — представники середнього бізнесу. Їх дуже вразили трагедії Бучі, Ірпеня, Ма­ріуполя…

А перед тим про війну американці знали ніби між іншим. Та що там казати! — деякі з них не знають, де розташований той чи інший штат США. То де вже їм до України, яка в їхній уяві десь далеко, на сході Європи… Але завдяки неймовірній енергії, стійкості українців про них зна­ють у світі, ними захоплюються, їм допо­магають. Багато американських установ, одна поперед одною, намагаються дава­ти допомогу Україні.

— Ваші пацієнти про цю війну зна­ють?

— О, так! Одна з таких жіночок, пані Дана, дала на оборону України 20 тисяч доларів. Для збору коштів вона виготов­ляє віночки з квітів з українською симво­лікою і продає їх на аукціоні.

Був ще один зворушливий випадок. 95-річна мати моєї адвокатки (жила у штаті Індіана, а сама походила з Польщі) перед смертю попросила, щоб замість квітів на її похорон люди переказували гроші на допомогу Україні. Зібрали десь 50 тисяч доларів…

Мені було приємно, коли президент США Байден заявив, що Америка при­йматиме українських біженців — рані­ше діаспора зверталася до нього з та­кою пропозицією. Ми виступали за те, щоб біженців з України поселяли там, де мешкає українська спільнота. До мене писали багато американців, які вислов­лювали бажання стати спонсорами тако­го прийому.

«Байден зробив США лідером в обороні України»

— Українці вдячні Америці за її допо­могу. Ваша оцінка дій американської влади і американської опозиції щодо України: що вас за­довольняє, а що, на вашу думку, мало би бути по-іншому?

— Ніколи раніше та­кої солідної, як тепер, допомоги Україна від США не отриму­вала. В Америці гро­мадськість виступа­ла за те, аби тиснути на владу, щоб швидше і більше допомагала Україні. Однак луна­ли і відмовки, мовляв, не варто провокувати більшу ескалацію. Але нарешті це сталося.

Дехто у нас, у США, оцінюючи справи з партійних позицій, каже: республіканці є більш рішучими, ніж демократи, якби вони зараз були при вла­ді, то допомогли б українцям більше. Інші скептично дивляться на республіканця Трампа і кажуть: хіба б він допоміг Укра­їні?

Я — республіканець, однак зараз під­тримую демократа Байдена, який ство­рив широку міжнародну коаліцію на під­тримку України, організував потужний саміт у Рамштайні, де цю підтримку було втілено. Це велике досягнення! Трамп навряд чи б щось подібне зробив. Трамп ізолював Америку від світу, уникав співп­раці з іншими країнами. Байден зробив Америку лідером в обороні України.

— Кажуть, серед української діа­спори США думки щодо Трампа дуже розділилися…

— На жаль, наші республіканці стали за­надто великими трампістами. Надміру ви­соко піднесли його. Не бачать йому аль­тернативи. А я запитую: де молоді лідери? Від нашої партії має бути інший претен­дент у президенти. Я би за Трампа не го­лосував. Однак таких, як я, небагато…

— Що вам не подобається у Трампо­ві?

— Він путіна назвав генієм — за його «бліцкриг», «спецоперацію», за його ме­тоди війни проти України. Перед тим ви­словився, що Крим є російським…

— Чому цього не чують представни­ки української діаспори, які підтриму­ють Трампа?

— Думають, що у Трампа є своя ко­манда, яка «підправлятиме» президента, коли він щось не так говоритиме чи ро­битиме.

— Ви задоволені тим, як у цей воєн­ний час керує нашою країною прези­дент Зеленський?

— Внутрішня політика — це не моя спра­ва. Її мають оцінювати самі українці. А зо­внішня… Для мене стала одкровенням промова Зеленського на Мюнхенській конференції безпеки (за кілька днів до ві­йни), де він гостро розкритикував Захід за слабку протидію путіну.

У зовнішній політиці діяльність Зе­ленського схвалюю, він належно репре­зентує Україну. Свою роль відіграє те, що президент України — єврей. Ця об­ставина спростовує всі звинувачення росії (та декого в Америці) про «україн­ський нацизм». Антиукраїнська пропа­ганда наших ворогів розбивається єв­рейським походженням президента України. А згадайте, як Зеленський до­рікнув Ізраїлю за його страусину пози­цію щодо російсько-української війни! — назвав його керівників зрадниками західного світу. Так євреям міг сказати тільки єврей.

«Не можна весь час бути у жалобі…»

— Які зміни у поведінці наших лю­дей побачили під час війни?

— Українці стали згуртованішими. Ко­жен хоче чимось допомогти, щоб на­близити перемогу. У перші дні свого приїзду я зустрівся з вдовою воїна Ан­дрія — на 40-й день його загибелі. Ве­лике горе перебула та жінка! Але я від­чув, що всі ці 40 днів її чоловік присутній з нею. Вона про нього говорила як про живого. Я казав їй продовжувати життя, не жити тільки негативними емоціями. Казав: «Не можна бути весь час у жало­бі. Тобі треба піднімати трьох дітей…». Життя має перемагати. Людина пови­нна заново знайти себе, не замикати­ся у своєму горі. Треба чимось займа­тися. Не можна емоційно закриватися. Треба знайти нові сили і займатися до­брими справами.

Часом чую від американців: в Укра­їні — війна, а люди співають на вулицях. А я захоплений цим. Бо це теж патріо­тизм. Відповім тим критикам: вам у ва­шому трояндовому городі легко аналізу­вати, легко засуджувати. А жити тут — їм. Приїдьте сюди — подивіться. Попри війну, українці співають. Значить, мають надію на нове, щасливе життя.