«У нас дома є полиця, на якій виставлені усі гаварецькі роботи з мого дитинства»

Кажуть, природа на дітях відпочиває. Можливо. Але такого не можна сказати про графіка, скульптора Мар’яну Мотику — доньку відомих митців Ярослава і Ярослави Мотик. Пані Мар’яна, що успадкувала від батьків володіння глиною і вміння працювати на склі, вдихає у свою творчість новизну і новаторський підхід. Кілька днів тому мисткиня відсвяткувала 50-річний ювілей — відкриттям чергової виставки у львівському Музеї ідей. Про навчання у школі, любов до мистецтва й роботи, створені під час війни, Мар’яна Мотика розповіла журналістці «ВЗ».

— Цю виставку я присвятила собі, — каже пані Мар’яна. — Адже народилася 1 вересня. А цьогоріч на День знань припав мій 50-річний ювілей. На цій виставці я хотіла показати увесь свій творчий шлях і представила у невеликому об’ємі свою творчість — від дитинства і до теперішніх днів.

— Яка з представлених робіт «найстарша», тобто намальована, як ви кажете, у дитинстві?

— Портрет Тараса Шевченка. Це моя перша картина. А одна з останніх — «Півень».

— Творчі люди — дуже чутливі. Одні на початку повномасштабного вторгнення замкнулися у собі і не могли займатися творчістю. Інші, навпаки, з головою занурилися у роботу. А ви?

— Я належу до тих других. Активізувалася. От перед тим був коронавірус, коли нам «перекрили кисень», не було спілкування… Тоді мені було дуже тяжко. А художник віддає і мусить отримувати енергію. Не мала можливості, як і інші викладачі, спілкуватися зі студентами, а мені цього так бракувало. Ті порожні вулиці на мене гнітюче впливали. Це все впливало на мене більше, ніж війна. До війни ми підсвідомо були готові. По-перше, багато чого про війну розповідали батьки. І перша моя робота у час війни — скульптура, чорний, наче обгорілий, череп «Маріуполь». А поруч — білий. Бо життя відроджується. Череп символізує не лише кінець життя, а й початок.

— Над черепом, що символізує розруху Маріуполя, довго працювали?

—  Річ у тім, що форма черепа у мене була… Оскільки я не була вакцинована, мене відсторонили від роботи зі студентами. Пів року не працювала в Академії малярства. Мала багато вільного часу, то й готувала дітей до вступу. У нас під час вступу треба малювати гіпсову голову. Мені пощастило — тато скульптор, вдома є майстерня. Мала гіпс, зробила форми черепів. І мені це згодом дуже допомогло. Коли росіяни напали на Україну, я з головою занурилася у роботу. А коли дізналася про Бучу, Маріуполь, не могла заспокоїтися. У нашій Академії я закінчувала кафедру кераміки, тому знала, як можу обіграти той череп. Він вийшов у мене спалений, як Маріуполь, знищений і зболений. Ну, а поруч — білий — символ Перемоги, відродження і нашого світлого майбутнього.

— То скільки загалом від 24 лютого створили нових робіт?

— Тут виставлено не всі роботи з останнього доробку. 15 вересня маю намір виставити у нашому музеї в Академії мистецтв свої графічні роботи. Я ж викладаю на кафедрі графічного дизайну лінографічні техніки.

— Багато артистів і митців переконують, що у час війни не варто влаштовувати концертів та творчих виставок…

— Не можу з ними погодитися. А як по-іншому боротися? Я ж, до прикладу, не піду на фронт. Зате можу щось намалювати і продати на аукціоні чи виставці, а частину виручених коштів віддати на потреби нашої армії. Не знаю, чи є такі люди, яких би гарна музика не надихала. Я ж особисто не ліплю, поки не увімкну радіо, де звучать патріотичні пісні. Такі пісні надихають усіх, у першу чергу вояків. Тож як без концертів і без пісні?! Жоден з нас не має права залишатися осторонь, бо у кожного — свій фронт.

— Ваш батько Ярослав Мотика — відомий скульптор, мама, Ярослава Мотика — керамік і скульптор. То ви з раннього дитинства розуміли, що підете стежкою батьків?

— Якщо ти бачиш постійно біля себе те творення, а на тебе часу у батьків майже нема, бо тато з мамою працюють у майстерні, то мусиш сам собі давати раду. Тато мені тицьне ту глину зі словами: «От бачиш, Мар’янцю, то робиться так, а ось це — так…». От я біля нього щось ліпила. І малювала. А мама казала: «Не намалюєш — не підеш гуляти». Але тепер я думаю, що все давно вирішено там, на небі. Це ти обираєш сім’ю, в якій маєш народитися.

— Перша ваша серйозна робота, яку ви представили на виставці, портрет Тараса Шевченка. А з тих, найперших творінь, батьки щось зберегли?

— Ой, є! Такі смішні люди, як пальці (сміється. — Г.Я.). Це зліплено з чорнодимленої глини, бо моє дитинство минуло на Гавареччині. Збереглася така моя робота — криниця, ніби горнятко, і біля неї — такий собі стовпчик з очима і ротиком. Це людина біля криниці. У нас дома є полиця, на якій всі мої гаварецькі роботи з мого дитинства. А у школі я описувала Гавареччину. Було позакласне читання. Зізнаюся, я не дуже любила читати з того, що задавали у школі. Насправді читала багато, але тієї літератури, яка подобалася мені. Моя перша вчителька Мирослава Михайлівна Чорна колись мені казала: «Мар'янцю, ти, якщо не хочеш, пиши тексти сама. І роби до них малюнки». Вона бачила, що під час уроків я щось «карлякала». У мене є щоденник — товстезний зошит з позакласного читання. А у ньому тексти з описами, як минав мій кожен день у Гавареччині. То ми сіно допомагали громадити, або як старий гончар ліпив глечики, чи про стареньку бабу Марину, яку любив ліпити тато. Потім Мирослава Михайлівна зачитувала мої твори на уроці. Тож мене з дитинства формували такі люди, як перша вчителька, батьки, а потім — училище.

— У дитинстві батьки просили вас бути якомога більше у майстерні, щоб набратися досвіду, чи, можливо, вас виганяли на вулицю до інших дітей?

— Я ніколи не була особливо чемною. Мама казала, що я була як шило. Бо мій тато був таким «шилом» у дитинстві. Тато розповідав, що мама (моя бабуся) прив’язувала його до столу за ногу. Він був аж надто активний. Зрештою, це видно (сміється. — Г. Я.). Мабуть, частина енергії від батька передалася мені. Можу тільки уявити, якою була я. Був такий випадок, про який мені згодом розповіла Мирослава Михайлівна.

Зізнаюся, я вчилася не дуже добре. Художники часто не дружать з математикою і з іншими точними науками. Тато до оцінок строго ставився — якщо погана оцінка, то сварив. А коли я отримувала «п'ятірки», мене нагороджували кишеньковими коштами. Мама домовлялася з Мирославою Михайлівною, щоб вона мене «підтягувала». Одного разу батьки поїхали - мама у Вільнюс на керамічний симпозіум, тато також кудись. Домашнє завдання я, зрозуміло, робила сама. Саме тоді Мирослава Михайлівна в один день поставила мені чотири «двійки». Оскільки вчителька погано бачила, то одна «двійка» у щоденнику була на два рядки. Я була шокована. А мама того дня повинна була повернутися. Йду додому — ридаю ридма. Не знаю, що з тим щоденником робити — викинути його чи спалити? Бачу, їде машина, у ній мама, махає мені. Мені пощастило, бо то був день її приїзду. Ніхто мене тоді не сварив. Відтоді минуло багато років, але у моїй пам’яті ті чотири «двійки» залишилися. Якось ми прийшли до Мирослави Михайлівни на ювілей до школи. Була нагода запитати у першої вчительки, чому вона тоді так вчинила зі мною. «Знаєш, Мар’янцю, твоя бабця приходила до мене додому і казала: «Та моя невістка взагалі не займається дитиною. Зробіть щось, бо у неї у голові тільки та кераміка, а я собі не даю ради». Ось так перша вчителька хотіла вплинути на моїх батьків, щоб займалися зі мною. Перша вчителька думала, що вона нам усім допомогла, а у мене образа відклалася на довгі роки.

— А своїй дитині ви допомагали робити домашнє завдання?

— Пояснювала їй, що мушу поїхати на пленери, бо художник не може не працювати. Дякувати Богу, Оля моя — творча натура. І розуміє це. Вона вже доросла, випускниця Академії мистецтв.

— Ваші роботи — скло, скульптура, графіка… Що вам зараз найцікавіше?

— Усе цікаво. Закинула малярство на склі, бо коли почала працювати на кафедрі графіки, зрозуміла, що саме графікою й треба займатися. Але мама завжди мені казала, що не треба закидати скло. Бо це — моє! Натомість кераміку ніколи не залишала.

— Батьки мають вплив на вашу творчість?

— Звісно! Я спочатку протестую, бо маю свою думку, але потім бачу, що вони таки мали рацію.

— Не лише займаєтеся творчістю, а й навчаєте студентів. Який ви викладач — суворий і вимогливий чи, навпаки, демократ?

— Навіть якщо мені не подобається робота студента, спочатку знаходжу у ній все позитивне, наскільки це можливо. А потім кажу: «А ось тут треба переробити ось це і це». До дітей треба ставитися м’яко. Бачу, як іноді студенти плачуть, вони дуже ранимі до оцінок. Добре, що я перейшла ту школу з «двійками», тож розумію їхні переживання. Оцінки для них мають значення…