«Зараз я волонтер. Возимо джипи, буси. Доправляємо автівки з „гуманітаркою“. Буває, безпосередньо до позицій»

Багато акторів і музикантів змінили знімальний майданчик на склади гуманітарної допомоги, мікрофон — на автомат, а свої сценічні костюми повісили у шафи до кращих часів — перемоги над рашизмом. Хтось з артистів служить у ЗСУ чи став у ряди Територіальної оборони, а дехто поповнив ряди волонтерів. До таких належить і відомий український співак Арсен Мірзоян. Та навіть попри тяжкий військовий час, гітара завжди при ньому. Бо ж і на фронті наші захисники хочуть почути гарну пісню у його виконанні. Нещодавно дружина Мірзояна, відома співачка Тоня Матвієнко, у програмі «Зірковий шлях», що виходить на каналі «Україна», розповіла, що Арсен приїжджав до них у Німеччину на один день. «Краще б не приїжджав, бо розлука стала ще важчою», — сказала Тоня.

— Війна змінила багатьох. А що змінилося у вас, Арсе­не?

— О, багато чого. Я тепер можу їздити на будь-яких авто­мобіліях і на будь-які відстані. Раніше я собі такого навіть уя­вити не міг, але якось вже з цим звикся.

— Ви, як і більшість артис­тів, зараз займаєтеся волон­терством?

— Ну так, зараз я волонтер. Возимо джипи, буси. Доправ­ляємо автівки з «гуманітар­кою», безпосередньо до по­зицій, буває. Гітара завжди з нами, тому ми ще можемо і кон­цертом розрадити.

— Де виступали? Були бла­годійні концерти?

— Благодійних концертів не було. Виступали переважно на позиціях, там, де ніхто не зні­має, ніхто не фотофіксує. Бу­вають моменти, хлопці потім присилають фотографії. Були військові шпиталі Чернігова. Зараз хлопці дзвонять з Білої Церкви. А до благодійних кон­цертів ще не добирались.

— Знаю, Тоня з донькою зараз за кордоном. Чия була ідея, щоб вони поїхали з кра­їни, і саме спочатку у Порту­галію, потім у Німеччину?

— Спочатку ми вирішили, що дружина з донькою поїдуть на захід України. Але це було на початку. А вже потім, коли ста­ло зовсім неспокійно, вирі­шили, що заради Ніни, а вона ще така маленька, треба їхати за кордон. Бо Ніні було важко, вона ще мала, не розуміла, що відбувається, чого серед ночі треба кудись бігти і ховатися по підвалах. Ми не могли псу­вати дитині психіку.

— Ви їй пояснювали, що по­чалася війна?

— Ми їй не пояснювали. Якось сама бачила, що відбувається. Ми не одразу поїхали, не в пер­ший день. Вона бачила і літаки в небі, бачила і чула вибухи. Вона навіть казала: вони з неба напа­дають. Це я пам’ятаю.

— А ви де зараз живете?

— Я в Києві. Сам. От випало кілька вихідних, і я приїхав. По­ставив перед собою основні три завдання — перегрупуватись, пе­ремити все. Я навіть кварцю­вав кімнату, прибрав «біологічну зброю» з холодильника, кухню прибрав, вимив усю хату, виправ білизну, зараз свої речі переби­раю.Та найголовніша мета була — записати пісню. Бо я вже давно її написав і хотів записати. Але не було часу приїхати і сісти в сту­дію. Нарешті вдалося це зробити

— Що за пісня, як назива­ється, як ви її написали?

— Вона написана близько мі­сяця тому. Я поки що її назвав «Ірпінь», а там подивимось. У мене завжди такі робочі назви. Вони потім так і з’являються. Хто як хоче, так і трактує. Бо робочі назви бувають, як у піс­ні «Моя країна», вона файлами заходила на ФМ-станції під на­звою «День бабака».

— Арсене, нещодавно ви повернулися з Німеччини, де вперше за останні кілька мі­сяців зустрілися з донькою, з дружиною…

— Ой, це далеко не прості емоції. Як їх можна описати? Пам’ятаю, як я їхав і намагався себе заспокоїти, щоб не приско­рюватись, щоб все було спокій­но. Рахував кілометри разом з навігатором і так спокійно, спо­кійно під’їжджав до позначки. Але мала не знала, що я приїду. Бо якщо б ми сказали, що я при­їду, вона б дуже чекала, а якби раптом щось не вийшло — ди­тині було б дуже боляче. Так от: Ніна не знала, що я маю приї­хати. Уже на місці я ходив і шу­кав, куди мені йти. Тоня поба­чила мене з балкона і гукнула: «Арсен!». І донечка почула. Вона вибігала до мене з такою неймо­вірною швидкістю, що я думав, дитина двері у джипі зламає.

— Мабуть, це була ваша найдовша розлука з донь­кою?

— Так, три місяці — це дуже довго…

— У програмі «Зірковий шлях» Тоня розповідала, що ви їй привезли з Києва при­краси.

— Так. Ну, вони ж всі почали збирати тривожні валізки. Я побачив, що в мене залишив­ся Нінин хрестик. Дуже краси­ва робота, я їй в Грузії купував. А ще саме та каблучка, з якою я освідчувався Тоні у коханні і просив її стати моєю дружи­ною. І коли вони поїхали, я по­бачив ці прикраси і ще тоді по­думав, як це вона таке могла забути. Нема нічого дивного, адже збиралися нашвидкуруч. Вже потім Тоня згадала і за­телефонувала: «Там мій пер­стень». Кажу: «Я його забрав, не переживай».

— А коли наступного разу побачите родину?

— Не знаю, коли це станеть­ся. Але так хочу, щоб це було якомога швидше. До речі, під час нашої зустрічі Ніна з мене не злазила цілий день. Як всі­лася мені на руки, так більше не злазила до ночі.

— Скучила за вами?

— А як я за нею скучив! Но­сив її на руках. Коли вона по­чула, що я приїхав — так сильно плакала! Емоції зашкалювали. Плакав і я. Але намагався не показувати цього. Було непро­сто вдавати радість і спокій. Я хотів, щоб вона не бачила моїх сліз, не хвилювалася. Щоб спа­ла вночі спокійно.

— Нещодавно у якомусь виданні прочитала про ваше розлучення з Тонею. Чи чули ви про це?

— Я цього не бачив. Але хтось з друзів мені про це написав. І поцікавився: «Арсене, хто тебе так дуже любить?». Сказав, щоб не читали «жовтої преси». Бо я не бачив у порядних офі­ційних ЗМІ такої інформації. А написали такі таблоїди, в яких навіть назви не постійні. Вони кожен раз, коли мені хтось пе­ресилає такі статті, показують, питають — що це. Дивишся і ба­чиш, що цей таблоїд кожен раз змінює свою назву. Аватарку і назву. А таблоїд один і той са­мий, вже за почерком видно.

— Ваше рідне місто — За­поріжжя. Хто там залишився і яка там атмосфера зараз?

— У Запоріжжі залишилася моя мама. У місті бойова ат­мосфера. Мене тішить, що там сильно згуртувалися волонте­ри. Та що казати — Запоріжжя є Запоріжжя.

— Ви не думали синів виво­зити у безпечнніше місце?

— Якщо буде така потреба — я приїду і всіх вивезу. Вважаю, що Запоріжжя — міцний горі­шок. Дуже міцний.

— Знаю, що на початку ві­йни ви, як і більшість укра­їнських зірок, зверталися до росіян, намагалися щось до­нести…

— Нічого там не виходить до­нести, у будь-якому разі, мені це не вдалося. Деякі або одра­зу блокували, а були й такі, що писали, мовляв, вибач, «а шо ми сдєлаєм».

— А кому ви писали з відо­мих людей?

— Ой, багатьом. Стас П’єха, наприклад, мене заблокував одразу. Тому я жодної відпові­ді і не отримав. Я його запитав: «Стасе, ти ж, сподіваюся, розу­мієш, чому я не сплю?». І все, він мене заблокував.

— Часто буваєте з гума­нітаркою у гарячих точках. На вашу думку, чи довго ще буде тривати війна?

— Не можу відповісти, чи дов­го буде тривати активна фаза війни. Війна насправді вже дов­го триває. Вона постійно відда­ляється. Коли війна прийшла в міста, тоді її відчули. А коли війна була десь там, в полях чи на якихось ще територіях, про неї почали трохи забувати. Тому і зараз таке може трапитись: коли війна відійде трохи далі, далі буде відсуватися фронт, то люди будуть забувати потро­хи. Звикатимуть насамперед. Люди вже звикли до сирен, звикають до життя в умовах ві­йни. Не звертають уваги.

— Ваша теща, відома спі­вачка Ніна Матвієнко, ка­жуть, незабаром поверта­ється з Німеччини до Києва. Ви переберетеся у своє влас­не помешкання?

— Я зараз знову поїду. На­справді ми разом всі і жили. Наша квартира, яку ми придба­ли до війни, ще не здана. Усю­ди, куди не подзвониш, відпові­дають — вибачте, форс-мажор. Ну, війна форс-мажор. Але я за­раз весь час в роз’їздах. Заїхав додому на два-три дні. У мене один раз теж так було: я приї­хав, думав, що буде вихідний, але не вдалося відпочити, ми поїхали на Чернігів, а потім ще далі на північ до танкових диві­зій. Повезли джипи, провізію, гуманітарну допомогу.

— Чи траплялися небез­печні моменти за час вашого волонтерства?

— Були різні ситуації. Було і працювала орда, була і висад­ка десанту, були команди ко­мандирів з ненормативною лексикою: «Сєня, бігом звідси в машину, в повітрі купола». Та різне було. Але це були перші два тижні. Ми з Сашком Поло­жинським примкнули до одно­го підрозділу, ще один наш під­розділ був поряд, ми якось всі вийшли на зв’язок. Я пам’ятаю ті ночі. Нам видали по АК, три ріжки на двох. Навіть бронежи­лет дали, але я сказав, що бра­ти не буду, «бо буду бігати».

— А що, ви свої пробіжки навіть під час війни продо­вжуєте?

— Так, якщо маю таку нагоду, продовжую, але трекінг більше не вмикаю. Спочатку не включав трекінг, щоб не здавати свою локацію. А потім я вже так звик, що якщо вмикаю, то тільки сам для себе, а потім тренування ви­даляю, уже не зберігаю.

— Що, на вашу, думку українцям зараз вкрай необ­хідно?

— Підтримувати одне одного і тримати стрій. Як би не віддаля­лась від нас війна, як би не від­далявся від нас фронт, не тре­ба забувати, що війна триває, не треба нехтувати повітряни­ми тривогами. І кожен день ро­бити все, аби наближати нашу перемогу. І я вже собі таку фра­зу вбив просто в голову: має­мо встигнути жити. Бо ми до чогось всі рухались, в нас були мрії, були плани. Воно все зупи­нилося. А тепер ми відчули на­живо оголену правду базових цінностей, що насправді цінне в нашому житті. І я думаю, що у всіх людей зараз є це бажан­ня — встигнути жити, і жити пра­вильно.