«Я — цілюща! Моя творчість цілюща!»

З відомою співачкою, телеведучою, народною артисткою України Оксаною Пекун ми спілкувалися за тиждень до її сольного концерту у Львові, який відбудеться 13 березня в «Довженко-Центрі». Тому й розмова почалася з питання про сольний тур співачки «Я така ще молода», присвячений 30-річчю творчої діяльності, і про місце Львова в житті Оксани Пекун.

— Я така щаслива бути у Львові! — зізнається пані Оксана. — Народилася я в Тернополі. Маю такий гарний зрілий вік, що можу багато чого розказати, багато що порадити. Настав момент, коли я зрозуміла, що треба розказати про себе, показати свою творчість. І почати це треба зі Львова, бо Львів — мій початок, Тернопіль — це моє сходження. А далі підуть концерти у Вінниці, Житомирі, Києві, Черкасах, Івано-Франківську…

Це будуть не лише великі міста, але й маленькі містечка, районні центри, села, тому що люди скрізь хочуть чути українську пісню. А позаяк за 30 років я досягла багато чого, я хочу все це вам показати. Наприкінці минулого року мене запитували, чи буду я робити такий сольний тур. Я сказала — ні. Але ж я жінка! Я сказала — я передумала. (Сміється. — Авт.) Попри те, що зараз всім нам важко, йде війна, постійні тривоги й обстріли, на душі в нас просто жах що твориться, ми всі хвилюємося і переживаємо, але я хочу нести людям той промінчик любові, промінчик світла, добра, позитиву на концертах, щоб додати віри й надії. Повірте — півтори години мого концерту додадуть вам енергії на багато років, тому що я — цілюща! Моя творчість цілюща!

— Так, часи такі, що не надто спонукають до веселощів. Але наші захисники стоять там, щоб ми тут жили своє життя і допомагали й підтримували їх. Тому кожна нова пісня, нова вистава, фільм, книжка — це свідчення того, що ми живі, що нас, українців, і наш дух не зламати. Знаю, що ви багато їздите з благодійними концертами на підтримку ЗСУ. Чи були випадки на таких концертах, які вас вразили?

— Я часто їжджу на благодійні концерти. Зараз це, в основному, виступи для людей, вимушено переселених, які втратили свої домівки, часто виступали у Львові перед переселенцями з Маріуполя, у Києві теж. А ще — перед військовими, які зараз знаходяться на реабілітації.

Найболючіше дивитися в очі військових, які знають, що після реабілітації знову повернуться на фронт. У них стільки суму в очах, стільки болю і тривоги! Але, коли я виходжу на сцену, то усміхаюся, дарую свою творчість, намагаюся вселити краплинку радості. І коли я бачу, що їхні очі починають усміхатися, занурюю їх у тепло. Після концертів часто питаю, чи потрібні їм такі концерти? Бо мені часто пишуть у соцмережах: «Чого це ви скачете, співаєте? Не треба! Це не на часі!» А хлопці відповідають: «Треба! Заради того, щоб ви жили нормальним життям, ми воюємо тут, на „нулі“, заради цього ми кладемо свої життя». Вони це говорять, а у мене «мурашки» бігають по тілу. А найгіркіші концерти — це коли ти співаєш перед родинами загиблих захисників. Коли ти співаєш «червоною калиною до твоїх губ знову лину я», а жінка сидить і плаче, бо знає, що цих губ уже не побачить і не відчує, я співаю, бачу, як вони заливаються сльозами… Що мені робити? У мене самої сльози течуть, «комок» в горлі, я не можу нічого зробити… І це найстрашніші моменти для мене, як для співачки. Але я знаю, що мушу бути сильнішою, щоб донести це тепло і цю любов, підтримати. Нам треба виховувати нові покоління справжніми українцями. Не пиво-сємки і російська музика, яка до цього часу звучить. Як нам її викорінити? Як вселити в мозок людей думку, що це — наші вороги? «А ето красіво!» Ні! Любімо своє, бо своє — воно найкраще! В мене ніколи не виникало питання якою мовою співати.

— Бо для вас не було альтернативи українській мові?

— Так. Хоча мій батько був військовим, ми часто переїздили з місця на місце і я могла української мови не вчити. Але я її вчила, бо народилася в Тернополі, жила в українському галицькому середовищі, я просто закохана в українську землю і в українську культуру, бо я є ідентично українка, хоча в мене є білоруські корені. Я обожнюю Україну, свій рідний Тернопіль, Львів!..

— За фахом ви — вчителька початкових класів і музики. Чи працювали хоч трохи за фахом?

— Буквально пів року я пропрацювала у своїй рідній 10-ій школі в Тернополі. В середині 90-х, після закінчення інституту, я ще вагалася, не знала, де моє місце — в школі чи на сцені.

— А оті пів року в школі ви відчували, що там ви на своєму місці?

— Ні, звичайно! Тому що мене постійно тягнуло на сцену, я не могла без неї бути. В школі викладаю уроки, а потім постійно біжу кудись на заняття співами. Вибачте, але школа для мене була каторгою. Це не моє. Я не можу без сцени, не можу не дарувати свою творчість.

— Чи пригадуєте свій перший сольний виступ? Де це було, коли і яка пісня звучала?

— Ми ж виросли в радянщині, такі й пісні тоді були. Я співала дитячу пісню. Вийшла на сцену з вокально-інструментальним колективом ще в школі — це був мій перший сольний виступ. Але професійним виходом на сцену вважаю свій перший виступ на сцені палацу «Україна» в Києві. А починала я ще зі школи — звісно, це була самодіяльність. І тоді з вокально-інструментальним ансамблем я співала… «Крилатиє качєлі». Мама мені пошила блакитне плаття в міленький горошок. Виходжу я — такий маленький «пампушок», а в мене коліна трусяться так, що я просто не можу їх зупинити. Я це згадую — не можна передати тих емоцій! Але, отак перехвилювавшись той перший раз, того трему в колінах більше не мала. Звісно, я хвилююся, коли виходжу на сцену, бо, якщо не хвилююся — значить, я вже мертва. Я хвилююся, тому що не знаю — кого я побачу в залі. Але варто вийти на сцену, побачити ваші очі, відчути вашу енергетику — і все, розумію, що є контакт. Я люблю людей і несу їм цю любов. Любов лікує.

— Якою була перша зустріч з Володимиром Коваленком — вашим продюсером і чоловіком? Чи було відчуття, що ця зустріч — новий етап у вашому житті?

— Чим мені ще Львів близький? Ця зустріч теж відбулася у Львові. Я дуже хотіла потрапити у Львів на фестиваль «Мелодія». Цей фестиваль робили кілька телекомпаній міст заходу України. А Володя був ведучим і автором цього проєкту. Я щойно народила донечку, а мені так хотілося співати! В мене вже було три пісні! Я ж хочу на сцену, як я буду сидіти вдома? Я побігла до знайомих на Тернопільському телебаченні і попросила, щоб вони мене взяли з собою до Львова. Директор телекомпанії зателефонував до Львова і слухавку взяв Володя: «Ти мені пропонуєш молоду співачку? Та в мене тут Віктор Павлік, „Скрябін“, „Нічлава-блюз“… Хай пришле мені свої пісні». А мої три пісні були на дат-касеті — це був єдиний носій, на якому ми могли записати наші твори. Я поїхала в найкращу студію — студію «Лева» — до Бебешка, до Ксенофонтова, Олег Баран зробив аранжування. І я віддаю цю дат-касету в єдиному екземплярі Володі зі запискою: «Прохання повернути єдиний екземпляр». Мені дали анкету, в якій на запитання «чого ви хочете досягти?» я відповіла: «хочу досягти музичного Олімпу». І мене взяли до відбіркового туру. Для мене це було щастя! Попросила маму залишитися з донечкою, а сама поїхала. Перший чоловік був далекий від музики і ми з ним розлучалися. Приїжджаю я до Львова, заходжу в приміщення, а там сидять Пономарьов, Скрябін, Наталка Сумська, Ірчик зі Львова, Бебешко, Руслана… І я сиджу з ними — молода, талановита — 1994 рік!

— Але ж ті, що там сиділи, були вашими ровесниками, просто скоріше стартували…

— Ну так. І тут Володя Коваленко оголошує список учасників, називає моє прізвище. Я встаю і йду просто до нього. Він дивиться на мене, а я — на нього. І мовчанка. Це було кохання з першого погляду. «Це ви прагнете досягти музичного Олімпу?» — нарешті запитав Володя. «Я!» — «Я бачу!». І все! Якась іскра спалахнула поміж нами.

— Це називається «хімія».

— Так, я теж кажу, що це «хімія». Вже потім Володя мені розповів, що коли побачив, що на моїй дат-касеті написано, що це — єдиний екземпляр, то він сказав: «Оце дівчина пре!». Ото воно — любов, «хімія»… А згодом Володя став моїм продюсером. І в 1998 році Володя все кидає у Львові і ми переїжджаємо до Києва. Це був дуже сміливий крок, бо ми обоє мали залишити все в своїх містах. Але ми настільки розуміємо один одного, підтримуємо, один одного «підтягуємо»… У творчій парі це дуже важливо. У Володі дві вищі журналістські освіти. Біля нього і я стала журналісткою, а у 2008 році Володя започаткував проєкт «Фольк — мюзік» — це його дітище.

— 10 років програма «Фольк — мюзік» на Першому національному телеканалі мала шалену популярність. Для життя телепрограми це немало…

— Це програма, яка перевернула все моє життя. Я ж співачка — сучасна і стильна. А тут мені довелося «піти в народ» шукати народну пісню. Я тоді працювала на телебаченні. І нам запропонували створити програму на основі автентичних народних пісень, але надавши їм сучасного звучання, щоб залучити і молодь. На 10 років я фактично зійшла зі сцени як співачка і повністю занурилася в пошуки колективів і пісень «з народу». Щонеділі наша програма, як швейцарський годинник, виходила в етер. Ми відновили півтори тисячі народних пісень. Ми шукали те, що ще було не співане і не показане. Наші відрядження були розписані на три роки наперед. Програму дуже любили. Вона збирала не лише родини, але й ціле село могло зібратися перед екраном. А на наступній репетиції колектив міг обговорювати, які коралі мала Пекун, про яке село вона розповідала… Ми навіть створили музей «Фольк — мюзік». Зараз ми виходимо в ютубі. Якщо ми не будемо своє любити, то не буде нас, як нації.

— Зараз ми знову мусимо виборювати право не просто жити вільно, а хоча би жити. І стільки ненависті до наших ворогів-московитів, що, здається, у серці не залишається місця для любові…

— Так, ненависть до орків зростає, але я все одно залишаюся люблячою людиною. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, мої діти переїхали в село під Києвом, де буда хатинка з газом. Я думала, що Господь їх захистить. Але під будинок приїхали московити — 70 танків. І дочка моя 5 днів ховалася під ліжком з 9-місячним синочком. Як я молилася! Я посивіла і постаріла за цей час. Тільки той, хто пережив ці жахіття, може мене зрозуміти. Але я дякую львів’янам і мешканцям інших міст, які знайшли краплину любові в своєму серці, щоб прихистити, допомогти тим, хто втратив свої домівки. Це дуже важливо. Маю страшну лють до московитів, але я молюся за мудрість і за розум, за адекватні рішення. Я хочу поселитися в голові Трампа і сказати: «Одумайся, діду! Що ти робиш?».

— «Щоб не плакать, я сміялась»…

— Так, бо надія живе і я вірю, що ми вистоїмо і переможемо!