Передплатити

«У Бучі бачив тіла людей, які розтягнулися на два з половиною метри…»

21-річний Андрій-Олександр Ющенко документує злочини російських окупантів


Андрій-Олександр Ющенко. Фото з Instagram Андрія-Олександра Ющенка

У нього постава — як у козака-характерника, з оселедцем на маківці. Але ще більш неймовірна біографія і вчинки. Народився у галицькому містечку Бережанах, жив і вчився у Парижі. Освоїв фах дизайнера, шиє модні речі. Захоплюється історією і кулінарією. Знімався у кіно, працював моделлю. Спілкується дев’ятьма мовами! Фотограф, журналіст, фіксер (супроводжує по Україні зарубіжних репортерів). Нинішню війну побачив на власні очі, як мало хто, без ретуші. До всього цього голими ступнями годинами може стояти на гострих цвяхах. І все це — у свій 21 рік. Знайомтесь: Андрій-Олександр Ющенко.

Мою колекцію одягу у Парижі розкупили за два місяці

— Багато у чому мій світогляд визна­чив дідусь, знаний краєзнавець, Богдан Тихий, почесний громадянин Бережан, — каже наш співрозмовник. — Змалку я переїхав до Франції. Вступив до універ­ситету вчитися на модельєра одягу, але згодом покинув цю справу. Із 16 років ав­тостопом подорожую Європою. Добре знаю англійську, французьку, порозумію­ся з німцем, поляком, чехом, португаль­цем, іспанцем, італійцем, японцем їхніми мовами…

— Чому «охолов» до дизайнерства? Воно було миттєвим юнацьким захо­пленням?

— Моя мама — кравчиня. Працювала на великі бренди, як от Chanel, Dior. Мені передався її творчий дух. Моделював для високої моди (от кутюр) і повсякден­ної — прет-а-порте (у перекладі, готове для носіння). Маю власну колекцію одя­гу. Запустив свою лінійку модних речей, де були шарфи, кофти, сумки, — їх розку­пили за два місяці…

Але було цікаво пізнавати щось нове. До 18 років накрутив у подорожах тисячі кілометрів. Їздив автостопом. У похідний наплечник брав лише светр, навушники, книжку, павербанк.

Мав навички виживання. Міг зайти у ресторан і сказати: «Помию посуд, а ви мене нагодуєте». Можу малювати, фо­тографувати. Певний час працював мо­деллю. Знімався у художньому кіно, у рекламі одягу. Куховарив. Змінив 15 на­вчальних закладів.

Хочеться побачити життя у різних ра­курсах.

Останні п’ять років не вживаю алко­голю, стільки ж часу не їм м’яса. Коли не робиш чогось, з’являється місце для аль­тернативи. Відкрив для себе тисячі нових овочів, ягід, фруктів, які не спробував би, якби не відмовився від м’яса. Те ж саме з алкоголем. Не ходжу у бари. У мене змі­нилося оточення. Вивільнений час зайняв новим — нову мову вивчити, кудись поїхати. Мене цікавлять історія, медици­на, кінематограф, архітектура, генетика, нутриціологія (наука правильного харчу­вання). Своє життя описав би як пошук інструментів оптимального життя.

«Західні журналісти не хотіли травмувати своїх читачів»

— За такого розмаїття чим займа­єшся тепер?

— Моя нинішня робота пов’язана з журналістикою. Допомагаю закордон­ним репортерам, які приїхали в Украї­ну, висвітлювати війну. Супроводжую їх від початку до завершення відряджен­ня в Україні. Вирішую проїзд преси че­рез блокпости, перекладаю їм. Специфіка моєї роботи дозволяє контактувати з міністрами українського уряду. Разом з французькими кореспондентами брав інтерв’ю у Віталія Кличка.

У гарячих точках — від третього тиж­ня війни. Допомагав журналістам під час відвідання дитячого госпіталю у Запоріж­жі, спілкувалися з людьми, які щойно ви­бралися з Маріуполя. Бачив людей без ніг, рук, почув величезну кількість трагіч­них історій. Інформацію пропускаю че­рез себе кілька разів різними мовами, за день використовую їх чотири.

Під час окупації росіянами Київської області ми знімали бомбардування сто­лиці. Падали ракета, снаряд — через пів години були вже на цьому місці. Бачив жахіття Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Макаро­ва, Бородянки… Все це документували.

— Росіяни на весь світ лементува­ли, що жахливі сцени у Бучі — «поста­новки»…

— На власні очі бачив, що таке на­сильницькі вбивства. Був на ексгумації тіл біля церкви у Бучі, на території якої у братських могилах було закопано близь­ко трьох сотень людей. У кожній такій могилі по 50−60 тіл. Із 55 замордованих 48 мали кульові отвори у потилицях. На тілах я бачив сліди тортур, зґвалтувань — всі знущання орків завершувалися по­стрілом у голову.

У Макарові на дорозі стояла розстрі­ляна з російської БМП цивільна машина — у салоні виднілося дитяче взуття, пам­перси. Коли підійшли ближче, на проді­рявленому капоті, дверях помітив слі­ди людських мізків, довкола була кров і шматки людського м’яса. У тій машині їхало шестеро людей: чоловік, його дру­жина, дитина, бабуся, ще одна жінка та її дитина. Очевидці згадували: після зни­щення цієї автівки окупанти вийшли зі своєї БМП і достріляли поранених. Се­ред трупів побачив півторарічну дитину — від російських куль на ній не було жи­вого місця. А інші люди із цього авто, по­шматовані великокаліберним кулеме­том, від куль розтягнулися на… два з половиною метри! На тих тілах не було голови.

— Як на це реагували закордонні журналісти?

— Не могли повірити у побачене! Були шоковані, що таке здатна зробити люди­на. Досі іноземні журналісти мали іншу, пафосну уяву про російську державу та її армію.

— Публікації на іноземних сайтах переглядав? Як було подано зафіксо­вані події?

— Закордонні журналісти вдавали­ся до самоцензури. Реальної картини не показували — фото трагедій у їхніх стат­тях було заблюрено (розмито). Не хотіли травмувати своїх читачів сценами росій­ського насилля в Україні…

— Але хоч на словах деталі побаче­них жахіть передавали?

— Подробиць вони не описують. Каза­ли: не хочемо лякати нашу аудиторію… Саме через таку дивну позицію я почав публікувати світлини бучанської та інших трагедій у себе в Instagram. Мене там за­банили. Знімок замордованої дитини переглянули майже 70 тисяч разів, вісім тисяч разів це фото поширювали. Люди бачили реальну картину війни. Це єдина мета таких моїх публікацій. На мене ля­гла відповідальність документування вій­ськових злочинів росіян. Це важко роби­ти, але інакше вчинити не можу.

Після сцени із розстріляними дітьми пішов під льодяний душ

— Як давав раду з емоціями? Як приходив до тями?

— Щоранку вставав о 5.30. День почи­нав з того, що йшов під гарячий душ, по­тім — під холодний. Після сцени з розстрі­ляними дітьми повернувся у готель і пів години стояв під льодяною водою. Потім вмикав гарячу, а далі — знову холодну.

Мене тримають злість на ворога і важ­ливість того, що роблю. Чим більше лю­дей дізнається те, що бачив я, тим часті­ше вони говоритимуть про зло і матимуть сміливість опиратися йому.

Щасливий, що є свідком цієї бороть­би. Вірю, що нарешті покінчимо з росій­ською імперією, її 300-літнім терором, який розпочався зі знищення Запорізь­кої Січі. Місія перемогти ворога лягла на наші плечі.

Тисячі моїх фотографій, десятки го­дин відеоаудіозаписів з війни мають ста­ти доказами злочинів агресора.

Стояння на цвяхах робить ноги як у дитини

— Ти займаєшся і такою справою, як «цвяхостій». Це різновид йоги?

— Йдеться про фізичну і ментальну практику. Після стояння на цвяхах відчу­ваєш, ніби заново народився.

Цвяхи — це боротьба зі самим собою.

На цвяхах Андрій може простояти 5 годин.

Цвяхостій — це дві дощечки, у кож­ній з яких зазвичай вбито в середньому 400 цвяхів. Світовий рекорд стояння на цвяхах — 12 годин! Практикую цвяхостій з дошками, куди було вбито 170 цвяхів. Якщо цвяхів менше — біль більший. Тому більше потрібно спротиву для свого моз­ку, який каже: «Що ти робиш? Тобі боляче — зійди з цвяхів!». А ти, з розуміння того, що цвяхи не можуть поранити, і що вони роблять добро для твого подальшого життя, продовжуєш на них стояти…

Перший раз стояв на цвяхах 45 хви­лин. Мені ніхто нічого не пояснював. Сказав собі: чи можу стояти на цвяхах? І спробував. Наступного разу простояв 4 години 20 хвилин. Хотів побити світо­вий рекорд. Прагнув простояти на цвяхах 13 годин. Я народився 13 числа…

Раніше до стояння на цвяхах ставився як до розваги. А потім почав думати про катування. Уявляв, як росіяни знущалися колись з воїнів УПА. Сказав собі: порівня­но з тими катуваннями мої цвяхи — нічо­го! Це не боляче! І казав собі: я — українець, я — козак, я — лемко! Бив себе у груди і казав: як я не можу стояти на цвя­хах, якщо наші воїни витримали великі тортури?! Думав про долю українського народу — і 25 хвилин ридав на цвяхах. Не боліло тіло. Боліла душа за український народ. Зробив собі установку — і вийшло стояти на цвяхах п’ять годин.

— Як після цього почувалися твої ноги?

— Вони були як у дитини. Я експери­ментував із цвяхами. Заскакував на них — і не поранився. Стоячи на цвяхах, можу підняти 80-кілограмову людину і трима­ти її на плечах. Можу стояти на цвяхах на одній нозі і тримати 75-кілограмову лю­дину. Навантаження на одну мою п’ятку — 170 кг. На спині мені вдалося протри­мати 87-кілограмового хлопця упродовж восьми хвилин!

— Для чого тобі все це?

— Коли почав працювати з цвяхами, зрозумів, що це — найефективніший спо­сіб стати кращим. Я поставив на цвяхи шість сотень людей.

— Як ти і вони змінилися після цьо­го?

— Зник страх. Не боюся своїх ворогів. Бути українцем — бути сміливцем.

Читайте також: «Закохався у красуню-бандерівку — тепер пишу пісні українською«