«Розумієш, що бомба будь-якої миті впаде куди завгодно. „Куди завгодно“ може бути студією»

Вже місяць Україна палає і бореться за незалежність з російським окупантом. Щохвилини найсвіжіші новини дізнаємося з екрана телевізора — тележурналісти 24 години на добу подають інформацію, підкріплену коментарями представників ЗСУ, мерів міст і президента. Ми бачимо, що іноді студією слугують бомбосховища, але жодного разу телевізійні канали не припинили мовлення. Телеведучі майже усіх провідних каналів — на своєму фронті. Серед них — журналістка і телеведуча каналу «Україна-24» Олена Цинтила. Про перший день війни, ефіри у режимі нон-стоп, страх і ризик Олена розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Олено, де були, коли ді­зналися про широкомасш­табний наступ росії на Укра­їну?

— Спала вдома. Почула ви­бухи, взяла у руки телефон. А там — повідомлення, що нас почали бомбити: Харків, Оде­са, Бердянськ, Бориспіль, Ва­сильків. Написала повідомлен­ня у наш чат: «Можу бути в офісі за 30 хвилин. Якщо тре­ба». Поки одягала штани, при­йшло повідомлення, що тре­ба. Я й так знала, що треба. Як не в кадр, то бодай «подавати патрони», тобто збирати інфу. Шалений затор з Києва тягнув­ся кілометрів 30, може, й біль­ше Вже о 6.07 була на каналі, а далі — все як у тумані.

— Як виходили в ефір? Якими для вас були перші дні окупації?

— Спину тримати рівно, від­ставити страх і паніку, не мож­на залишити зараз людей зі смугастим екраном, людям потрібна інформація. Люди мають знати що робити. Пер­шим у цій країні у прямий ефір вийшов Богдан Машай (він, до речі, волонтерить зараз у Ки­єві). Це він сказав, що поча­лася війна. Що війна почала­ся, складно було усвідомити навіть після подвійної зміни. Ми з моїм напарником Мики­тою Михальовим не могли ніяк розпрощатися. Були готові но­чувати. Та на все були готові. Інформація про вибухи онов­лювалась щохвилини. Не мож­на показати свого шоку і тим самим спровокувати паніку у людей, які на тебе дивляться. Фраза, яку пам’ятаю, мовляв, «зараз величезна пробка на виїзд із Києва у такому-то на­прямку. Люди стоять по 9 го­дин. Продумайте маршрут і час виїзду. Запасіться усім необ­хідним, якщо збираєтесь їха­ти». Оце «якщо» стало важли­вим моментом. Якщо їдете — от інформація, якщо залишаєтесь — от. Для всіх разом — офіційне повідомлення від ЗСУ. 25.02, у п’ятницю, стало зрозуміло, що все ще гірше. Але їду на ро­боту. На самий ранок і далі — скільки треба. На роботі було п’ять ведучих: Богдан Машай, Микита Михальов, Борис Іва­нов (у теробороні нині) і ми з Аллою Щоличевою. Ми міня­ли одне одного по слотах, до­поки це було безпечно. Вранці мали шанс не виходити в ефір, бо, якщо чесно, було геть не­безпечно. Ми це розуміли. Ми вже були з тривожними рюк­заками. Багато хто на роботу не доїхав. Це було неможли­во. Ті, хто доїхав, голосували — чи виходимо в ефір, чи ні. Бо був резервний варіант. Єдино­голосно. А після ефіру стало зрозуміло, що Аллі Щоличевій їхати додому немає як. Тож по­їхали до мене. У ту ніч ворог га­тив по Ірпеню так, що наш ко­лега Федір Щусенко ночував у лісі. А далі — цілий день йшов 18 кілометрів до моєї хати. Так ми і опинилися всі разом. Оля Кудряшова, Алла Щоличева, Федір Щусенко, я і мій кіт Ри­жий — понад 8 кілограмів жи­вої ваги — у селі під Києвом.

— То ви вже звідти воюва­ли на інформаційному фрон­ті?

— Включалися на всі кана­ли, робили стріми, блокували канали, шукали експертів, пи­сали тексти. Це окрема істо­рія, про яку кіно треба знімати. Комедію, якщо чесно. Щодня обстріли ставали ближчими і потужнішими, ми сиділи без світла і зв’язку. Зрештою, зму­шені були евакуюватися з мого села, бо у Стоянці-Гореничах стало дуже гаряче, і там мали зробити одну з ліній оборо­ни столиці. Це вже потім роз­кажу, як ми зливали по краплі бензин, як пакували «непакує­моє» в машину і торби. Як шу­кали кота і як їхали через блок­пости і робили вигляд, що не чуємо ані артилерійських, ані кулеметних обстрілів. Ми но­чували день на Вінниччині у Погребищах у гуртожитку міс­цевого тракторного учили­ща. І прекрасні тамтешні люди приготували нам суп та кар­топлю. І чай. І перепрошува­ли, що немає виделок і білизни на ліжках. Ми спали в спортив­них костюмах, зате спокійно. Вперше не під звуки канона­ди. І це велике щастя — просто спати і не зриватися від вибу­хів. Вранці, коли ми вирушили далі, нас запитували на блок­постах: «Ну що, хоч поспали?»

— Чи був у вас до цього до­свід репортерства з гарячих точок?

— Так, у 2014-му працюва­ла кореспондентом на нашо­му Донбасі. Це було страшно і вперше. Тоді довелося їздити на поля бою без бронежилетів, бо їх фізично не було в країні, почути вибухи і як спрацьовує артилерія. Коли летить від нас, а коли — вороги обстрілюють. Але з 24.02 все значно страш­ніше. Ти не хочеш, але чітко розумієш, що бомба будь-якої миті може впасти куди завгод­но. І це «куди завгодно» може бути студією, до прикладу. Ра­кети прилетіли в будинки моїх друзів, родина моєї близької подруги і нашої колеги про­дюсерки Олі Кудряшової про­сиділа у блокадному Маріупо­лі до 19 березня. Топили сніг, щоб пити. Їм немає куди по­вертатися. Замість квартири, де було все життя, — порожне­ча з обпаленими краями…

— Яку інформацію насам­перед було важливо надава­ти глядачам?

— Важливо було і залишаєть­ся — бути з людьми. Щоб вони включила телевізор і не почу­валися, що самі. Не маємо пра­ва полишити глядача. Говорити те, що може врятувати їм жит­тя. Пояснювати, що мають на увазі чиновники і дипломати. З початком війни я стала актив­ніше вести свої сторінки у со­цмережах. Перетворила Ф Б та Інстраграм на військовий що­денник. Люди дякують (не всі, звісно), кажуть, що повітряні тривоги звіряють зі мною. Але у всіх нині вже стоять програ­ми, які про них повідомляють, то не буду більше публікувати. Просять пояснити, що озна­чає той чи інший закон, який Рада прийняла. Просять зна­йти родичів, повідомити міні­страм/відповідальним, що у Чернігові є 200 людей із нир­ковою недостатністю, які мо­жуть недожити до кінця тижня. Або надсилають повідомлення з бомобосховища в Маріуполі з відео і списками тих, хто там перебуває. Бути з людьми, від­повідати, навіть сперечатися — дуже важливо.

— Чому у цей час важливо працювати у режимі інфор­маційного марафону 24/7?

— Наше життя змінилося. Хтось може спати вночі, хтось — ні. Будь-якої миті, коли лю­дина вмикає ТБ (точніше, вона не вимикає його), коли гля­не на екран, має у першу чер­гу побачити знайомі облич­чя. От ми — ми не втекли, ми в Україні. Трохи втомлені, трохи заплакані, значно старші, ніж були ще місяць тому, але от ми — справжні. Розвінчувати міфи теж критично важливо. От мені тут розповіли, що на «блокпос­тах забирають машини і вруча­ють повістки в армію»… Якщо такі чутки пускають на всю кра­їну, маємо їх розвінчати. І так, дуже круто, що ми говори­мо не лише про ефірне ТБ, а й про стрімінгові платформи, де транслюють єдиний інфор­маційний марафон, і про тран­сляцію в Ютубі, соцмережах і на радіо.

— Який репортаж чи спікер найбільше вразив за остан­ній час?

— Єдиний раз, коли не змо­гла стриматись в ефірі, це після включення директора з персо­налу меткомбінату «Азовсталь» Івана Голтвенка. Цей чоловік ковтав сльози, коли розпові­дав, як намагається витягти своїх. У нього тремтів голос і руки. Він не розказував, що пе­режив, але… «Ми всі — Маріу­поль, ми всі — Ніжин, Охтирка, Харків, Рубіжне, Ізюм, Іванків, Гостомель і Ірпінь, розумієте»? На цих словах не витримала вже я. Ми світові показуємо, якими ми є насправді. Не про­хачі з простягнутою рукою, які ні на що не спроможні. А силь­ні, мужні, професіональні, ми щедрі і єдині в пориві врятува­ти своїх і своє.

— Що має знати міжна­родна спільнота про війну в Україні?

— Якщо не зупинити Путіна і його кодлобратію зараз, він піде далі. І він не приховує куди — Польща і країни Балтії. Неда­ремно вони найбільше праг­нуть допомогти. Що, думає­те, Колізей і Тріумфальна арка міцніші за драмтеатр у Маріу­полі? Ок. І якщо робити вигляд, що війна десь в Україні, то на географічному кордоні вона не зупиниться. Особливо, коли йдеться про ядерну загрозу.

Читайте також: А за дверима стояв лютий ворог…