Передплатити Підтримати

«Кузьма — не просто образ, який можу собі придумати. Це шалена відповідальність»

Ексклюзивне інтерв’ю з виконавцем головної ролі у фільмі за однойменним твором Андрія Кузьменка «Я, „Побєда“ і Берлін» Іваном Бліндаром


Іван Бліндар. Фото з сайту Курс

З’явився промоційний ролик фільму, знятого за мотивами повісті «Я, „Побєда“ і Берлін» відомого музиканта, шоумена і продюсера Кузьми Скрябіна. Події пригодницької комедії відбуваються у 1990-х роках. Головний герой, музикант Кузьма, купує стару раритетну автівку «Побєда», щоб поїхати нею до Берліна і там знайти колекціонера ретро-автомобілів, який обміняє її на сучаснішу. У дорозі з ним та його другом Бардом трапляються різні пригоди. Зйомки фільму відбувались у Берліні та Львові упродовж серпня-жовтня минулого року. У головних ролях знялися Іван Бліндар, Володимир Гева, Марія Стопник, режисер — Ольга Ряшина. Прем’єру стрічки запланували на весну 2022 року. Про роль легендарного шоумена й термінове схуднення заради зйомок журналістці «ВЗ» розповів актор Іван Бліндар.

Фото автора

— Іване, як потрапили на головну роль у фільм «Я, «По­бєда» і Берлін? Вас взяли че­рез вашу схожість з Кузь­мою?

— Мені запропонували про­йти кастинг. Для початку тре­ба було записати самопроби. Я вирішив записати щось ціка­веньке, тому й зробив так, як хочу. За задумом, це був неве­ликий кліп. Поїхав до Тернопо­ля, взяв ровер «Україна», взув ґумаки, сів на той ровер і поїхав по… снігу. На ровері співав піс­ню «Танець пінгвіна». Надіслав те відео на кастинг, але відпо­віді не отримав. Згодом дізна­вся, що на роль Кузьми начебто затвердили когось іншого, та й заспокоївся. А влітку зателефо­нували і запросили на повтор­ний кастинг. Я поїхав до Києва. І мене затвердили.

— Які відчуття у вас були тієї миті, коли почули, що саме ви зіграєте роль Кузь­ми?

— Я повернувся з проб додо­му, а за два-три дні мені зателе­фонувала кастинг-директорка Алла Самойленко й повідоми­ла, що я — Кузьма. Сказати, що я відчув радість, — нічого не ска­зати! Я був щасливий і гордий. Але водночас прийшло розу­міння, що небагато часу зали­шилося до початку зйомок. А це означало, що треба було і вагу скинути, і багато літератури про Андрія Кузьменка перечи­тати. Бо це ж не просто образ, який можу собі сам придума­ти, а шалена відповідальність. Це людина-легенда, яку треба зробити.

— Чи правда, що заради цієї ролі ви схудли на 14 кіло­грамів?

— Так, схуд. Робив я це пла­ново. Вікова категорія Кузьми у цьому фільмі — 23 роки. І він був дуже худий. Мені ж на той час було 28, і я важив 80 кілогра­мів. Це було після карантину, під час якого я набрав зайвих кіло­грамів. Довелося звернутися до професіонала — Оксани Гулій. Це мій тренер і дієтолог. За мі­сяць і тиждень домоглися бажа­ного результату.

— Чи були ви знайомі з Ан­дрієм?

— На жаль, ні.

— Мама Кузьми, Ольга Ми­хайлівна, консультувала вас?

— З нами працювала Світлана — дружина Андрія. Тож поради, зауваження чи побажання дава­ла лише вона.

— Може, вам довірили спі­вати бодай одну пісню у філь­мі, адже ви також співаєте?

— На стадії зйомок ми запи­сували одну пісню у моєму ви­конанні — для чорнового варіан­та. Але вона не увійде у фільм. У стрічці прозвучать 15 чи 18 пі­сень у виконанні професійних артистів. От недавно у трейле­рі прозвучала «Побєда» у вико­нанні Хаята. Він зробив свою версію цієї пісні.

— Іване, ви — актор Івано-Франківського театру імені Івана Франка. І франківці вас добре знають за театраль­ною сценою. Однак остан­нім часом багато знімаєтеся у кіно. Тож де вам комфортні­ше — на сцені театру чи на зні­мальному майданчику?

— Кілька років тому, коли ще не мав досвіду у кіно, надзви­чайно комфортно було на теа­тральній сцені. Але за останній час можу впевнено сказати, що кіно мені страшенно подоба­ється. Хочеться більше розви­ватися й удосконалювати свою роботу в кадрі. Попри те, що у мене в дипломі написано «ак­тор театру і кіно», ми кінема­тограф не вивчали. Тому мої «університети» з кіношної дис­ципліни відбулися тут, на зні­мальному майданчику. Режи­сери й оператори пояснюють такі речі, які, здавалося б, я би мав вивчити в інституті. Тому для мене зйомки у кіно — це ще й додаткове навчання.

— Під час вистав чи зйомок трапляються смішні речі й на­віть курйози. Що такого було у вас?

— Особливо у театрі май­же під час кожної вистави може трапитися щось непередбачу­ване. Але з деяких, на перший погляд смішних речей, насправ­ді зовсім не смішно. Оскільки у залі — глядачі, і треба за част­ку секунди опам’ятатися і про­довжувати грати, ніби нічого й не було. Траплялося, і слова за­бував. Треба було відповідати «своїми словами»… Щось по­дібне відбувається і в кіно. Але там можна перезняти.

— А коли ви зрозуміли, що сцена — це ваше?

— У першому чи другому класі. Нас усіх зігнали в актову залу, діти голосно розмовляли, одне слово, було як у вулику. Але щойно на сцену вийшов гуморист і почав щось розпо­відати, усі відразу замовкли. А нас було понад 300 осіб. Мені було так дивно, бо ж іноді вчи­тель не може заспокоїти, а тут артист тримав таку величезну аудиторію «у руках»… Нам було смішно і, що головне, дуже ці­каво. Захотів дізнатися, що це за така магія, що може привер­нути увагу такої кількості ді­тей?

— І після цього ви почали ходити до театру?

— Та де там! Почав відвідува­ти гуртки художньої самодіяль­ності (сміється. — Г. Я.). Вчив і розповідав гуморески, виступав на сцені. Потім у літніх таборах проводив усі концерти, першим біг брати участь у конкурсах. Пригадую, навіть проводили кі­нофестиваль у таборі і робили свої власні версії на відомі філь­ми і казки.

— Тож після школи не стоя­ло питання, куди вступати?

— Ні! Після п’ятого класу я захопився біологією, і мрі­яв стати ветеринаром. А після дев’ятого вступив в електро­технічне училище. І лише після його закінчення — у театраль­ний інститут.

— Батьки не заперечували проти вашого вибору?

— У мене дуже лояльні бать­ки. Я вдячний Всевишньому, що вони такі всерозуміючі. Кожен мій вибір підтримують. Із ро­зумінням поставилися до мого вибору і цього разу. Навіть обі­цяли на початках платити за на­вчання в інституті. Але мені по­щастило вступити на державну форму навчання, тож питання з оплатою відпало.

— Мабуть, на свою першу виставу відразу запросили батьків?

— Так. Це ще не було у теа­трі. Моя перша вистава — курсо­ва робота з акторської майстер­ності на першому курсі. Звісно, це була легенька драматургія, грали ролі студентів, тобто са­мих себе. Батьки приїхали і ще хтось з родини. Казали, їм спо­добалося.

— Ви перший актор у вашій родині?

— Так. Дідусь був музика-са­моук. Грав на багатьох інстру­ментах. Тобто задатки до му­зичного і, можливо, акторського мистецтва мав.

— Чи складно зараз укра­їнським акторам отримати роль у кіно? Адже у нашій кра­їні багато продюсерів з Росії, які надалі запрошують сво­їх…

— Звісно, це неприємно, на­віть боляче. Але я наразі не брав участі у таких проєктах, де керують росіяни. Це прикро, що у нас знімають російські кі­ношники фільми, де у головних ролях їхні актори. Я би взага­лі закрив кордон для їхніх ар­тистів, продюсерів і режисерів! Країна-агресор пішла на нас війною, та ще й спокійнісінько почувається у нас на знімаль­ному майданчику… Водночас мене тішить, що все більше по­чали знімати українське кіно, де наші актори — у головних ролях. Приємно і те, що український кінематограф у копродукції зні­має фільми з польськими, бал­тійськими і навіть ізраїльськи­ми кінематографістами. До прикладу, актор нашого театру Роман Луцький зараз знімаєть­ся у Польщі.

— Знаю акторів, які зійшли з театральних підмостків і пішли на фронт. Якби вам прийшла повістка, ви би піш­ли?

— Мені повістка не прихо­дила. Ми часто їздимо на схід і виступаємо перед атовцями. Якось говорили з нашими за­хисниками на цю тему. І я почув таку відповідь: «Якщо ти актор — роби свою роботу професійно там, де ти маєш її робити. Три­май свою лінію фронту. Якщо ти волонтер — то роби чесно все для допомоги нужденним. А якщо ти воїн — тримай оборо­ну на фронті. Бо у кожного з нас свій фронт». Ми були у Сєвє­родонецьку з виставами Марії Матіос. Дуже багато людей ви­ходили враженими. Дуже бага­то жінок підходили до нас і ка­зали: «А мы не знали, что у вас такое же было. Как у нас сей­час, понимаете? Наверное, мы теперь будем думать по-другому». І після ось таких слів розумієш, що наші вистави ма­ють вплив на свідомість людей. Наші друзі-атовці кажуть: «Ав­томатами ми їх не переконає­мо, автоматами ідею нації ми їм у голову не вб’ємо. А у вас, ак­торів, є така зброя, яка змінює свідомість людей і може зміни­ти душу людини. Тому іноді ваш фронт набагато сильніший, ніж наш».

Читайте також: «Впізнаваність стала для мене проблемою»