«Моя телегероїня, медсестра Рупор, лише вдає, що не любить дітей. А у глибині душі добра»

У творчому портфелі Віталіни Біблів багато ролей у театрі і кіно. Режисери добре знають: якщо Віталіна в їхньому фільмі, це вже гарантія успіху. В останні дні серпня на телеканалі «Україна» стартував показ 40-серійного комедійного серіалу «Люся Інтерн», у якому Біблів грає ефектну старшу медсестру на прізвисько Рупор. Про нову роль, акторську професію та особисте життя Віталіна Біблів розповіла журналістці «ВЗ».

— Віталіно, пригадую вашу роботу у фільмі Володимира Тихого «Брама». А тепер ось кардинальна зміна — з дра­матичної ролі Слави ви ста­ли Рупором у легкій комедії. Хто вона, ваша героїня?

— Рупор у доброму сенсі — су­блімація усіх жінок Святошин­ського району, безпосередньо вулиці Туполєва і трохи Троєщини. Моя героїня дає всім зрозуміти, що це вона у лікар­ні найголовніша. Рупор лю­бить золоті прикраси, у неї на шиї обов’язково висить іконка. А ще вона обожнює дивитися ток-шоу, яке веде Олексій Су­ханов, не пропускає жодного з них і навіть дивиться у повторі.

— А ви зустрічали таких медсестер у житті?

— Є реальна жінка, яка й ста­ла прототипом моєї героїні. На своє нещастя, я лежала майже три місяці у відділенні офталь­мології у Київській обласній лі­карні, і там була приблизно така ж медсестра. Тільки вона була дуже зла, а Рупор — ні. Моя героїня робить вигляд, ніби не любить дітей і тварин, але у гли­бині душі вона м’яка і добра.

— Ваша героїня карди­нально змінює своє життя. А вам не хотілося б вивчати щось нове, не дотичне до кі­нематографа чи театру?

— Я хочу знати італійську та англійську мови. Це не пов’язано з роботою, і мені просто подобається. Торік улітку італійські режисери за­прошували мене на одну з го­ловних ролей у повний метр. І там треба було говорити мо­нологи італійською. Я готува­лася до проб десять днів. Мені пощастило: моя подруга — пе­рекладач з італійської. Вона мені писала нашими літера­ми італійські слова (сміється. — Г. Я.). А так, щоб піти спеціаль­но вчитися? Ой, ні! Я стільки років вчилася, потім багато їз­дила і займалася за кордоном. У мене були театральні тренін­ги, на яких збираються актори з усього світу, що розмовляють різними мовами. А гуру з плас­тики чи з емоцій у цей час ді­литься з вами своїми знання­ми. І врешті-решт усе це має вилитися у творчість… Це чу­довий досвід, але він у мене вже був. Я наситилася таки­ми тренінгами, хоча розумію, що хтось може мені дорікнути: «Вона просто не хоче вчитися». Наразі такого бажання не маю.

— Чи була у вас така роль, у якій ви розуміли, що в житті поводитеся так, як ваш пер­сонаж?

— Аякже! Я ж просто провід­ник і трансформую ці образи. Створюю їх на театральній сце­ні, або на знімальному майдан­чику, вбираючи цей «одяг» на себе, і вже тоді відтворюю емо­ції, звуки, що характерні для мого персонажа. Люди ж також вигадують таких героїв, як ка­жуть, не «зі стелі». Вони живуть серед нас, їздять у маршрутках і в метро. До прикладу, я ніко­ли у житті не зможу поводитися так, як моя героїня Любаня, що і «в палаючу хату увійде, і коня на скаку зупинить». Насправді, я дуже скромна людина, закри­та і замкнута. А от мої персона­жі дають мені те, чого у звичай­ному житті зробити не можу.

— Знаю, що ви — людина делікатна. Але іноді це зава­жає у житті…

— Заважає. Особливо, коли треба поставити себе так, як Любаня чи Віта Ігорівна з «Жі­ночого лікаря», а я не можу цьо­го зробити.

— Акторки люблять від­відувати майстер-класи, на яких обговорюють, зокрема, тему жіночності…

— Моя тема — на знімальному майданчику. І вона триває ціло­добово. Якби у мене був зайвий час, або мене не влашто­вувало те, якою я є, можливо, мені би також захотілося від­відувати такі тренінги, носити сукні до землі, довжелезні се­режки у вухах і браслети. Але я не отримую від усього цього за­доволення. Люблю сукні у сти­лі кантрі.

Окрім того, за медичними показаннями мені не можна но­сити взуття на підборах, оскіль­ки у мене була травма обох ніг. Усі дівчата у кіно про це знають. Тож коли я приходжу на зйомки, то одягаю взуття або на суціль­ній підошві, або на танкетці. Бо інакше через дві з половиною години так викручує ноги, що мені вже не важливо, як я ви­глядаю у сукні до землі… Вва­жаю, носити треба те, у чому жінці зручно ходити. І якщо ді­вчина почувається комфорт­но у довгих сукнях, з персня­ми і браслетами — це чудово! Захоплююся такими людьми і навіть запитую у деяких сво­їх колег: «І як тобі вдається бути такою красивою? Оголила пле­чі, завжди рівна осанка, і 12 го­дин на високих підборах!». А за­галом, мені ці пошуки себе вже нецікаві.

— Ви з родини військо­вослужбовців. Спосіб життя батьків якось позначився на вашому світосприйнятті?

— Радше додав самоорга­нізації і пунктуальності. Я за­вжди відповідаю за свої вчинки. Мене цього спеціально не вчи­ли, не тикали, як кошеня, но­сом у лоток. Таке ставлення до всього, що мене оточує, пере­далося від батьків.

— Чула, що колекціонуєте каміння. Який з усіх каменів найдорожчий і найцінніший для вас?

— У мене таких кілька. До прикладу, мені привезли ка­мінь з НАСА — шматок метеори­та. Був випадок після інститу­ту, коли Саша Куколенко (тепер він — мій кум) поїхав з друзями у Крим. Вони приїхали до мене посеред ночі з каменем і ска­зали: «Це тобі! Вози тепер той камінь спотикання з квартири у квартиру». І цей камінь справді завжди був зі мною. Мені не раз казали: «Та залиши його». Але я знову і знову брала той камінь спотикання і везла зі собою. А зараз він лежить у мене вдо­ма. Мабуть, я у минулому житті була каменем, бо я їх відчуваю, і ніколи не візьму того, до яко­го мене не тягне. Ще жодна лю­дина не привезла мені каменя з поганою енергетикою. І я ще жодного каменя не викинула. Усі камені для мене дуже цін­ні. Раніше я підписувала кожен камінь, а зараз вони просто ле­жать по всій хаті. Мої рідні вже до цього звикли (сміється. — Г. Я.).

— Що для вас акторська професія?

— Вважаю, нам, акторам, ша­лено пощастило: ми на сцені і в кадрі можемо пропрацьову­вати якісь свої дитячі травми, невзаємне кохання, образи, — бо у нас є можливість цей біль «підкласти» під персонажа, і та­ким чином виплакатися і викри­чатися. Якщо нам потрібні пси­хологи, то більше для того, щоб зрозуміти, як потім відновлю­ватися. У мене є вистави, піс­ля яких худну на три кілограми. Приїжджаю додому, стаю на вагу і бачу, що важу менше. Ро­зумію, яка титанічна праця від­бувається всередині, якщо ор­ганізм отак стресує за ці дві-дві з половиною години… А от від­новлюватися до кінця так і не навчилася. Зараз хоча би плюс-мінус вмію, а раніше по два дні мовчала, не могла встати з ліж­ка і не знала, що маю з цим ро­бити.

— І як зараз відновлюєтеся після зйомок?

— Насамперед має бути по­вноцінний сон. І навіть не вось­мигодинний. Якби вдалося по­спати 12 годин, було би чудово. На жаль, так не виходить. Ні, на щастя! Бо є робота, кіно і репе­тиції. Іноді допомагають зустрі­чі з друзями після вистави. А ще я навчилася відпускати: вихо­диш з театру і розумієш, що все залишилося там. Звісно, є фі­зична втома, але я вже не тягну роль на собі. Ну, і ще один мо­мент. Я ніколи цього не прихо­вувала і не лукавлю: іноді мож­на випити 100 грамів доброго коньяку, щоб розслабити мо­зок, організм і лягти спати.

— У вас рідкісне ім’я — Віта­ліна. Вас так назвали на чи­юсь честь?

— Я — єдина дівчина в роду по материнській лінії. До мене народжувалися тільки хлопчи­ки. Коли мене привезли з поло­гового будинку, приїхали роди­чі — дядьки з тітками, і усі брали участь у виборі імені для мене. Було багато варіантів — і Гали­на, і Мар’яна, Ніна, Лариса… Довго сперечалися. На той час ми жили у військовому містеч­ку. У дитячому садочку, куди хо­див мій брат, була дівчинка Ві­таліна. Мій старший від мене на шість років брат закохав­ся у неї. Вирішили написати на клаптиках паперу імена — ко­жен свою пропозицію — і кинути у батьків кашкет. Братик напи­сав і свій варіант. Витягати па­пірці з кашкета доручили бра­тикові. Він витягнув папірець, на якому було написано «Віта­ліна». Коли батьки пішли реє­струвати мене у загсі, жінка, яка там працювала, сказала: «В Советском Союзе такого имени нет», і записала мене Ві­тою. У зрілому віці, коли настав час отримувати паспорт, я змі­нила і свідоцтво про народжен­ня, і у паспорті у мене написа­но, що я — Віталіна.