Передплата 2024 «Добрий господар»

«Небо так вирішило, що маю бути саме тут, в Україні»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим кінорежисером Зазою Буадзе

Заза Буадзе
Заза Буадзе

Наприкінці року, що минає, 28 грудня, у прокат виходить фільм «Мій карпатський дідусь» — про 15-річного хлопчика, який вперше з Італії приїхав у Карпати до свого дідуся. Ще напередодні, на допрем’єрному показі у Львові, головний режисер картини Заза Буадзе розповів, що цього сезону це буде головний український фільм для всієї родини. Грузинський кінорежисер та сценарист від 2008 року живе і працює в Україні. І давно називає себе українським режисером. У його творчому доробку є фільми різних жанрів. Однак чи не найвідомішими його роботами є «Червоний» та «Позивний Бандерас», які розповідають про різні етапи української історії крізь призму героїзму. Чому вирішив знімати родинну стрічку «Мій карпатський дідусь», про українське кіно, а також про те, чи варто у час війни знімати фільми про війну, Заза Буадзе розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Пане Зазо, що вас надихнуло зняти стрічку «Мій карпатський ді­дусь»?

— Якби так легко можна було сказа­ти про це одним реченням, то все і у жит­ті було б дуже легко. На жаль, у житті так не буває. Процес народження, історія сценарію — дуже довгий, бо складаєть­ся з різних сегментів. Усе почалося у той день, коли ми з моїм другом, відомим грецьким театральним і кінорежисером Грігорісом Карантінакісом, якось сиділи на балконі в Афінах, пили вино і говорили про життя. Він про своє, а я — про своє. Грігоріс розповів, як вони з дружиною, відомою грецькою театральною актри­сою азербайджанського походження Та­мілою, відправили свого 15-річного сина до батьків Таміли в Азербайджан. Хло­пець, який розмовляв лише грецькою, не розумів своїх азербайджанських бабу­сю і дідуся. Власне через мовні перепо­ни траплялися кумедні ситуації.

Ця історія мене зачепила — перша зу­стріч онука з дідусем з іншої країни, зна­йомство з побутом іншої країни. Люди однієї крові, але не знають одне одно­го, не розуміють. Вже тоді я подумав, що це може бути фундаментом для ціка­вого фільму. Інший бік: у моєму житті не було дідуся. Я лише раз бачив свого рід­ного дідуся (бабуся була з ним розлуче­на). Дідусь не знав, що я — його онук. Я мав тоді шанс підійти до нього, але мені не вистачило сміливості познайомитися з ним. Потім тато мені сказав: «Чому ти не підійшов? Ти будеш про це шкодува­ти усе життя». Так і вийшло. Досі шкодую, що тоді не підійшов і не познайомився з ним. Ну, а тепер я вже і сам дідусь — у мене просто фантастичний онук. Ми жи­вемо у різних країнах, фізично я його не бачив уже три роки…

Отже, багато таких сегментів, а потім підключився професійний механізм — а про що ти хочеш розповісти? Наша істо­рія, з одного боку, — це історія дорослі­шання, коли хлопець перетворюється на молодого чоловіка, він сприймає світ по-іншому. А з іншого боку, це — лінія дідуся, який у житті наробив багато помилок. Та що казати: ми всі робимо помилки, а по­тім про них шкодуємо. Головне, щоб лю­дина зрозуміла, що зробила помилку. І тоді, можливо, ти отримаєш шанс (або не отримаєш), щоб спокутувати цю по­милку.

— А ви відразу зрозуміли, що саме Богдан Бенюк зіграє роль дідуся?

— Я вам більше скажу: ця роль була на­писана спеціально для Бенюка.

— Чула, що гуцульське весілля зні­мали аж чотири дні…

— Так. Ми планували лише один день. Зізнаюся, я трохи боявся, що після енту­зіазму першого знімального дня гуцули скажуть: «Ну все, досить…». Але ні. Вони прийшли і наступного дня, а потім і на тре­тій, і на четвертий. Для них це була навіть не гра. Ми зняли багато матеріалу, його б вистачило на окремий фільм. Вони ж по­чувалися як на звичайному весіллі. Гуцу­ли кайфували від зйомок! На жаль, дове­лося багато викинути і залишити лише те, що ми змогли вмістити у фільм.

— Як знайшли цього італійського хлопчика?

— Ми провели в Генуї кастинг. Сімо­не Коста тоді було 15 років, він навчався в одній з італійських шкіл та в театраль­ній студії. Він — дуже талановитий. Коли я його вперше побачив, зрозумів, що Сі­моне дуже схожий на Бенюка. Сьогодні він уже студент Римської кіношколи.

— Фільм знімали довго. Що зава­дило вчасно випустити картину в про­кат?

— Спочатку ми зняли українську час­тину — у вересні-жовтні 2019-го. Запла­нували зйомки італійської частини у бе­резні 2020 року. Але почалася пандемія. Я вперше довідався про пандемію, коли побачив в аеропорту Мілана людей у скафандрах. Ми очікували свій рейс на Київ. Тоді вилетіли, але я не знав, чого очікувати далі. Бо без італійських сцен фільм би не вийшов. Через рік ми отри­мали дозвіл від італійців продовжити зйомки — протягом десяти днів.

— Пане Зазо, ви в Україні зняли ба­гато фільмів. Перед «Моїм карпат­ським дідусем» були стрічки «Позив­ний Бандерас», «Червоний», а зовсім недавно — «Мати апостолів». Знімає­те фільми про Україну та її горе, війну, в якій гинули і гинуть українці. Чому саме про нашу країну ви, грузинський режисер, знімаєте фільми?

— В Україні живу вже 16 років. Дуже вдячний долі, що так сталося. Це — моя доля, мій шлях. Небо так вирішило, що маю бути саме тут, в Україні. І я вірю, що маю бути саме тут. Україна і Грузія для мене — єдиний простір, де я дихаю віль­но, це — моя територія, мій світ. Навіть ві­йна, що почалася у Грузії, зараз продо­вжується тут, в Україні. У нас один ворог — росія. У мене не було і немає тепер на­віть думки, щоб я поїхав за кордон.

Наша родина має давній зв’язок з Україною. От я щойно повернувся з Луць­ка, куди їздив на допрем’єрний показ. Мій батько був 1930 року народження, його брати — набагато старші, вони во­ювали. Середній брат був полковим хі­рургом, воював в Україні і Білорусі. Моя одна кузина народилася у Могильові, інша — у Луцьку. Мого вуйка після війни відправили у Чернігів. І на перші канікули мій тато приїхав до свого брата у Черні­гів. Там його і хрестили. А через 60 років я там знімав кіно! За допомогою місце­вих журналістів ми зі сином знайшли міс­це, де стояла хата родини Кожедубів, де хрестили мого батька. Ось такий у мене метафізичний зв’язок з Україною.

— Знімати фільми про війну дуже складно, бо ж творцям можуть дорік­нути, що у фільмі — суцільна брехня. Як вам вдається уникати гострих ку­тів?

— Я про це не думаю. Просто підхо­джу до кожної теми ґрунтовно. Знаєте, у фільму, як і у людини, є своя доля. Є вер­ховний драматург, якого називаємо Бо­гом. Я жартую, якщо фільм уже існує на Божому хард-диску, то Всевишній до­зволить нам його «скачати» (сміється. — Г. Я.).

— Чи варто зараз знімати фільми про повномасштабне вторгнення ро­сії в Україну?

— Навколо цієї теми багато різних ду­мок, іноді доходить і до конфліктів. Моя думка така: якщо маємо право розказати сьогодні про нас сьогоднішніх, про наше життя, історію сьогоднішнього нашого іс­нування, навіть якщо це історія першого кохання, і вона відбувається максимально далеко від фронту, її треба розповідати! Бо як можна розказувати таку історію без війни? Навіть якщо показати війну на дру­гому плані. Але ж вона є! Війна є в Україні. То як можна її оминути?

Щодня прильоти, повітряна триво­га, знайомі і родичі на фронті захищають Україну. Навіть якщо це історія про укра­їнців, які змушені були покинути домівки і виїхати за кордон, то як можна оминути війну? Адже те, що сталося з жінками і ді­тьми, які виїхали за межі країни, сталося саме через агресію росіян. Ми сьогодні повинні розповідати ці історії у книжках, фільмах, театральних постановках, а не чекати десять років. Через десять років будуть інші теми й інше життя. Так, і че­рез десять років можна буде знімати про Маріуполь чи Бучу, але ми цим живемо сьогодні, не знаємо, якими ми будемо через кілька років.

— В українському кінематографі є фільми-одноденки, які вийшли, а на­ступного дня про них ніхто й не зга­дує. А є чудові картини, як-от ваша стрічка «Мати апостолів», яку високо оцінили на міжнародних кінофести­валях. Що можете сказати про тепе­рішнє українське кіно — чи воно взага­лі є на сьогодні?

— Україна належить до тих європей­ських країн, які повинні мати повноцінну кіноіндустрію. Як, до прикладу, французи чи поляки. Повноцінна кіноіндустрія — та­кий механізм, що складається з багатьох сегментів, де має бути багато жанрових ніш — комедії, драми, бойовики… Це не маленька Грузія, де немає ринку кіно­індустрії, але там знімаються артхаусні стрічки. Те саме можна сказати про Ес­тонію, Латвію. Україна ж — це зовсім ін­ший приклад.

Щоправда, зараз в Україні кіноінду­стрія на паузі, не працює. І дуже шкода, що так є. Бо останні 13 років, коли поча­лися перші реформи, з’явилася нова ге­нерація кінематографістів, які мають свій особливий погляд, — це було щось не­ймовірне. Перші результати ми побачи­ли 2017 року, коли вже з’явилися повно­цінні театральні і кінорелізи. Спочатку три фільми, потім п’ять, далі — 15, згодом 30. Ми всі були впевнені, що процес іде се­мимильними кроками, запрацюють усі сегменти кіноіндустрії, але сталося те, що сталося. Усе зупинилося. Розуміємо, в якій ситуації ми опинилися, усвідомлю­ємо, що насамперед нам потрібні дро­ни, літаки, зброя і все для того, щоб наші бійці мали чим нас захищати. Не знаю, як саме, але ми повинні шукати шляхи, щоб не втратити того, що ми так довго будува­ли. В іншому випадку буде дуже важко з нуля все починати.

— Знаю, що у вашому творчому «портфелі» лежить сценарій до філь­му про Степана Бандеру і про його вбивцю Сташинського. Чому відкла­даєте зйомки?

— Як чесна людина хочу сказати, що фільм не про Бандеру. Він там є лише в одному епізоді. Робоча назва фільму «Кохання вбивці». І фільм навіть не про Сташинського. Хоча він у цьому фільмі головний чоловічий персонаж. Головною героїнею насправді в цій історії є німкеня Інґе Поль, яка закохалася в Йозефа Ле­мана, не знаючи, що Йозеф — не Йозеф, а агент КГБ, вбивця Бандери — Сташин­ський. Історія Інґе Поль, що просякнута ненавистю до комуністів, москалів. Для Інґе це була катастрофа, коли вона ді­зналася, хто її чоловік. Але знайшла сили врятувати його душу. Вони тікають у За­хідний Берлін, Леман приходить у полі­цію, показує паспорт і розповідає, що він насправді Богдан Сташинський — агент КГБ і вбивця, який убив лідерів ОУН. Якби не Інґе Поль, ми б досі не знали, як усе було насправді.

— А коли ми цей фільм побачимо?

— Не знаю. Якщо він є на Божому хард-диску, настане день, коли мені з неба буде дозволено цей фільм скачати.

— Не можу не похвалити вас за вашу чудову українську мову…

— Ой, на жаль, це не так (сміється. — Г. Я.). Ще треба багато над цим працюва­ти.

Схожі новини