«Небо так вирішило, що маю бути саме тут, в Україні»
Ексклюзивне інтерв’ю з відомим кінорежисером Зазою Буадзе
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/503832/zaza-buadze.jpg)
Наприкінці року, що минає, 28 грудня, у прокат виходить фільм «Мій карпатський дідусь» — про 15-річного хлопчика, який вперше з Італії приїхав у Карпати до свого дідуся. Ще напередодні, на допрем’єрному показі у Львові, головний режисер картини Заза Буадзе розповів, що цього сезону це буде головний український фільм для всієї родини. Грузинський кінорежисер та сценарист від 2008 року живе і працює в Україні. І давно називає себе українським режисером. У його творчому доробку є фільми різних жанрів. Однак чи не найвідомішими його роботами є «Червоний» та «Позивний Бандерас», які розповідають про різні етапи української історії крізь призму героїзму. Чому вирішив знімати родинну стрічку «Мій карпатський дідусь», про українське кіно, а також про те, чи варто у час війни знімати фільми про війну, Заза Буадзе розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».
— Пане Зазо, що вас надихнуло зняти стрічку «Мій карпатський дідусь»?
— Якби так легко можна було сказати про це одним реченням, то все і у житті було б дуже легко. На жаль, у житті так не буває. Процес народження, історія сценарію — дуже довгий, бо складається з різних сегментів. Усе почалося у той день, коли ми з моїм другом, відомим грецьким театральним і кінорежисером Грігорісом Карантінакісом, якось сиділи на балконі в Афінах, пили вино і говорили про життя. Він про своє, а я — про своє. Грігоріс розповів, як вони з дружиною, відомою грецькою театральною актрисою азербайджанського походження Тамілою, відправили свого 15-річного сина до батьків Таміли в Азербайджан. Хлопець, який розмовляв лише грецькою, не розумів своїх азербайджанських бабусю і дідуся. Власне через мовні перепони траплялися кумедні ситуації.
Ця історія мене зачепила — перша зустріч онука з дідусем з іншої країни, знайомство з побутом іншої країни. Люди однієї крові, але не знають одне одного, не розуміють. Вже тоді я подумав, що це може бути фундаментом для цікавого фільму. Інший бік: у моєму житті не було дідуся. Я лише раз бачив свого рідного дідуся (бабуся була з ним розлучена). Дідусь не знав, що я — його онук. Я мав тоді шанс підійти до нього, але мені не вистачило сміливості познайомитися з ним. Потім тато мені сказав: «Чому ти не підійшов? Ти будеш про це шкодувати усе життя». Так і вийшло. Досі шкодую, що тоді не підійшов і не познайомився з ним. Ну, а тепер я вже і сам дідусь — у мене просто фантастичний онук. Ми живемо у різних країнах, фізично я його не бачив уже три роки…
Отже, багато таких сегментів, а потім підключився професійний механізм — а про що ти хочеш розповісти? Наша історія, з одного боку, — це історія дорослішання, коли хлопець перетворюється на молодого чоловіка, він сприймає світ по-іншому. А з іншого боку, це — лінія дідуся, який у житті наробив багато помилок. Та що казати: ми всі робимо помилки, а потім про них шкодуємо. Головне, щоб людина зрозуміла, що зробила помилку. І тоді, можливо, ти отримаєш шанс (або не отримаєш), щоб спокутувати цю помилку.
— А ви відразу зрозуміли, що саме Богдан Бенюк зіграє роль дідуся?
— Я вам більше скажу: ця роль була написана спеціально для Бенюка.
— Чула, що гуцульське весілля знімали аж чотири дні…
— Так. Ми планували лише один день. Зізнаюся, я трохи боявся, що після ентузіазму першого знімального дня гуцули скажуть: «Ну все, досить…». Але ні. Вони прийшли і наступного дня, а потім і на третій, і на четвертий. Для них це була навіть не гра. Ми зняли багато матеріалу, його б вистачило на окремий фільм. Вони ж почувалися як на звичайному весіллі. Гуцули кайфували від зйомок! На жаль, довелося багато викинути і залишити лише те, що ми змогли вмістити у фільм.
— Як знайшли цього італійського хлопчика?
— Ми провели в Генуї кастинг. Сімоне Коста тоді було 15 років, він навчався в одній з італійських шкіл та в театральній студії. Він — дуже талановитий. Коли я його вперше побачив, зрозумів, що Сімоне дуже схожий на Бенюка. Сьогодні він уже студент Римської кіношколи.
— Фільм знімали довго. Що завадило вчасно випустити картину в прокат?
— Спочатку ми зняли українську частину — у вересні-жовтні 2019-го. Запланували зйомки італійської частини у березні 2020 року. Але почалася пандемія. Я вперше довідався про пандемію, коли побачив в аеропорту Мілана людей у скафандрах. Ми очікували свій рейс на Київ. Тоді вилетіли, але я не знав, чого очікувати далі. Бо без італійських сцен фільм би не вийшов. Через рік ми отримали дозвіл від італійців продовжити зйомки — протягом десяти днів.
— Пане Зазо, ви в Україні зняли багато фільмів. Перед «Моїм карпатським дідусем» були стрічки «Позивний Бандерас», «Червоний», а зовсім недавно — «Мати апостолів». Знімаєте фільми про Україну та її горе, війну, в якій гинули і гинуть українці. Чому саме про нашу країну ви, грузинський режисер, знімаєте фільми?
— В Україні живу вже 16 років. Дуже вдячний долі, що так сталося. Це — моя доля, мій шлях. Небо так вирішило, що маю бути саме тут, в Україні. І я вірю, що маю бути саме тут. Україна і Грузія для мене — єдиний простір, де я дихаю вільно, це — моя територія, мій світ. Навіть війна, що почалася у Грузії, зараз продовжується тут, в Україні. У нас один ворог — росія. У мене не було і немає тепер навіть думки, щоб я поїхав за кордон.
Наша родина має давній зв’язок з Україною. От я щойно повернувся з Луцька, куди їздив на допрем’єрний показ. Мій батько був 1930 року народження, його брати — набагато старші, вони воювали. Середній брат був полковим хірургом, воював в Україні і Білорусі. Моя одна кузина народилася у Могильові, інша — у Луцьку. Мого вуйка після війни відправили у Чернігів. І на перші канікули мій тато приїхав до свого брата у Чернігів. Там його і хрестили. А через 60 років я там знімав кіно! За допомогою місцевих журналістів ми зі сином знайшли місце, де стояла хата родини Кожедубів, де хрестили мого батька. Ось такий у мене метафізичний зв’язок з Україною.
— Знімати фільми про війну дуже складно, бо ж творцям можуть дорікнути, що у фільмі — суцільна брехня. Як вам вдається уникати гострих кутів?
— Я про це не думаю. Просто підходжу до кожної теми ґрунтовно. Знаєте, у фільму, як і у людини, є своя доля. Є верховний драматург, якого називаємо Богом. Я жартую, якщо фільм уже існує на Божому хард-диску, то Всевишній дозволить нам його «скачати» (сміється. — Г. Я.).
— Чи варто зараз знімати фільми про повномасштабне вторгнення росії в Україну?
— Навколо цієї теми багато різних думок, іноді доходить і до конфліктів. Моя думка така: якщо маємо право розказати сьогодні про нас сьогоднішніх, про наше життя, історію сьогоднішнього нашого існування, навіть якщо це історія першого кохання, і вона відбувається максимально далеко від фронту, її треба розповідати! Бо як можна розказувати таку історію без війни? Навіть якщо показати війну на другому плані. Але ж вона є! Війна є в Україні. То як можна її оминути?
Щодня прильоти, повітряна тривога, знайомі і родичі на фронті захищають Україну. Навіть якщо це історія про українців, які змушені були покинути домівки і виїхати за кордон, то як можна оминути війну? Адже те, що сталося з жінками і дітьми, які виїхали за межі країни, сталося саме через агресію росіян. Ми сьогодні повинні розповідати ці історії у книжках, фільмах, театральних постановках, а не чекати десять років. Через десять років будуть інші теми й інше життя. Так, і через десять років можна буде знімати про Маріуполь чи Бучу, але ми цим живемо сьогодні, не знаємо, якими ми будемо через кілька років.
— В українському кінематографі є фільми-одноденки, які вийшли, а наступного дня про них ніхто й не згадує. А є чудові картини, як-от ваша стрічка «Мати апостолів», яку високо оцінили на міжнародних кінофестивалях. Що можете сказати про теперішнє українське кіно — чи воно взагалі є на сьогодні?
— Україна належить до тих європейських країн, які повинні мати повноцінну кіноіндустрію. Як, до прикладу, французи чи поляки. Повноцінна кіноіндустрія — такий механізм, що складається з багатьох сегментів, де має бути багато жанрових ніш — комедії, драми, бойовики… Це не маленька Грузія, де немає ринку кіноіндустрії, але там знімаються артхаусні стрічки. Те саме можна сказати про Естонію, Латвію. Україна ж — це зовсім інший приклад.
Щоправда, зараз в Україні кіноіндустрія на паузі, не працює. І дуже шкода, що так є. Бо останні 13 років, коли почалися перші реформи, з’явилася нова генерація кінематографістів, які мають свій особливий погляд, — це було щось неймовірне. Перші результати ми побачили 2017 року, коли вже з’явилися повноцінні театральні і кінорелізи. Спочатку три фільми, потім п’ять, далі — 15, згодом 30. Ми всі були впевнені, що процес іде семимильними кроками, запрацюють усі сегменти кіноіндустрії, але сталося те, що сталося. Усе зупинилося. Розуміємо, в якій ситуації ми опинилися, усвідомлюємо, що насамперед нам потрібні дрони, літаки, зброя і все для того, щоб наші бійці мали чим нас захищати. Не знаю, як саме, але ми повинні шукати шляхи, щоб не втратити того, що ми так довго будували. В іншому випадку буде дуже важко з нуля все починати.
— Знаю, що у вашому творчому «портфелі» лежить сценарій до фільму про Степана Бандеру і про його вбивцю Сташинського. Чому відкладаєте зйомки?
— Як чесна людина хочу сказати, що фільм не про Бандеру. Він там є лише в одному епізоді. Робоча назва фільму «Кохання вбивці». І фільм навіть не про Сташинського. Хоча він у цьому фільмі головний чоловічий персонаж. Головною героїнею насправді в цій історії є німкеня Інґе Поль, яка закохалася в Йозефа Лемана, не знаючи, що Йозеф — не Йозеф, а агент КГБ, вбивця Бандери — Сташинський. Історія Інґе Поль, що просякнута ненавистю до комуністів, москалів. Для Інґе це була катастрофа, коли вона дізналася, хто її чоловік. Але знайшла сили врятувати його душу. Вони тікають у Західний Берлін, Леман приходить у поліцію, показує паспорт і розповідає, що він насправді Богдан Сташинський — агент КГБ і вбивця, який убив лідерів ОУН. Якби не Інґе Поль, ми б досі не знали, як усе було насправді.
— А коли ми цей фільм побачимо?
— Не знаю. Якщо він є на Божому хард-диску, настане день, коли мені з неба буде дозволено цей фільм скачати.
— Не можу не похвалити вас за вашу чудову українську мову…
— Ой, на жаль, це не так (сміється. — Г. Я.). Ще треба багато над цим працювати.