Передплатити Підтримати

«Ми взяли на весілля 100 рублів позики у касі взаємодопомоги. А потім цілий рік віддавали»

Лариса Ступка — про коханого чоловіка Богдана Ступку, якому мало би виповнитися 80 років


Фото з відкритих джерел

Легенда українського кінематографа, лауреат Шевченківської премії, Герой України Богдан Ступка відійшов у засвіти 22 липня 2012 року. Якби страшна хвороба не забрала цього талановитого чоловіка від нас, то 27 серпня усі, хто любить українське кіно і обожнював творчість Богдана Ступки, святкували би разом з ним його 80-літній ювілей. Про талант і харизму Богдана Сильвестровича писано-переписано, бо ще за життя він став легендою… А яким був чоловіком і батьком? Про це журналістці «ВЗ» в ексклюзивному інтерв’ю розповіла дружина Ступки — Лариса Семенівна.

— Ларисо Семенівно, чи на державному рівні, а може, у театрально-кінематографіч­них колах мають намір від­значити ювілей людини, яка стільки зробила для україн­ського кінематографа?

— Зараз до мене прийде Ірочка (колишня невістка. — Г. Я.), яка сказала: «Мамусю, ніх­то не допомагає». Ірочка сама знайшла спонсорів і зроби­ла меморіальну дошку. Її вста­новлять на тому будинку, де ми з ним жили. Тепер я тут зали­шилася сама… Дуже красива дошка — скульптурна. Богдан Сильвестрович ніби виходить, у руці тримає капелюха, наче вітається. На дошці написано «Майстер театру і кіно…». Так я хотіла.

— Так, бо ролей і у театрі, і у кіно Богдан Ступка зіграв дуже багато…

— Свою першу роль у філь­мі «Білий птах з чорною озна­кою» Богданчик зіграв, коли йому було вже 29 років. При­гадую, ходив по хаті, а ми тоді так бідно жили, і казав: «Госпо­ди, Ларочко, мені хоча б у про­філь знятися у цьому фільмі». І Бог його почув!

— Ви — уродженка Баку. Як потрапили до Львова?

— Після закінчення хорео­графічного училища в Баку я приїхала до Москви. Познайо­милася з багатьма балерина­ми і балетмейстером, який був приблизно на 15 років старшим за мене і який у мене закохав­ся. Називав мене «дівчинкою у білій заколці». Я добре тан­цювала, тож він запропонував мені поїхати з ним у Петербург, казав, що мені треба вчитися далі, бо у мене є талант. Але я сама не могла цього виріши­ти. Коли розповіла мамі, вона довго з відповіддю не думала: взяла рушник, скрутила його у джгут і дала мені два рази по сідницях зі словами: «Який Ле­нінград?! Де у нас гроші? Не пущу!».

Моя подруга з Баку поїха­ла до Львова з виставою «Жі­зель». Коли вона повернулася, розповіла, що головний балет­мейстер театру Опери і бале­ту Михайло Заславський за­просив мене до Львова, бо за описом я йому сподобалася. І я поїхала. Вдень я репетиру­вала, а ввечері вже виступала на сцені Львівського оперно­го! А вже наступного дня ку­пила квиток у Театр імені Марії Заньковецької на виставу «Ка­мінь на дорозі», головні ролі у якій грали Лариса Каганова і В’ячеслав Сумський — батько Наталі. Це був 1963 рік.

— А як познайомилися з майбутнім чоловіком?

— Нас познайомив Богдан Янівський. Він тоді був компо­зитором-початківцем, вчився у консерваторії. Якось ми йшли з подругою Світланою про­спектом. Назустріч Янівський. Запитав, хто я. Запропонував, щоб ми всі разом зустрілися — я, Світланка, два Богдани — Ступка і Янівський і вчителька української мови Леся.

— Ви у нього закохалися з першого погляду?

— Знаєте, я навіть пам’ятаю, як Богданчик був одягнутий — байкова сорочка, сірий светр і вельветові штани. А я собі для зустрічі зробила бабету, гар­но одягнулася. Виходимо з те­атру. Богданчик запропону­вав піти компанією до нього на Немировича-Данченка. Його батьки у той час були у Кули­кові. Коли зайшла у їхню квар­тиру, була вражена — там кни­жок було аж до стелі! Коли він сів за стіл, якось так характер­но підпер рукою голову… А той погляд! Боже, вії підкручені. Красень! Думаю: як би його не втратити.

— Хлопці вас частували?

— У нас було шампанське і яблука. Ми зі Світланою і Ле­сею сиділи в кімнаті, а обидва Богдани пішли на кухню. Ступ­ка заходить зі словами «пе­репрошую», за хвилину знову — «перепрошую». Я у Світла­ни питаю: «Свєта, что он про­сит?» (Сміється. — Г. Я.). І коли ми частувалися тими яблука­ми, я постійно думала, як мені Богданчика не загубити (а я його Богданчиком називала з першого дня). Запитую: «У вас є російською мовою книжка «Сценарий французского кино в 400 ударов»? Каже: є. Думаю: слава Богу. Є зачіпка.

Я постійно про нього дума­ла. Розповіла про нього подру­гам з трупи. Якось під час ре­петиції мені кажуть: «Іди, там твій Ступка з ансамблем репе­тирує». А він на той час служив в армії і танцював в ансамблі. Я за пів секунди з п' ятого повер­ху була на сцені. Очима шукаю його і не бачу. І раптом хтось ззаду мені руками закриває очі. Запитую — хто? Він мене розвертає і каже: «Ларочко, це я». Я від щастя мало не втрати­ла свідомості.

Одного разу він прийшов за мною і забув маленьку ва­лізочку. Я, звісно, подивилася. А там брудна білизна. Я все це випрала і випрасувала, скла­ла у валізочку і поставила на тому ж місці, де Богданчик її забув. Через день він його за­брав і приніс додому мамі, щоб вона випрала усе. Про це мені пізніше розповіла його мама. До речі, вона мене дуже люби­ла. Казала на мене «жінка цар­ського роду — німкеня». Коли мама відкрила валізку, здиву­валася, мовляв, а що тут пра­ти? Богданчик каже: «Це, ма­буть, Ларочка зробила». І мама тоді йому відповіла: «Це буде для тебе хороша жінка».

— То його батьки не запе­речували, що їхня невістка буде російськомовна?

— Знаєте, у Богданчика була закохана старша від нього піа­ністка. Вона добре заробляла. Батьки хотіли, щоб він одру­жився з нею. Але він не пого­джувався. Одного разу Бог­данчикова мама запросила мене на обід. Ми були тільки двоє у хаті. Вона розмовляла зі мною українською, а я — ро­сійською. Мама Марія у мене нічого не розпитувала, нато­мість усе розповідала про Бог­дана. Яким він був у дитинстві, як вчився, у яких умовах вони жили. Про всю їхню родину. Вона розгорнула переді мною свою книгу життя… Була дуже мудрою жінкою. А потім мама нас благословила.

— Весілля у вас було гуч­не?

— Любов Каганова влашту­вала нам весільну забаву у своїй квартирі. У мене навіть вельона не було. Ми взяли на весілля 100 рублів позики у касі взаємодопомоги. А потім цілий рік віддавали по 10 ру­блів. Я, до речі, потім так собі шубу купила — кролик під норку за 180 рублів. Мама з Баку мені прислала 60 рублів, а я у театрі ще взяла решту у касі взаємо­допомоги. Так, треба було дов­го віддавати, зате я була при шубі (Сміється. — Г. Я.).

— Як до вас ставився бать­ко Богдана Сильвестрови­ча?

— О, він мене дуже любив. Майже щодня приходив обі­дати. Мама Марія скаржилася: «Він у тебе поїсть, а вдома від­мовляється. Чим ти його там годуєш?». А я, знаєте, завжди була доброю господинею.

— Богдан Ступка був кра­сивим актором і об’їздив з гастролями увесь світ, і час­то без вас. Ви його ревнува­ли?

— Ніколи! Хоча я розуміла, що він повинен подобатися усім жінкам. Але я завжди зна­ла його як дуже порядну лю­дину. Після кожної прем’єри ми зустрічалися в Домі кіно. І перший тост був: «За порядне ставлення і атмосферу Богда­на Ступки». Як він ставився до акторів і актрис? Ніколи нічого зайвого собі не дозволяв! Як казала Лариса Кадочникова: «У нього в голові тільки Ларочка і Остап. Я йому безмежно дові­ряла, бо не мала підстав Бог­данчика у чомусь підозрюва­ти. Пригадую, в одному фільмі дуже красива актриса розсті­бає блузку, а у неї такі шикарні груди. І мій чоловік буквально потопає обличчям у тих грудях. Я дивилася цей фільм спокій­но. Бо розуміла, що це — його робота… Знаєте, які листи він мені писав? «Моїй парижан­ці, яка живе у Парижі — у місті Львові». Я їх усі досі зберігаю…

— Чула, що Богдан Силь­вестрович був надзвичай­но щедрою людиною — у те­атральному буфеті багатьох підгодовував…

— І це правда. І не тільки го­дував, а й гроші давав. А ще — ніколи не зловживав службо­вим становищем. Наш Дмитро (онук Богдана Ступки. — Г. Я.) вчився у театральному інсти­туті імені Карпенка-Карого, де викладав чоловік. І він платив за його навчання! Казав: «Я по-іншому не можу. Ну і що, що він — мій онук. Усі платять, і ми по­винні».

— Богдана Ступки нема дев’ять років. Чи за цей час ви змінювали обстановку у квартирі?

— Та ви що?! Усе так, ніби він щойно вийшов і ось-ось має повернутися. А для чого змі­нювати? Знаєте, у нас довгий коридор — 17 метрів. Прига­дую, вечір, сиджу на кухні, при­готувала вечерю і чекаю чо­ловіка. Чую: заходить і йде коридором. А я тримаю ке­лих червоного вина у руці. Він усміхається: «Що, сидиш і сама п’єш?». Відповідаю: «А ти хочеш, щоб я когось запро­сила?». Ми вміли жартувати, бо дуже любили одне одного. Богданчик завжди в літаку ку­пував парфуми. От він у ко­ридорі «душиться», а я йому кажу: «Богданчику, ти вже мене тими парфумами задушив». — «А… Але ж ти ще жива» (Смі­ється. — Г. Я.). Сусіди казали, що завжди знали, коли Богдан Сильвестрович пішов на робо­ту — шлейф парфумів ще довго тримався у коридорі.

— І що, ви ніколи не свари­лися?

— Могли й перемовитися, але скандалів не влаштовува­ли. Бувало, щось він мені ска­же, або я йому… І тоді я одяга­лася, виходила з дому і йшла на прогулянку. Перейшлася парком. А коли поверталася додому, Богданчик гукав: «Ла­рочко, ти повернулася? Давай будемо їсти». І починали все з чистого аркуша. Бо якщо не буде чистих аркушів, то і сім’ї не буде.

— Бібліографи і критики намагаються розгадати фе­номен творчості Ступки. Ви ж знали свого чоловіка най­краще за всіх. У чому секрет феномену його творчості?

— Мабуть, у щирості того, що він робив. Він дуже бага­то читав. До речі, книгу «Три товариші» купив у 15-річному віці на кошти, які мама йому давала на обіди. А коли готу­вався до ролі, то насамперед вивчав біографію того, хто на­писав цей твір. Вивчав і біогра­фію свого героя — чи то Богдан Хмельницький, чи Чингісхан…

Читайте також: «Батько казав: потрапиш на бюджет — будеш вчитися, а якщо ні — підеш в армію чи спорт»