«Ми взяли на весілля 100 рублів позики у касі взаємодопомоги. А потім цілий рік віддавали»
Лариса Ступка — про коханого чоловіка Богдана Ступку, якому мало би виповнитися 80 років
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/441501/stupka-1.jpg)
Легенда українського кінематографа, лауреат Шевченківської премії, Герой України Богдан Ступка відійшов у засвіти 22 липня 2012 року. Якби страшна хвороба не забрала цього талановитого чоловіка від нас, то 27 серпня усі, хто любить українське кіно і обожнював творчість Богдана Ступки, святкували би разом з ним його 80-літній ювілей. Про талант і харизму Богдана Сильвестровича писано-переписано, бо ще за життя він став легендою… А яким був чоловіком і батьком? Про це журналістці «ВЗ» в ексклюзивному інтерв’ю розповіла дружина Ступки — Лариса Семенівна.
— Ларисо Семенівно, чи на державному рівні, а може, у театрально-кінематографічних колах мають намір відзначити ювілей людини, яка стільки зробила для українського кінематографа?
— Зараз до мене прийде Ірочка (колишня невістка. — Г. Я.), яка сказала: «Мамусю, ніхто не допомагає». Ірочка сама знайшла спонсорів і зробила меморіальну дошку. Її встановлять на тому будинку, де ми з ним жили. Тепер я тут залишилася сама… Дуже красива дошка — скульптурна. Богдан Сильвестрович ніби виходить, у руці тримає капелюха, наче вітається. На дошці написано «Майстер театру і кіно…». Так я хотіла.
— Так, бо ролей і у театрі, і у кіно Богдан Ступка зіграв дуже багато…
— Свою першу роль у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» Богданчик зіграв, коли йому було вже 29 років. Пригадую, ходив по хаті, а ми тоді так бідно жили, і казав: «Господи, Ларочко, мені хоча б у профіль знятися у цьому фільмі». І Бог його почув!
— Ви — уродженка Баку. Як потрапили до Львова?
— Після закінчення хореографічного училища в Баку я приїхала до Москви. Познайомилася з багатьма балеринами і балетмейстером, який був приблизно на 15 років старшим за мене і який у мене закохався. Називав мене «дівчинкою у білій заколці». Я добре танцювала, тож він запропонував мені поїхати з ним у Петербург, казав, що мені треба вчитися далі, бо у мене є талант. Але я сама не могла цього вирішити. Коли розповіла мамі, вона довго з відповіддю не думала: взяла рушник, скрутила його у джгут і дала мені два рази по сідницях зі словами: «Який Ленінград?! Де у нас гроші? Не пущу!».
Моя подруга з Баку поїхала до Львова з виставою «Жізель». Коли вона повернулася, розповіла, що головний балетмейстер театру Опери і балету Михайло Заславський запросив мене до Львова, бо за описом я йому сподобалася. І я поїхала. Вдень я репетирувала, а ввечері вже виступала на сцені Львівського оперного! А вже наступного дня купила квиток у Театр імені Марії Заньковецької на виставу «Камінь на дорозі», головні ролі у якій грали Лариса Каганова і В’ячеслав Сумський — батько Наталі. Це був 1963 рік.
— А як познайомилися з майбутнім чоловіком?
— Нас познайомив Богдан Янівський. Він тоді був композитором-початківцем, вчився у консерваторії. Якось ми йшли з подругою Світланою проспектом. Назустріч Янівський. Запитав, хто я. Запропонував, щоб ми всі разом зустрілися — я, Світланка, два Богдани — Ступка і Янівський і вчителька української мови Леся.
— Ви у нього закохалися з першого погляду?
— Знаєте, я навіть пам’ятаю, як Богданчик був одягнутий — байкова сорочка, сірий светр і вельветові штани. А я собі для зустрічі зробила бабету, гарно одягнулася. Виходимо з театру. Богданчик запропонував піти компанією до нього на Немировича-Данченка. Його батьки у той час були у Куликові. Коли зайшла у їхню квартиру, була вражена — там книжок було аж до стелі! Коли він сів за стіл, якось так характерно підпер рукою голову… А той погляд! Боже, вії підкручені. Красень! Думаю: як би його не втратити.
— Хлопці вас частували?
— У нас було шампанське і яблука. Ми зі Світланою і Лесею сиділи в кімнаті, а обидва Богдани пішли на кухню. Ступка заходить зі словами «перепрошую», за хвилину знову — «перепрошую». Я у Світлани питаю: «Свєта, что он просит?» (Сміється. — Г. Я.). І коли ми частувалися тими яблуками, я постійно думала, як мені Богданчика не загубити (а я його Богданчиком називала з першого дня). Запитую: «У вас є російською мовою книжка «Сценарий французского кино в 400 ударов»? Каже: є. Думаю: слава Богу. Є зачіпка.
Я постійно про нього думала. Розповіла про нього подругам з трупи. Якось під час репетиції мені кажуть: «Іди, там твій Ступка з ансамблем репетирує». А він на той час служив в армії і танцював в ансамблі. Я за пів секунди з п' ятого поверху була на сцені. Очима шукаю його і не бачу. І раптом хтось ззаду мені руками закриває очі. Запитую — хто? Він мене розвертає і каже: «Ларочко, це я». Я від щастя мало не втратила свідомості.
Одного разу він прийшов за мною і забув маленьку валізочку. Я, звісно, подивилася. А там брудна білизна. Я все це випрала і випрасувала, склала у валізочку і поставила на тому ж місці, де Богданчик її забув. Через день він його забрав і приніс додому мамі, щоб вона випрала усе. Про це мені пізніше розповіла його мама. До речі, вона мене дуже любила. Казала на мене «жінка царського роду — німкеня». Коли мама відкрила валізку, здивувалася, мовляв, а що тут прати? Богданчик каже: «Це, мабуть, Ларочка зробила». І мама тоді йому відповіла: «Це буде для тебе хороша жінка».
— То його батьки не заперечували, що їхня невістка буде російськомовна?
— Знаєте, у Богданчика була закохана старша від нього піаністка. Вона добре заробляла. Батьки хотіли, щоб він одружився з нею. Але він не погоджувався. Одного разу Богданчикова мама запросила мене на обід. Ми були тільки двоє у хаті. Вона розмовляла зі мною українською, а я — російською. Мама Марія у мене нічого не розпитувала, натомість усе розповідала про Богдана. Яким він був у дитинстві, як вчився, у яких умовах вони жили. Про всю їхню родину. Вона розгорнула переді мною свою книгу життя… Була дуже мудрою жінкою. А потім мама нас благословила.
— Весілля у вас було гучне?
— Любов Каганова влаштувала нам весільну забаву у своїй квартирі. У мене навіть вельона не було. Ми взяли на весілля 100 рублів позики у касі взаємодопомоги. А потім цілий рік віддавали по 10 рублів. Я, до речі, потім так собі шубу купила — кролик під норку за 180 рублів. Мама з Баку мені прислала 60 рублів, а я у театрі ще взяла решту у касі взаємодопомоги. Так, треба було довго віддавати, зате я була при шубі (Сміється. — Г. Я.).
— Як до вас ставився батько Богдана Сильвестровича?
— О, він мене дуже любив. Майже щодня приходив обідати. Мама Марія скаржилася: «Він у тебе поїсть, а вдома відмовляється. Чим ти його там годуєш?». А я, знаєте, завжди була доброю господинею.
— Богдан Ступка був красивим актором і об’їздив з гастролями увесь світ, і часто без вас. Ви його ревнували?
— Ніколи! Хоча я розуміла, що він повинен подобатися усім жінкам. Але я завжди знала його як дуже порядну людину. Після кожної прем’єри ми зустрічалися в Домі кіно. І перший тост був: «За порядне ставлення і атмосферу Богдана Ступки». Як він ставився до акторів і актрис? Ніколи нічого зайвого собі не дозволяв! Як казала Лариса Кадочникова: «У нього в голові тільки Ларочка і Остап. Я йому безмежно довіряла, бо не мала підстав Богданчика у чомусь підозрювати. Пригадую, в одному фільмі дуже красива актриса розстібає блузку, а у неї такі шикарні груди. І мій чоловік буквально потопає обличчям у тих грудях. Я дивилася цей фільм спокійно. Бо розуміла, що це — його робота… Знаєте, які листи він мені писав? «Моїй парижанці, яка живе у Парижі — у місті Львові». Я їх усі досі зберігаю…
— Чула, що Богдан Сильвестрович був надзвичайно щедрою людиною — у театральному буфеті багатьох підгодовував…
— І це правда. І не тільки годував, а й гроші давав. А ще — ніколи не зловживав службовим становищем. Наш Дмитро (онук Богдана Ступки. — Г. Я.) вчився у театральному інституті імені Карпенка-Карого, де викладав чоловік. І він платив за його навчання! Казав: «Я по-іншому не можу. Ну і що, що він — мій онук. Усі платять, і ми повинні».
— Богдана Ступки нема дев’ять років. Чи за цей час ви змінювали обстановку у квартирі?
— Та ви що?! Усе так, ніби він щойно вийшов і ось-ось має повернутися. А для чого змінювати? Знаєте, у нас довгий коридор — 17 метрів. Пригадую, вечір, сиджу на кухні, приготувала вечерю і чекаю чоловіка. Чую: заходить і йде коридором. А я тримаю келих червоного вина у руці. Він усміхається: «Що, сидиш і сама п’єш?». Відповідаю: «А ти хочеш, щоб я когось запросила?». Ми вміли жартувати, бо дуже любили одне одного. Богданчик завжди в літаку купував парфуми. От він у коридорі «душиться», а я йому кажу: «Богданчику, ти вже мене тими парфумами задушив». — «А… Але ж ти ще жива» (Сміється. — Г. Я.). Сусіди казали, що завжди знали, коли Богдан Сильвестрович пішов на роботу — шлейф парфумів ще довго тримався у коридорі.
— І що, ви ніколи не сварилися?
— Могли й перемовитися, але скандалів не влаштовували. Бувало, щось він мені скаже, або я йому… І тоді я одягалася, виходила з дому і йшла на прогулянку. Перейшлася парком. А коли поверталася додому, Богданчик гукав: «Ларочко, ти повернулася? Давай будемо їсти». І починали все з чистого аркуша. Бо якщо не буде чистих аркушів, то і сім’ї не буде.
— Бібліографи і критики намагаються розгадати феномен творчості Ступки. Ви ж знали свого чоловіка найкраще за всіх. У чому секрет феномену його творчості?
— Мабуть, у щирості того, що він робив. Він дуже багато читав. До речі, книгу «Три товариші» купив у 15-річному віці на кошти, які мама йому давала на обіди. А коли готувався до ролі, то насамперед вивчав біографію того, хто написав цей твір. Вивчав і біографію свого героя — чи то Богдан Хмельницький, чи Чингісхан…
Читайте також: «Батько казав: потрапиш на бюджет — будеш вчитися, а якщо ні — підеш в армію чи спорт»