«Батько казав: потрапиш на бюджет — будеш вчитися, а якщо ні — підеш в армію чи спорт»

Український актор театру та кіно Даниїл Мірешкін виріс у Феодосії. Бурхливе життя портового міста у 90-ті нагадувало кримінальний серіал, і Даниїл був одним з його героїв. Актор зізнається, він не знає, як склалася б його доля, якби не творчість і захоплення акторством. Вступивши до театрального, розпочав усе з чистого аркуша. Сьогодні йому 30 років, у нього прекрасна дружина — акторка Ксенія Данилова, донька Василіса, за плечима майже 50 проєктів («Останній яничар», «Доньки-матері», «Шуша», «Родинні зв’язки») і амбіційні плани у ролі продюсера. 16 серпня на каналі 2+2 відбудеться детективна прем’єра серіалу «Плут» про колишнього в’язня, який після звільнення стає оперативником, у якому Даниїл зіграв одну з головних ролей. Про синці на зйомках «Плута», стосунки з батьками, провокації у соцмережах і труднощі, які мотивують, — актор розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «Високого Замку».

— Даниїле, хто ваш герой?

— Валєра — племінник голов­ного героя. Він родом з Одеси, дуже світлий, перспективний, добрий та надійний хлопець. Плут завжди допомагав йому, підтримував у складних ситуаці­ях, але саме через нього Валєра потрапляє у кримінальні пригоди і змушений переїхати до столиці. Тут на нього чекають несподіван­ки, бандитські розбірки, нерозді­лене кохання і навіть любовний трикутник.

— Як відбувався кастинг?

— Доволі легко. На пробах був режисер Валерій Ібрагімов, а ми з ним знайомі давно. Один з пер­ших моїх проєктів «Останній яни­чар» був знятий саме з Валерою. Тому труднощів не було.

— У детективних історіях за­вжди багато екшену. Як справ­лялися з такими сценами?

— Валєра — «світла пляма» у серіалі, один з небагатьох героїв з абсолютно чистими та прозо­рими намірами, тому він трима­ється осторонь бійок, перестрі­лок і розслідувань. Та лише до певного моменту. Все ж таки третину проєкту з несправжніми, але синцями та ранами, я прохо­див. Нехай його доля залишить­ся інтригою. Скажу лише, що гля­дачеві буде складно залишитися байдужим до цієї історії.

— А в житті ви можете роз­почати бійку першим?

— В юності міг, та й зараз пер­шим можу. Я ріс у портову міс­ті — Феодосії. Там завжди було активне життя, а я був його час­тиною. Зараз вже так бурхли­во на події не реагую, як раніше. Але коли справа стосується моїх близьких, можу зірватися. Проте я над цим працюю.

— А коли таке було останній раз?

— До речі, під час зйомок «Плу­та». Якщо я не помиляюсь, після першого знімального дня у мене була довга перерва. Тоді й стався інцидент — моя дружина вийшла у справах, а потім зателефонува­ла і стурбованим голосом попро­сила вийти і забрати її. За п’ять років це було вперше! Я вилітав з під’їзду на емоціях. А коли вий­шов, побачив заціпенілу Ксюшу. Поруч голосно і зухвало відпо­чивали молодики, досить специ­фічні. Я почав з ними розбирати­ся, і «пішло-поїхало». Конфлікт, бійка — в результаті у мене було розбите обличчя. Але, на щастя, до зйомок все загоїлося, усі рани гримерам довелося малювати заново (сміється. — Г. Я.).

— Судячи з усього, історія Плута для вас доволі близька — про дитинство на вулиці, ху­ліганство?

— У деякому сенсі розумію го­ловного героя. Звісно, його іс­торія — це вигадка, доведена до абсолюту. Проте такі хлопці, як він, насправді є — ті, хто мав мрії, плани, а потім, прийнявши одне неправильне рішення, змуше­ні платити за свої помилки. Моє дитинство, як і у Плута, минуло у 90-ті, коли навіть повітря було просякнуте романтикою кримі­налітету. До того ж ми з батька­ми часто переїжджали, і щора­зу у новій школі мені доводилось обстоювати себе та свою пози­цію. Звісно, на мене це вплинуло. Але, на відміну від Плута, мене врятувала творчість, КВН…

— Пригадайте свої емоції під час чергового переїзду до столиці…

— З переїзду до Києва розпо­чалася нова сторінка мого життя. Я хотів вступати у театральний, але батько був непохитним: по­трапиш на бюджет — будеш вчи­тися, а якщо ні — підеш в армію чи у спорт. У театральний мене все ж таки прийняли, але на умовах контракту. Я їхав додому засму­чений, розумів, що рішення те­пер за батьком. І раптом у потязі мені телефонують з університе­ту з питанням, чи буду я вчитися. Часу на роздуми не було, і мені довелось вирішувати миттєво. Я відповів: так.

— Як відреагували батьки?

— Спочатку батько мене не під­тримав. Здається, тоді я вперше у своєму житті підвищив на ньо­го голос. У нашій сім’ї це було не­припустимо. Але мене було не зу­пинити, я говорив йому все, що думав: «Як ти можеш бути моїм батьком, якщо не розумієш, що для мене важливо і чим я живу?!». Після цих слів я пішов, гримнув­ши дверима. Гроші на навчан­ня я збирав, де тільки міг. Час­тину мені дали друзі дитинства. Частину — я просив у Фонді допо­моги талановитим дітям, засно­ваному мером міста. Цієї суми мені б вистачило для старту. Че­рез кілька днів мені зателефону­вав батько зі словами: «Дань, по­вертайся, я не знав, що для тебе це так важливо. Ми обов’язково щось придумаємо». Для нас пла­та за навчання була непосиль­ною. Батькам довелося позичати купу грошей, знову ж таки, допо­могли друзі, Фонд — так я вступив на перший курс. З батьком домо­вилися, що через пів року я маю придумати, як самостійно пла­тити за навчання. Я поїхав, почав вчитися. Через кілька місяців наш майстер (він був радником пре­зидента з питань культури) «ви­бив» для нас три бюджетні міс­ця, і одне з них віддали мені. Це був найщасливіший момент мого життя! Тоді я зрозумів: якщо йти всупереч усьому до своєї мрії і не здаватися — все обов’язково ви­йде. Це приголомшливий досвід, який зробив мене сьогоднішнім.

— Коли в тебе так вірять, на­певно, відчуваєш величезну відповідальність?

— Нещодавно розмовляли про це з дружиною. Розпочина­ючи свою продюсерську діяль­ність, я знову відчув багато віри і підтримки друзів, близьких. І дружина запитала, чи відчуваю я, яка це відповідальність? Без­умовно, відчуваю. Але я не можу сказати, що це якось на мене тисне. Швидше це надає мені не­ймовірних сил і відчуття того, що я на правильному шляху.

— Як виникла ідея спробува­ти себе у ролі продюсера?

— Як актор я можу впливати на серіал чи кіно виключно на рів­ні своєї ролі — це дуже вузький сегмент продукту. Я можу зро­бити свою роль дуже добре або дуже погано, але результат від цього глобально не зміниться. А мені хочеться впливати більше, створювати якісні проєкти. Тому мене потягнуло в продюсування. За командою, процесами я спо­стерігав на майданчику роками, знаю, як влаштована кінокухня. А основи я отримав в університеті, в цьому році закінчив магістрату­ру за спеціальністю «продюсер».

— І у вас вже є перший про­єкт?

— Так. Ми займаємося ним давно, але останній рік дуже cерйозно. Завдяки карантину з’явилося багато часу, і робо­та пішла швидше. Нарешті ми з моєю партнеркою Анною Гуляє­вою сіли і дописали сценарій, а далі взялися його реалізовува­ти. З часом до нас приєднались професіонали — режисер, опе­ратор. Зараз проєкт існує у фор­маті повного метра. І ми поти­хеньку міркуємо над серіалом. На фестивалі «Молодість» ми ді­йшли до фіналу і, як мені здаєть­ся, змогли зацікавити проєктом медіасервіси. Крім цього, ми по­далися на Одеський фестиваль, на Держкіно. Подивимось, як воно вийде. Можливо, наступ­ного року я буду працювати над своїм власним проєктом.

— Як актору вам пощастило — у вашій фільмографії абсо­лютно різні герої. Чи є ролі, які вам не пропонували, але які дуже хочеться зіграти?

— Зараз цінуються актори тро­хи іншого формату, тому мені не часто дістаються головні ролі. Я не красунчик і не герой в класич­ному розумінні. Але історії про життя, силу людського духу, ма­буть, це мій формат. І я радий, що ці історії дуже скромно, але почи­нають з’являтися. Маю велику на­дію, що їх буде більше. Я б хотів зіграти такого героя, як Плут. І ду­маю, такі проєкти чекають на мене в майбутньому. А нещодавно я на­віть наблизився до своєї мрії і знявся у головній ролі в проєк­ті «Сіра зона» Анни Гресь, і це був один з найкращих сценаріїв, які я коли-небудь читав. Це дуже людя­на історія, таких зараз дуже мало.

— У вас яскрава соціальна позиція. Ви відверто пишете про себе в соцмережах. Чи не боїтеся, що це якось вплине на вашу кар’єру?

— Нехай впливає. Негатив­ні коментарі мене не хвилюють. Вважаю, що провокація у деяко­му сенсі корисна. Вона мотивує людей думати, дискутувати та шукати істину. Тому я люблю про­вокацію. Головне — прозоро ба­чити свою мету, знайти себе і не відволікатися на дрібниці.

— Як у вас народилася ідея челенджу «Спорт — шлях до успіху»?

— Ми з актором Владом Ні­кітюком паралельно боксували у залі. Підбадьорювали і моти­вували один одного жартами. І коли я пропустив одне із занять, він жартівливо нагадав мені про це у соцмережах. Поки я думав про те, як оригінально йому від­повісти, мені на очі потрапила стаття про те, що сучасні актори не стежать за своєю фізичною формою, мовляв, немає кого знімати. Але це ж неправда! Я знаю багатьох акторів, які реаль­но займаються собою, підтри­мують форму. Ось так і народи­лася ідея показати, що в Україні є спортивні актори. І запустили челендж. А щоб це не був про­сто власний піар, ми вирішили, що зібрані кошти віддамо на бу­дівництво спортмайданчика для якогось дитбудинку. Далі під­ключилися соціальні працівни­ки. Я дізнався про те, що є ди­тячі містечка, де у дітей можуть бути батьки-опікуни. Діти рос­туть у дитбудинку, але в повно­цінних сім’ях, з татом і мамою, з сестрами і братами. Це вихід, адже в Україні немає культури усиновлення.

— Які у вас були емоції, коли вперше приїхали у дитбуди­нок?

— Ми познайомилися і пото­варишували з дітками. І весь час я відчував їхній біль. Довший час не міг прийти до тями. Неспра­ведливість мене паралізує. Я впадаю в якийсь ступор. І через це я довго не міг змусити себе приїхати, бо емоційно це давало­ся мені важко.

— Ви часто говорите, що хо­чете якомога більше продо­вжити дитинство своєї доньки. Чому для вас це так важливо?

— Це, напевно, те, чого не було в моєму дитинстві. У мене були досить напружені стосунки з батьками. Тому мені важливо, щоб у моєї дитини було дитин­ство. Мені важко зараз говорити про це. Я обожнюю свою доньку, намагаюся якомога більше часу з нею проводити, грати, робити все, щоб вона більше сміялася. Ми дозволяємо Василині те, що під забороною в інших родинах. У нас росте щаслива дитина. Але ми доволі суворі батьки у питан­нях, що стосуються наших вну­трішніх правил сім’ї і наших з нею домовленостей.

— Ви з дружиною розподі­ляєте обов’язки? Хтось «су­ворий поліцейський», хтось більш лояльний?

— Не скажу, що ми ділимо ролі. Загалом, дитиною займаєть­ся більше дружина, тому що я постійно на роботі. Але ми час­то обговорюємо принципи ви­ховання доньки. І я дуже вдяч­ний своїй дружині за те, що вона у цьому плані до мене прислуха­ється.

— Маєте багато захоплень: мотоцикли, сноуборди, музи­ка, спорт. Звідки берете на це сили?

— Це все мене не виснажує, а навпаки, підживлює. Я проживаю цей досвід, емоції — і в результаті отримую нову порцію енергії.

— Чим зараз живете?

— Не знаю, чи вийде у мене з продюсерським проєктом, чи «вистрілять» мої задуми, чи ви­правдаються ті зусилля, які я до­кладаю для їх реалізації. І ця не­визначеність мене запалює!

Читайте також: «Війна мене не змінила, а відкрила. Це величезний досвід — виваженості, терпимості, стримування негативних емоцій»