Передплатити Підтримати

«Мабуть, нас дуже любить Всевишній, що звів мене з Віталієм»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомою українською актрисою Маргаритою Бахтіною

Фото з альбому Маргарити Бахтіної

Подружжя акторів не люблять працювати разом на знімальному майданчику. Кажуть, не можуть повністю розкритися, сповна віддатися ролі. А от про акторське подружжя Віталія Іванченка та Маргариту Бахтіну давно відомо, що вони працюють у парі. На екрані вони також — подружжя. Ба більше, ще й зі студентами театрального вишу разом займаються, і у театрі одному служать… Як це, 24 години на добу бути під одним дахом та чи існує рецепт для щастя? Журналістка «ВЗ» запитала про це в української актриси Маргарити Бахтіної.

— Маргарито, українські ак­тори нарікають, що у зв’язку з карантинними «зупинками» ролей для них не вистачає. А про вас такого не скажеш: от лише завершився один зні­мальний проєкт, а ви вже не­забаром приступаєте до но­вих зйомок. Над якою роллю працюєте зараз?

— Зараз тривають зйомки тре­тього сезону «Поліцейського з ДВРЗ», у якому мені довірили роль продавчині Насті, Моя Настя у попередніх сезонах працювала у магазині, а тепер «виросла», бо ж влаштувалася у місцеве кафе. А 14 травня стартують зйом­ки ще одного проєкту «Ромео і Джульєтта», в якому граю голо­вну роль. Режисер проєкту Сер­гій Атрощенко (знімав «Будино­чок на щастя», в якому зіграла Маргарита разом із чоловіком Ві­талієм Іванченком. — Г. Я.). «Ро­мео і Джульєтта» — це комедій­ний ситком, який знімають лише українською мовою і в якого над­звичайно класний сценарій. Це не типовий фільм про шекспірів­ських героїв, а типова українська історія про кохання. Не повірите, але я зараз тішуся, як мала дити­на, яка чекає на велике свято.

— Ви з Віталієм Іванченком останніми роками часто гра­єте подружню пару. Не раз чула, що акторські подружжя не люблять зніматися в одно­му фільмі…

— Колись у Сергія Атрощен­ка був проєкт «Усім добрий ве­чір». Саме він і запросив нас зі­грати подружню пару вперше. Віталій — голова села, а я — дру­жина голови. От і у «Поліцейсько­му з ДВРЗ»… Тому не можу ска­зати, що це погано, коли чоловік і дружина разом на майданчику. Мабуть, мені дуже пощастило у житті, бо мій чоловік не лише та­лановитий актор, а й прекрасний партнер. Маю до нього 100-відсо­ткову довіру. Можливо, ми більш емоційні, вимогливіші одне до одного, бо ж і у виставі ми граємо також разом. А ще ми страшен­но переживаємо одне за одно­го. В якийсь момент ось таке зай-ве хвилювання, можливо, і зава­жає, але навіть це для мене є ве­ликим щастям. Перед тим, як ми одружилися з Віталієм, 5 років працювали разом у театрі, і були просто колегами. Тому й знаємо одне одного і як партнери. Я вам скажу більше: ми ще й разом ви­кладаємо. Отже, 24 години на добу ми разом (сміється. — Г. Я.). У мене велика відповідальність — не можу бути просто актрисою. Я завжди хочу дотягнутися до його рівня, хоча він, навпаки, каже, що це він тягнеться до мого рівня.

— Кажете, колись ви були просто друзі. А коли зрозумі­ли, що закохалися у партнера по сцені?

— Ми були не тільки друзями, а й ворогами! При Театрі російської драми у Києві ми, випускники те­атрального, спочатку потрапляли не в основну трупу театру, а у сту­дію. Там займалися тренінгами, танцями. Віталій якось невдало пожартував, мені це не сподобалося. Був час, що ми довго обхо­дили одне одного. Пригадую, ми працювали над самостійними ви­ставами. Не знаю, чи зараз таке практикують у Театрі російської драми, бо ми там давно не слу­жимо, але тоді з’явилася вистава «Солдатики», в якій ми з Віталієм грали. Ця вистава нас і зблизи­ла. Я тоді Віталія для себе відкри­ла з іншого боку. Я закохалася, але водночас і боялася цих сто­сунків. А потім я завагітніла, і ми одружилися. І ще жодного разу не пошкодувала, що стала його дружиною. З кожним роком наші стосунки стають міцнішими. Мені з ним цікаво, йому зі мною цікаво. Мабуть, нас дуже любить Все­вишній, що звів нас з Віталієм…

— Ревнуєте одне одного?

— Гм… Можна сказати, що рев­нуємо, але це не італійські рев­нощі. Знаю, що у Віталія були на знімальному майданчику сцени, коли акторка виходила з оголе­ними грудьми, або ще якісь інші сцени… Звісно, у серці щось там «кольнуло», але це не привід для ревнощів. Не можу цього поясни­ти одним словом, але ми довіря­ємо одне одному. Та й приводів не даємо.

— Чи не вплинув карантин на ваші стосунки?

— Коли кілька років тому ми за­лишилися без театру, це відчуття, коли є проєкт, а потім нема про­єктів, нам дуже відоме. Або пері­од, коли є зйомки і коли їх нема. Це можна порівняти з каранти­ном. Бо такі періоди у нас колись могли тривати і по два-три міся­ці. Складні моменти ми навчили­ся переживати. Тому локдаун для нас не став трагедією. Насампе­ред, нам запропонували взяти на навчання студентів, писати само­проби. Ми знали, що у нас далі буде робота. Відчуття порожнечі не було, коли до локдауну актор має багато роботи, а потім — раз, і ти сидиш вдома.

— Багато акторів скаржили­ся, що у час локдауну довело­ся позичати гроші у батьків і друзів…

— Ми навчилися жити так, щоб розраховувати лише на себе. У Віталія батьків нема давно. Мій батько покинув цей світ три роки тому, мама відійшла наприкінці минулого року. А коли ще батьки були живі, то іноді їм треба було допомагати.

— Бачу, ви — щаслива жінка у щасливій родині. Може, знає­те якийсь рецепт щастя?

— Не знаю жодного (сміється. — Г. Я.). Але якось так складаєть­ся життя. Просто треба навчити­ся цінувати кожен щасливий мо­мент, хвилинку радості. Так, ми всі з характерами. Коли ми одру­жилися, Віталію було 30, мені — 25. Ми сказали одне одному, якщо у нас буде бодай маленька суперечка, маємо сісти і погово­рити. І ми вміємо говорити одне з одним. І чути одне одного. Йде­мо одне одному на поступки. А ще вміємо попросити пробачен­ня і вміємо пробачати. Нема у нас гордині, яка б псувала наші сто­сунки. Ну і найголовніше у сім’ї — це любов. І у цій любові народив­ся син. Ось це внутрішнє відчуття і є нашим багатством, скарбом і тим, що ми називаємо щастям.

— Маргарито, останніми ро­ками ви про себе більше заяв­ляєте як кіноактриса. Ви і Ма­рія Воронова у телесеріалі «У неділю рано зілля копала», і у серіалі «Пес» ви дружина смішного капітана Гнєзділо­ва… Та, попри ці знакові ролі, я була неприємно вражена, коли прочитала, що знімаєте­ся у російських фільмах…

— А я і сама неприємно враже­на. І ось чому. Якось я забила своє прізвище в Гуглі, і побачила стат­тю, в якій йшлося, що саме я зі­грала у російському серіалі «Від­ьма». Не знаю, хто мені приділив таку «велику увагу». Насправді, я зіграла у римейку цього фільму, який зняли три роки тому, де зня­лося багато українських і росій­ських акторів також. Фільм зніма­ли в Україні, у Шпитьках. У цього серіалу — інший режисер та ін­ший акторський склад. У росій­ських проєктах не знімаюся! В Україні знімають стільки хороших фільмів і серіалів! От наприкін­ці літа будемо знімати нову час­тину українського серіалу «Буди­ночок на щастя». В Україні багато талановитих акторів, але вони, на жаль, не розкручені. А хто хоче вчитися акторської майстернос­ті, можна і на знімальному май­данчику отримати майстер-клас. Професіоналів у нас не бракує.

— А ви як стали актрисою?

— Це була моя мрія з дитин­ства. З шести років пішла вчи­тися у музичну школу по класу скрипки. А ще я співала у шкіль­ному ансамблі. А потім приїха­ла з Миколаївської області моло­да хореограф. Ходила шкільними класами і збирала групу дітей для навчання танців. Я і туди ходила. І все мені подобалося! А коли я за­кінчила школу, вирішила вступи­ти у КПІ, бо у мене там вчилася сестра. Але ж математику я знала не дуже добре, тому, мабуть, і не вступила. Повернулася додому і не знала, що маю далі робити. Одного разу читала якусь книжку. Здається, це був Достоєвський. І раптом мене осінило: хочу всту­пати в театральний. Пішла у бі­бліотеку нашого селища Варва, попросила книжку, в якій були всі вищі навчальні заклади. Знайшла той театральний, виписала теле­фони.

Зателефонувала. Це було на­прикінці лютого, а у березні вже треба було пройти прослухову­вання, щоб отримати дозвіл на здачу документів. Підготувала прозу і байку українською мовою, а монолог — російською. В комісії сказали: «У вас 50 відсотків про­грами — російською мовою. Змо­жете за тиждень підготувати мо­нолог українською?». Господи, та, звісно, зможу. Хіба ж я знала? Ще запитали, хто мене готує і кому я читаю цю програму? Моя відпо­відь «Мамі і бабусі» їх розсмішила. Через тиждень я знову приїхала і вже читала монолог українською. Я вступила на курс Михайла Рєз­ніковича, і після закінчення теа­трального інституту Михайло Юрі­йович увесь курс забрав до себе у Театр російської драми.

— А потім у вас був Театр на Подолі?

— Це вже згодом ми перейшли туди з Віталієм. Працювали там два сезони. А зараз ми працює­мо у Центрі Козловського (філіал Театру оперети. — Г. Я.). Там — чу­довий колектив, і ми з чоловіком із задоволенням стали його час­тинкою.

— Актори — народ забобон­ний. Ви теж до таких належи­те?

— Власне забобонів не існує у мене. Але перед виходом на сце­ну прошу у Всевишнього допомо­ги, щоб добре зіграти роль.