Передплатити Підтримати

«40−50 сантиметрів від людини — інтимна зона»

Чому треба поважати особистий простір іншої особи

Фото з архіву Богдана Кулика.

Коронавірусна пандемія не лише змусила поважати особисті кордони. Через підвищений рівень тривоги вона їх збільшила: у багатьох є страх заразитися і мати від цього страшні наслідки. Що таке особистий простір і чому треба захищати свої кордони? Про це розповідає психотерапевт, доцент кафедри психіатрії, психології та сексології Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького Богдан Кулик.

— Особистий простір влас­тивий не лише для людини, а й для всього біологічного світу, — каже Богдан Кулик. — Тварини зберігають свій особистий про­стір, захищають свою терито­рію. Навіть медузи у морі мають свій простір. Людина — на вищо­му рівні, тому можна говорити як про фізичні кордони, так і про психологічні. 40−50 сантиме­трів від людини — інтимна зона. Йдеться про фізичну відстань, але якщо людина наближаєть­ся на таку близьку відстань до іншої людини, це викликає й психологічні відчуття. Це най­головніша зона, у яку можна проникати лише дуже близь­ким людям. І навіть не завжди близькі люди можуть допуска­тися у цю інтимну зону. (Хоча є два боки медалі: для зменшен­ня стресу й збільшення відчуття щастя треба частіше обіймати близьких людей). Але панде­мія внесла корективи, і тепер порушення особистих кордо­нів і простору викликає у людей дискомфорт і посилює відчут­тя небезпеки. Пандемія сильно впливає, окрім іншого, на злам культурних традицій. Францу­зи, італійці, іспанці цілуються під час зустрічі. Тобто якщо си­дить коло людей і приходить хтось, хто знає лише одну люди­ну з цієї компанії, то все одно ці­лується з усіма. Під час панде­мії ця культурна традиція стала неможливою.

— Є люди, які категорично не люблять втручань в осо­бистий простір…

— Так, але водночас є такі, хто любить фамільярність: «Дай по­носити твого светра, він мені подобається». Колежанки час­то обмінюються речами: «Я йду на побачення, а у тебе така блу­зочка гарна, дай мені на вечір». І, звичайно, фраза: «А тобі що, шкода?» Людину цим питанням ставлять у незручне становище. Якщо вона слабка, то погодить­ся і дасть ту річ поносити… Від вторгнення в особистий простір залежатиме формування само­оцінки людини, успішність, сто­сунки з оточенням. Якщо ще зі школи хтось допускає надмірно близьке вторгнення в особис­тий простір, то людина губить себе. Це створює відчуття са­моприниження, заниженої са­мооцінки. Людина навіть вважає себе не вартою поваги, бо може хто-будь прийти, поплескати по плечу чи щось забрати.

Особиста зона людини — максимум півтора метра. Те­пер така дистанція оберігає від зараження коронавірусом. Чу­жій людині не варто ближче під­ходити, хіба якщо має щось пе­редати чи переказати. З чужими людьми це може бути дуже ко­роткочасний контакт — на кілька секунд. Наступні межі — від ме­тра до трьох з половиною. Це так звана соціальна зона. Для сторонніх людей. Наприклад, якщо у квартиру прийшов май­стер щось ремонтувати, то до­пустима відстань між людьми — до трьох з половиною метрів. Найбільша відстань — громад­ська зона — три з половиною ме­три. Такої відстані слід дотри­муватися, якщо йдеться про велику групу незнайомих лю­дей.

— Коли порушили кордони країни, їх відстоюють, вою­ють. Бо йдеться про свою те­риторію, про гідність. А якщо відбувається вторгнення в особисті межі людини, їх тре­ба відстоювати чи не потріб­но? Якось я запитала у люди­ни зі США: «А ви — масон?». Він мені відповів: «Це — моє особисте, і я не відповіда­тиму на недоречні запитан­ня»…

— Треба почати з культу­ри спілкування. У країнах Єв­ропи у черзі усі стоять у ме-жах метра одне від одного. Ніх­то не намагається пройти швид­ше, не штовхається, не проби­вається поза чергою… Якщо би хтось таке робив, на нього ди­вилися б як на дивака. Наступ­не — традиції. У місті запитають на ходу «як життя», у відповідь — «та нормально», і розбігли­ся. А у селі на таке запитання пів години відповідають. Чому так? Бо людина може витрима­ти лише певну кількість контак­тів. Якщо звертати увагу на всіх, то це дуже виснажує… Особис­тий простір — це і речі, і терито­рія. Вас дратує, якщо у кімна­ті хтось сідає за ваше місце за столом чи бере ваше горнят­ко. У хаті може бути сварка, кон­флікт… Недостатня культура спілкування може призвести на­віть до розлучення, бо люди не витримують грубого вторгнення в особистий простір.

— Професія психолога чи психотерапевта набуває по­пулярності. А раніше в укра­їнців прийнято було «вили­вати» свої проблеми десь на каві з друзями… Що б ви по­радили людям, як психоте­рапевт, у ситуації, що скла­лася?

— Коли під час пандемії усі ізольовані і перебувають вдо­ма, а відповідно, у соціальних мережах, то є багато речей, які настирливо втручаються в осо­бисте. Наприклад, реклама у соцмережах. Нав’язує свої по­слуги. Буває, що у вас прове­дений Інтернет, а вам постій­но дзвонять якісь провайдери і щось пропонують… Треба на­вчитися чітко говорити: мене це не цікавить! Якщо тривожність наростає і людина відчуває, що не справляється, слід звернути­ся до фахівця. А коли виникають панічні атаки і особистий про­стір зменшується, то, навпаки, людина готова взяти будь-кого за руку і розповісти усім свою проблему. Бо панічно боїться, наприклад, за втрату бізнесу чи з’являється страх захворіти або втратити рідних. Потрібен лікар-психотерапевт, який має при­значити необхідні препарати, щоб зняти панічні прояви. А далі вже розбиратися з усіма пере­живаннями і хвилюваннями.