«Люди, схильні до суїциду, рідко про нього говорять…»

Самогубство курсанта у Львівському університеті внутрішніх справ шокувало багатьох. Чому юнак пішов на такий відчайдушний крок? Невже не можна було запобігти трагедії? І загалом, що штовхає людей до суїциду? Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з психотерапевткою і психоаналітикинею Звениславою Кечур. Запитала її, зокрема, як треба дбати про свій емоційний стан та рівновагу? Коли треба бити на сполох?

— Пані Дзвінко, після смер­ті курсанта Львівського уні­верситету внутрішніх справ товариші хлопця розпові­дали мені: будь-яких ознак того, що їхній однокурсник збирається піти з життя, не було… Виходить, що не за­вжди можна побачити такі на­міри людини?

— Публічне обговорення кон­кретного випадку, за яким сто­їть горе багатьох реальних лю­дей, є неможливим з етичної точки зору. Тому все, про що ми будемо говорити зараз, буде стосуватися проблеми загалом, а не цієї конкретної трагедії.

Депресивні переживання можуть дуже по-різному про­являтися, — каже Звенислава Кечур. — Зазвичай одразу уяв­ляємо людину зі зниженим на­строєм, збайдужілу, яка уникає спілкування та ізолюється від товариства. Скарги на постій­ну втомлюваність навіть за най­менших навантажень, тривогу, порушення сну і зниження апе­титу часто можна почути в таких випадках… Та це не завжди ви­глядає саме так. Людина може, навпаки, робити все, щоб при­ховати свій депресивний стан — усміхатися, бути навіть над­мірно говірливою. Але близь­ким все ж є відчутною певна штучність, фальшивість. Бува­ють так звані масковані — сома­тизовані депресії, які лише зго­дом проявляються через тілесні (соматичні) симптоми, з якими, власне, вже й звертаються до лікарів. Отже, депресивний стан — не завжди яскравий і типовий прояв.

— Чому людина в такому стані робить шкоду собі, а не тому, хто її скривдив, не шу­кає вихід зі складної життєвої ситуації?

— Якщо говорити про депре­сивне переживання як таке, то одне з характерних для цьо­го стану почуттів є почуття про­вини. Почуття, у якому вектор агресії скерований на себе, що проявляється в низькій самоо­цінці — аж до переживання влас­ної нікчемності, нищівній само­критиці, невпевненості. Часом можна спостерігати тенден­цію (особливо серед підлітків) — захоплюватися тими, хто зміг вчинити самогубство, мовляв, які вони сміливі й відважні. Та з психодинамічної точки зору — це завжди програш, прояв слаб­кості. Це вияв не сили, а без­силля! Це крах, кінець. І це не завжди пов’язано зі слабким чи сильним характером. Нам усім властиві ментальні конфлікти, так функціонує людська психі­ка. Але саме з невирішених кон­фліктів «виростають» наші про­блеми, симптоми, розлади. І суїцид є одним із них.

— У який момент людина може «зламатися»?

— Коли їй не вдається, для прикладу, примирити свої ба­жання із заборонами. Коли є надто жорстка самокритика й надто слабка самооцінка, тоді відбувається злам. Суїцид — це тотальний, але суб’єктивний програш, це остання патологіч­на спроба зберегти самопова­гу. Ілюзія сили замість безсил­ля, ілюзія зарадності замість неспроможності.

— Коли треба бити на спо­лох?

— Люди, які мають суїцидаль­ні наміри, рідко про це говорять, але можуть упродовж тривало­го часу ці ідеї обдумувати і на­віть щось планувати. Думаю, якщо бути уважним і небайду­жим, то це не складно помі­тити. Найменші прояви у по­ведінці завжди будуть. Це так важливо — бути уважним і не­байдужим до близьких і не тіль­ки! І не лише для профілактики суїцидів. Це просто наповнює наше життя особливими смис­лами. Наприклад, є підлітки, що мають харчові розлади (булі­мію, анорексію тощо), і вони ро­ками живуть з цими проблема­ми, а рідні вперто не помічають їхньої самодеструктивної пове­дінки. Слушним є тоді питання щодо якості стосунків у цій сім’ї: наскільки добре її члени знають і розуміють одне одного? З ін­шого боку, ті, хто часто відкри­то й навіть демонстративно го­ворять про суїцид, нечасто його вчиняють.

— Якщо у людини тривалий час просто поганий настрій…

— Якщо такий стан триває, наприклад, упродовж двох ро­ків, тоді можемо говорити про хронічний депресивний настрій (дистимію). Людина не про­сто встала не з тієї ноги, а має знижений настрій упродовж тривалого часу. Хоча її звич­не функціонування базово не порушене (все ж справляєть­ся з професійними і домашніми обов’язками тощо), але утруд­нене. Інколи бувають епізодич­ні зміни настрою, а також стани, які характеризуються коливан­нями — від підвищеного настрою до зниженого і навпаки. Це час­то можна помітити, власне, у випадках розладів харчуван­ня. «Заїдаючи» свій поганий на­стрій солодощами і не тільки, звісно, можна досягти тимчасо­вого покращення самопочуття. Але, як за кожної ілюзії, лише на короткий час. Послідовні переї­дання і блювання тільки «цемен­тують» почуття провини, фор­муючи певний замкнутий цикл, який супроводжується відчут­тям безсилля і відчаю — через неможливість контролювати си­туацію.

— Якщо у людини погір­шився психічний стан, звер­тається по допомогу до пси­хотерапевта чи шукає інші можливості собі допомогти?

— Це залежить від багатьох факторів — рівня освіти, попе­реднього позитивного чи не­гативного власного досвіду спілкування з фахівцями мен­тального здоров’я, персональ­них упереджень щодо спеці­альностей, у назві яких є корінь психо — (з грец. psyche — душа), обумовлених культурними й ре­лігійними особливостями, фі­нансової спроможності… Та за­галом зараз ситуація набагато краща, ніж, скажімо, на почат­ку цього століття. Звісно, чо­ловіки й надалі менш схиль­ні звертатися по допомогу до психотерапевта, у порівнянні з жінками… Гендерні особли­вості відображені також у ста­тистиці суїцидів — завершених суїцидів у чоловіків утричі біль­ше, ніж у жінок, незавершених — навпаки, втричі більше серед жінок. Отже, демонстративні спроби суїциду більш властиві жінкам. Треба зауважити, що це не завжди усвідомлені спроби. Часто в цих суїцидальних спро­бах багато драйву, наче у грі з самим Богом — гра з життям, гра з вогнем, ходіння по лезу… Я бачила пацієнток, які роби­ли спроби суїциду не з метою піти з життя, а з метою «вигра­ти» — привернути увагу і любов близьких, настояти на своєму, помститися кривдникам тощо. Такі пацієнти загалом не мо­жуть жити більш-менш спокій­ним життям, бо навіть корот­ке благополуччя викликає у них тривогу.

— Війна сильно впливає на психіку українців. Люди за­раз тривожні й нервові…

— Близько 70% українців за­раз схильні до ментальних пору­шень. До чого це може призвес­ти? Від частих стресів у людини знижується якість життя, пра­цездатність. Втрачаються мож­ливості для особистісного та професійного розвитку. Через появу психосоматичних розла­дів часто страждає також фізич­не здоров’я.

Зараз до послуг пацієнтів у сфері ментального здоров’я, крім державних установ, відкри­вається щораз більше приват­них медцентрів і психологічних студій. Стрімко розвивається державна амбулаторна психіа­трична служба, до якої пацієнти можуть звертатися за потреби. І надзвичайно важливо зверта­тися добровільно. У психотера­пії є золоте правило — не можна людині надати психотерапев­тичну допомогу, якщо сама цьо­го не хоче. У психіатрії може бути інша ситуація — гостра, не­відкладна, коли слід виклика­ти «швидку», коли пацієнт може бути соціально-небезпечний для оточення чи до себе тощо. А от у психотерапії згода пацієнта є обов’язковою умовою на по­чатку терапевтичної співпраці.

— Як сьогодні обрати справді фахового психотера­певта?

— Я би рекомендувала звер­татися до реєстру фахівців професійних організацій, які є у відкритому доступі на сай­тах цих спілок в інтернеті. Най­більша з них — УСП (Українська спілка психотерапевтів), яка об’єднує більшість психотера­певтичних напрямів, представ­лених на даний момент в на­шій країні. Та вона не єдина. Є фахові спілки, які стосуються, для прикладу, саме психоана­лізу — УКПП (Українська конфе­дерація психоаналітичних пси­хотерапій), УПТ (Українське психоаналітичне товариство). Ці організації входять у відо­мі міжнародні спілки. Це дуже важливо, оскільки свідчить про високі освітні стандарти в цих організаціях. Очевидним також є те, що психотерапевт, який працює у клініці чи медцентрі, обов’язково має медичну чи психологічну освіту та усі необ­хідні документи, які це підтвер­джують.

— Людині у депресивно­му стані, мабуть, не хочеть­ся розповідати про свої про­блеми…

— Буває по-різному. Напри­клад, хтось уже зміг порозмов­ляти з близькими чи зі своїм сімейним лікарем, і коли прихо­дить до мене, то часто готовий до розмови. Інколи достатньо підібрати необхідні слова, щоб зав’язалася розмова. Насправ­ді депресивні пацієнти спраглі на відвертий діалог, на теплий і надійний стосунок.

— Часто буває: у люди­ни стрес, вона думає, вип’ю трохи алкоголю, попустить… Як можна собі допомогти у складній життєвій ситуації, не зловживаючи алкоголем?

— У народі ж так і вважають, що алкоголь — найкращий ан­тидепресант. Та це, на жаль, не лікує. Алкоголь працює як по­ганий вогнегасник — не гасить пожежу, а лише притлумлює ці переживання. А на ранок — зно­ву емоційний біль, фізичний дискомфорт, роздратування, розчарування і безсилля…

— Можете розповісти ре­альні історії ваших пацієнтів? Анонімно, звісно.

— Не думаю, що хто-небудь з моїх пацієнтів схвалив би цю ідею… Можу лише сказати, що деякі пацієнтки, які стражда­ли на розлад харчування (булі­мію), створили превентивний проєкт для школярів та сту­дентів, в рамках якого читали лекції, проводили воркшопи в навчальних закладах, намага­ючись запобігти саморуйнів­ній поведінці молодих людей. Важливо розуміти, що розлад харчової поведінки — один із небагатьох психічних захворю­вань, які можуть призвести до смерті… Проблема харчових розладів часто виникає у під­літковому віці й пов’язана з сек­суальним розвитком, форму­ванням статевої ідентичності. Підлітків цікавить, наскільки їх приймає суспільство, наскільки вони цікаві, привабливі. І будь-які зауваження з боку інших лю­дей сприймаються чутливо. Причиною цього розладу може бути коментар тата на кшталт «ти вже не влазиш у свою спід­ницю», чи коментар хлопця, з яким дівчинка зустрічається, про її неідеальну фігуру… Такий негативний відгук може запус­тити ланцюжок самокритичних переживань і самодеструктив­ної поведінки.

— Як все ж переконати лю­дину, що у разі погіршення її психологічного стану краще не зволікати, а одразу звер­нутися до психотерапевта?

— Напевно, найважливіше — дати зрозуміти, що психотера­певт завжди на боці пацієнта! Для прикладу, батьки, які при­водять підлітків на консульта­цію, думають, що терапевт без­умовно буде підтримувати саме їх. Але це не так, бо ми завжди на боці пацієнта! Коли щось і розповідаємо батькам, то лише за присутності підлітка, і тіль­ки те, що він сам дозволить нам сказати. Конфіденційність і фа­ховість психотерапевта гаран­тують безпечні умови для лі­кування. Емоційна відкритість психотерапевта до пацієнта відчиняє простір для співрозу­міння і співпереживання. І, ци­туючи класиків (усміхається. — Авт.) — «Ніколи не здавайте­ся!». Я теж не раз звертаюся до відомого афоризму Вінстона Черчілля: «Успіх — не остаточ­ний, невдачі — не фатальні, зна­чення має лише мужність про­довжувати».