Передплатити Підтримати

«Україномовні, що переїжджають до Одеси, швидко переходять на російську»

Але одесит Сергій Бригар розмовляє виключно українською. Така патріотична позиція ускладнює йому життя у Південній Пальмірі

Сергій Бригар з родиною люблять усе українське. Фото з Фейсбуку

Сергій Бригар із Одеси пише на своїй сторінці у Фейсбуці пости з буденного життя. За освітою Сергій історик, але працює ріелтором. Одесит щоденно спілкується українською мовою. І саме через це йому не раз відмовляли у роботі… Але Сергій не здається й веде в Одесі боротьбу за українську мову.

«Учора на майданчику гой­даємо дітей разом з чолові­ком, якому на вигляд близь­ко шістдесяти, — пише Сергій про одну зі зустрічей на ву­лицях Одеси. — Розмова по­чалася зі стандартного: «А ти звідки?». Моя відповідь «з Одеси» його не задовольни­ла. Схоже, навіть не повірив, бо «адєсіти по-укрАїнськи не говорять».

Далі — більше:

— А Назарчик ходе в садік? (Назарчик — старший син ро­дини. Йому — три роки, молод­шому — три місяці. — Авт.).

— Ні, не ходить.

— Чого?

— Не знайшли україномов­ного садочка.

— Я щитаю, шо треба адап­туватися до того общества, в якому находишся. Єслі ві­здє говорять по-рускі, то нема смисла протестувати, виділя­тися, іначє лишишся без лю­дей. Мені тоже нравиця укра­їнський, особєнно коли за столом — пісні, воце всьо, це буде круто, але в городі всьо іначє.

— Російськомовні школи пе­ревели на українську. Отже, в україномовній дошкільній осві­ті є абсолютно практичний сенс.

— Я щитаю, то ненадов­го. Як школа може бути по-укрАїнськи, якщо в городі всі говорять по-рускі? Це ж полу­чаєця подготовка не до реаль­ної жизні. Скоро переведуть назад… Це я у себе в селі гово­рю по-укрАїнськи, а тут так не вийде. В мене син тоже гово­рив по-українські, але нічого: приїхав і бистро перевчився. Тепер має гарну роботу, жінку, діточок уже двох, зарплату, яка мені не снилася, квартіру он вже свою купили. Жизнь у ньо­го така, що я десь трохи даже завидую…

Я зателефонувала до Сергія, аби розпитати: коли до нього прийшло розуміння, що в Одесі му­сить розмовляти лише україн­ською?

— У 90-х роках я зростав фактично без національної ідентичності, — розповів Сер­гій Бригар. — Якоюсь мірою була хіба що совєтська. Але, зрештою, вона близька до ро­сійської… У 14 років почало складатися переконання, що я зобов’язаний вивчити україн­ську мову. Сяк-так вивчив і по­чав її використовувати. Спо­чатку зрідка, згодом частіше. В університеті вивчив мову вже як слід. Узимку 2012 року зрозумів, що готовий повніс­тю перейти на українську. Те­пер послуговуюся лише нею, не переходячи на російську.

— Тих, хто в Одесі розмов­ляє лише українською, дуже мало, бо це ускладнює повсяк­денне життя, — веде далі Сер­гій. — В області ситуація краща. У деяких районних центрах не­погана. Чому так в Одесі? Іс­нує вкорінений стереотип, нав’язаний ворогом, що не го­ворять в Одесі українською мовою. Ну, а люди мислять за принципом: «Якщо не гово­рять, то й я не буду». Україно­мовні, що переїжджають сюди, швидко підлаштовуються під більшість — переходять на ро­сійську. Травматичний досвід українців, які звикли підлашто­вуватися, щоб вижити, дається взнаки.

— Читала, що вам радять бути як усі. Як на це реагує­те?

— Жорстко. Якщо стадо йде до прірви, це ж не означає, що маю іти з ним… Людей, які так мислять, ні в чому не переко­наєш. Із молодими, правда, трохи простіше. Вони вже не «совкові» люди. Але переваж­но пофігісти. Між пофігістами і «совком» є одна суттєва різни­ця. Якщо пофігісту стане вигід­но перейти на українську, він це зробить, а «совок» — ні. Най­гірше у цій ситуації стереотип, що «без русского в Одессе ни­как». Тобто йдеться про те, що без «язика» ти ніби не станеш успішним.

— Які у вас проблеми ви­никали через те, що роз­мовляєте виключно україн­ською?

— Хотів працювати у сфе­рі послуг. Шукав роботу, при­ходив до роботодавців. Готові були мене брати, але щоразу чув: «В Одессе надо говорить по-русски», «Будешь отпуги­вать клиентов». Із такими ро­ботодавцями доводилося про­щатися. Я не міг погодитись на їхні умови. Так було не раз і не два… У мене було житло, з яко­го можна було зробити неве­личкий бізнес. Почав здавати квартиру в оренду. А далі ріел­торство мене затягнуло. Пра­цюю сам на себе.

— Почуваєтеся в Одесі бі­лою вороною?

— Не завжди, але почуваюся. Утім, у мене є друзі та знайо­мі, які після 2014 року почали послуговуватися українською. Хоча вони, звісно, двомовні, але і це в одеських реаліях до­бре. Коли я тільки почав роз­мовляти українською, соціаль­них зв’язків у мене поменшало. Люди, які мають несумісну з моєю ментальність, відійшли від мене. Зате з’явилися нові цікаві знайомства.

— Ви написали, що День міста Одеси, який нещодав­но святкували, — абсолютно надумане імперське свято. То скільки насправді років Одесі?

— Перша письмова згад­ка про Одесу датується 1415 роком. Тож місту вже 605 ро­ків! Але тут були і значно давні­ші поселення — грецькі. Зараз провідні місцеві історики гово­рять і про те, що нашому місту понад тисячу років! Не ствер­джуємо, що місто заснували українці. Хто саме заснував тут перше поселення, достеменно не відомо. Але це точно не Ро­сійська імперія. І досліджува­ти історію Одеси поза контек­стом історії України, звичайно, неможливо.

— Рік тому я була в Одесі. У розмові з місцевими почу­ла: «Катерина — засновниця Одеси, ви нам не вказуйте, кому пам’ятники ставити»…

— Легендарний Йосиф Де­рибас справді хотів заснувати місто, бачив у тому перспек­тиву. Але для цього потріб­ні були гроші. А Катерина по­няття не мала, навіщо імперії це потрібно. Не хотіла витра­чати гроші на якийсь турець­кий степ. Тут була турецька фортеця Єні-Дунья, було по­селення Хаджибей. Цариця далеко не відразу погодила­ся надати фінанси… Можли­во, Катерина, якщо говорити сучасною мовою, інвестор? Радянська пропаганда взя­ла за основу твердження «Ка­терина ІІ заснувала Одесу». А згадки про те, що люди жили тут задовго до того, просто прибрали. «Совок» тісно пе­реплівся з імперською міфо­логією.

— Ви писали, що не мо­жете знайти в Одесі украї­номовного садочка…

— Якби навіть батьки при­йшли з такою вимогою під ме­рію, нам би сказали: «Ство­рюйте групу». Але створити групу не виходить. Це ж тре­ба, щоб усі охочі мешкали близько, щоб усім було зруч­но добиратися. Я чув, що на околиці Одеси у садочку є україномовна група. Але нам туди добиратися дуже далеко — близько 20 кілометрів. Ще кілька років тому в місті був приватний україномовний са­док. Ми з дружиною сподіва­лися відвести старшого сина саме туди. Але його закрили. Можливо, був збитковий, бо оренда у нас надто дорога.

— Я задумалася над тим, що ваші діти можуть страж­дати через українську мову. Однолітки їх можуть не сприймати…

— Знаю такі приклади. Ці діти не витримували, лама­лися й переходили на «язык». Тому у принципі не виклю­чаю можливості переїзду. Об­думуємо разом з дружиною. Знаєте, для мене Львів — мен­тально рідне місто. У мене там друзі, до яких приїжджаю як додому… Знаю приклади, коли люди переїжджали саме через проблеми своїх дітей. Коли дитина приходить і каже: «Я так далі жити не можу: або буду як усі та перейду на ро­сійську, або тут жити не тре­ба», то це вже ситуація, в якій потрібно приймати терміно­ве рішення… Діти інакшості не люблять, починають її ви­корінювати — впевнено і жор­стоко. Інакший почувається у колективі зайвим, чужим. Це дуже негативно впливає на дитячу психіку… Я своїм дітям такої долі точно не бажаю. Але готових відповідей у мене зараз немає. Так, розумію, що давно вже обрав позицію, яка серйозно ускладнює жит­тя. Принаймні тут… Але я від цієї позиції не відступлюся.

— Смішно ви описали, як жебрак на вулиці просив у вас гроші. Почув українську мову і каже: «Слава Украї­ні», «Слава Степанові Бан­дері»…

— Більшість одеситів якось так і не визначилися зі сво­єю національною ідентичніс­тю. Вона у них якась розми­та, скаламучена. Кілька років тому мав розмову з одноклас­ником. Спочатку спілкували­ся нормально, а вже під кі­нець він заявляє: «Мне все равно, где будет Одесса — в Украине или в России. Мне лишь бы моя семья в достат­ке жила». Приблизно так і ви­глядає позиція більшості оде­ситів. Війни ці люди бояться і вважають, що найкраще для безпеки — дружити з Росією… Тому «русский мир» у нашо­му місті почувається впевне­но. Оце «все равно» його й підживлює. Наразі Одеса все ще зберігає свою імперську сутність. На відміну від Киє­ва, Вінниці, Хмельницького. Ці міста змінюються. Хмель­ницький, колишній Проску­рів, у якому було багато-бага­то російської, тепер реально україномовне місто.

Для того, щоб шкідли­ві стереотипи руйнувалися, треба подорожувати країною. Знаю одеситів, які, поїздивши Галичиною, спочатку зміни­ли своє ставлення до «злих» бандерівців, а тепер уже не соромляться розмовляти українською. Зараз, коли із закордонними поїздками ста­ло складніше, саме час зна­йомитися з власною країною. Вона у нас неймовірна!