Передплата 2024 «Добра кухня»

«Коли скинула зайві кілограми, жоден продюсер не зателефонував. Худа нікому не потрібна…»

Відверта розмова з відомою українською актрисою Русланою Писанкою — про творчість, дієту і особисте життя

Вона давно стала легендою. Де б не з’явилася Руслана Писанка, проєкт «приречений» на успіх. Але навіть у затребуваних акторів бувають «простої». Бо, як зізнається Руслана, не вміє за себе просити. Вперше за останні кілька років колоритна українська актриса Руслана Писанка зіграла у новому серіалі. Актриса отримала роль судмедексперта у детективній мелодрамі каналу «Україна» «Філін». Її героїня Зоя Модестівна Кавун — жінка з гумором, яким природа наділила і саму актрису. Про те, чи може жінка бути щасливою, творчий застій та коханого чоловіка Руслана Писанка розповіла журналістові «ВЗ».

 — Мені раніше не доводило­ся грати такі ролі, — каже актри­са. — Спробувала знайти у собі ту частку цинізму, якою наділе­ні медики. Моя героїня працює в поліції, тож завдяки своїй про­фесії вона холоднокровна, але водночас дуже комунікабельна. Бо вважає, що краще бути циніч­ною, ніж слабкою. Зоя Модес­тівна така собі «залізна леді», але з м’якою душею. Моя геро­їня — уважна і шукає найменші дрібнички, щоб допомогти слід­ству і запобігти новому злочину. Вона — самотня жінка, яка по­вністю реалізується у роботі.

— Останнім часом ви май­же не знімалися у серіалах…

— Це правда. Не було про­позицій. А сама я не можу себе пропонувати. Я — горда, не хочу нічого ні в кого просити. Якось, під час гастролей Німеччиною, побачила у соцмережах на сто­рінці кастинг-директора запро­шення на кастинг у детективний серіал. Серед героїв була і моя колоритна Зоя Модестівна, і я написала: «Може, ви б мене по­пробували?». І вже через місяць зустрілася з продюсером і отри­мала роль.

— А як щодо великого кіно?

— Взагалі не бачу себе у на­шому новому українському кіно. Не розумію, кого можу зіграти і у якому жанрі — комедії чи траге­дії? Те саме стосується і телеба­чення. Талант-шоу у моєму житті вже були. Не уявляю себе у ролі ведучої, скажімо, соціального ток-шоу або проєкту про схуд­нення (сміється. — Г. Я.).

— Акторська професія — не­передбачувана. То завали, то суцільний застій. Як вико­ристовуєте вільний від робо­ти час?

— За усе моє творче життя, яке стартувало 1995 року, застій був лише один, у 2009 році. Тоді вісім місяців я була не затребу­вана. Саме тоді вирішила вико­ристати той час з особистою ме­тою — шукати свою половинку. І знайшла! Завжди на майстер-класах і на творчих зустрічах кажу, що втрата роботи не пови­нна стати стресом. Навпаки — це має підштовхнути до самореалі­зації і відкриття у собі приспаних талантів. Скажімо, коли я зали­шилася без роботи і грошей, та ще й з боргами, позичила пев­ну суму і пішла на курси у школу дизайну інтер’єрів. Це така про­фесія, якою можна заробити не лише на хліб з маслом. А сьо­годні я — як білка у колесі. Для творчої людини це дуже клас­но, хоча зараз все актуальнішим стає питання про відпочинок, який ми з Ігорем наразі дозво­лити собі не можемо. Коли по­вертаюся додому після важкого дня, годину мовчу — відновлюю голосові зв’язки. Вдячна Ігоре­ві, який годує мене смачною ве­черею і відновлює мої сили до­машнім затишком.

— Не дорікає?

— Ігор мовчить. А коли я його питаю, чи погоджуватися мені на чергову пропозицію, завжди відповідає: «Згоджуйся, я тебе підтримаю». Після гастролей часто готую йому борщ. Знаю, що його можна зберігати в хо­лодильнику 3−4 дні. Тобто коли я поїду знову, у чоловіка буде основна їжа. А решту він вже сам собі приготує. Він розуміє, що нам удвох їздити на гастролі було б дуже складно. Ігор зали­шається у Києві працювати і че­кає мене вдома.

— За вісім років шлюбу з чоловіком чого навчилися і як змінилися?

— Найголовніші зміни, які відчуваю у собі, — я перестала контролювати деякі моменти. Раніше про все думала, але чо­ловік взяв під свою відповідаль­ність багато моїх справ. Я відчу­ла, що мені стало легше жити не зважаючи на те, що у мене все одно забитий графік.

— Свого часу ви брали участь у проєкті для тих, хто бажає схуднути. Зараз до­тримуєтеся певної дієти?

— Суворої — ні. Майже не печу пиріжків, як це робила колись, але й не сиджу на дієті. Іноді ми з Ігорем можемо дозволити собі млинці з якоюсь начинкою, але з’їдаю лише кілька штук, а не цілу тарілку, як це було колись. Роблю не більше чотирьох штук. Їм все, але малими порціями. Краще з’їсти тістечко і на пів року про нього забути, а не постійно про нього думати. Я вийшла з дівча­чого віку, тому розумію, що різ­ко худнути не можна. Побачила, що з’явилися зморшки, і виріши­ла: краще я буду трохи в тілі, але з гладеньким обличчям. Я не хо­джу у спортзал, зате обожнюю масажі і усілякі спа-процедури. Окрім того, у мене є вистави, у яких доводиться стрибати дві години по сцені. Після таких га­стролей повертаюся додому з накачаним пресом. Я танцюю, співаю, віджимаюся і навіть можу сісти на шпагат. Давно змирила­ся з тим, що худесенькою ніколи не буду, і подобаюся собі такою, яка є. Пригадую, коли скинула зайві кілограми, жоден продю­сер не зателефонував з пропо­зицією. Дійшла висновку: худа я нікому не потрібна.

— Можете назвати себе щасливою жінкою?

— Я народилася щасливою. Колись мені здавалося, що лише кохання може зробити мене та­кою. Але згодом зрозуміла, що нещаслива жінка не може при­тягнути до себе кохання. Тому наказала собі: буду щасливою. І кохання мене знайшло.

— Якось прочитала, що вас на вокзалі хотіли пограбува­ти. Якби не Ігор, невідомо, чим би все закінчилося…

— О, це була жахлива історія. Відчула, що мій рюкзак «відкри­вається». Ще секунда — і рука рома була б у ньому. Я так різ­ко вивернулася, що не втримала рівновагу і впала. Все, що було у рюкзаку, випало. А далі з юни­ми грабіжниками вже спілкував­ся Ігор.

— У вас є вистава «Клітка», у якій ви і актриса, і вперше режисер. Чому вибрали собі таку роль у «Клітці»?

— Для мене це такий перший досвід режисера. За фахом я — режисер кіно і телебачення. Але театр — це зовсім інша атмосфе­ра, зовсім інша мова спілкуван­ня з глядачами. А найскладні­ше було домовитися з авторами. Скажу так: з Шекспіром легше домовитися, ніж з нинішніми ав­торами. Я їх часто просила щось переписати і змінити. Сучасний спектакль — це колективна твор­чість. Я дуже багато сил витра­тила на те, щоб створити ціліс­ну картину. Працювала близько двох-трьох місяців. А репетицій у нас було мало, тому що Ярослав Левінзон (актор. — Г. Я.) живе в Із­раїлі, і щоразу викликати його на репетиції було дорого. Тому ми відрепетирували спектакль у ці­лому за два тижні. Граю роль до­свідченої проститутки. Мені не було ані страшно, ані соромно, бо це — робота. Акторам доводиться грати і диктаторів, яких всі нена­видять. Моя героїня — вокзальна «шмара», нещасна жінка, яка від­дала цій професії усе своє життя. Це — комедія, після якої хочеться філософствувати, що у житті пра­вильно, а що — ні.

— Звідки набиралися знань про цю професію?

— Поспілкуватися з дівчата­ми, які торгують тілом на вокза­лі, на жаль, не вдалося. Але про­читала багато літератури на цю тему, додала трохи фантазії… Тут не треба було показувати ази, а лише характер моєї герої­ні. Вона — сильна жінка, яка вирі­шила присвятити життя чолові­кам, яким допомагає, бо вважає їх нещасливими.

— Вважаєте себе більше театральною актрисою чи кі­ношною?

— Найголовніше у театрі — глядач бачить реальних артистів на сцені тут і тепер. А для артис­тів — немає другого дубля, не­має фонограми. Якщо ти поми­лився, це вже твій промах. Якщо забув текст, доводиться імпро­візувати. Зі свого боку, я відчу­ваю емоції людей, бачу їхні очі. І мене це надихає, бо розумію, що можу разом зі своїм колекти­вом донести глядачам емоцію, яку всередині пережила. У теа­трі ти розповідаєш історію з са­мого початку і до кінця. А в кіно можуть знімати найпершою фі­нальну сцену. Як у мене було під час зйомок «Вогнем і мечем», де в перший знімальний день до­велося зіграти смерть героїні — відьми Горпини. Ось вам і кіно — спочатку тебе вбивають, а потім ти повинен розповісти всю істо­рію. Тобі потрібно тримати сю­жетну лінію в голові, і це дуже важко. Кіно і театр — зовсім різ­ні світи. Я тепер більше висту­паю в театрах. А ще погоджую­ся на участь у різних проєктах, куди мене запрошують. Мож­ливо, у мене це просто такий принцип життя. Але я вибаглива до пропозицій. Якщо мені подо­бається матеріал — погоджуюся на співпрацю, якщо ні — відмов­ляюся.

— Попри те, що вас лю­блять глядачі, ви і досі не ма­єте звань…

— Знаменита Баба Яга ча­сів Союзу Георгій Мілляр ка­зав: «Звань не дають, звання бе­руть». Для багатьох — це якась відзнака, як в армії чи у поліції, коли отримують чин за чином. Мабуть, я настільки самодос­татня, що у нікого навіть такої думки не виникало.

Схожі новини