«Активність протестів залежатиме від того, які домовленості будуть у «нормандському форматі»

«Даємо людям, які сьогодні називаються владою, невеликий строк — десять діб. Якщо за цей час усі вимоги штабу спротиву капітуляції, руху спротиву, не будуть у повному обсязі гарантовані на законодавчому рівні, то ми говоримо прості речі — час маршів пройшов. Тут сьогодні десятки і десятки тисяч людей. Вони можуть виходити — сто тисяч, мільйон і так далі. Але якщо влада не чує, значить, треба переходити до інших дій… Ми знайдемо варіанти цивільного спротиву населення по всій країні і змусимо владу робити те, чого хоче і вимагає нація», — заявив, виступаючи перед учасниками маршу «Ні — капітуляції!», лідер «Національного корпусу» Андрій Білецький. Із кожною наступною акцією масштаби протесту проти реалізації формули Штайнмаєра наростають, риторика стає жорсткішою й ультимативнішою. Чи задумалися на Банковій про «вогнегасники», і що може спровокувати ще масштабнішу хвилю протестів — у розмові з політекспертом Ярославом Макітрою.

— Акції, об’єднані спільною назвою «Рух опору капітуля­ції», наразі більше нагадують броунівський рух. Зміст (при­наймні той, що на поверх­ні) — один, ключові інтереси і бачення розвитку ситуації у протистоянні російській агре­сії та дій України щодо оку­пованих територій — різні. Чи вдасться знайти різним гру­пам, які влилися у протест, опорні точки дотику і викрис­талізуватися у справді потуж­ний та дієвий інструмент полі­тично-громадянського тиску?

— Гасло, яке об’єднало учас­ників акцій, чітке і зрозуміле. Але його наповнення насправді не­однозначне. Бо є різне розумін­ня речей, і контингент різнорід­ний. Серед учасників протесту є люди, які критикують Мінські до­мовленості, як робили це зі са­мого початку. Є ті, хто називав і продовжує називати згадані уго­ди безальтернативними. Сумар­но усе це дає такий хаотичний рух, в якому узгодити позиції і виробити спільну стратегію про­тидії здається нереальним. Але ситуація може змінитися, якщо президент Зеленський вдасть­ся до різких, резонансних кро­ків, які можуть послабити позиції України, у тому числі — на фрон­ті. Особливо, якщо це будуть кроки, необхідність яких уже не можна буде списати на виконан­ня зобов’язань, взятих попере­дньою владою. Тоді і точки доти­ку швидко знайдуться, і спільний порядок денний, під яким мо­жуть підписатися ті, хто ще вчо­ра були, здавалось би, неприми­ренними опонентами.

Активність акцій протесту ба­гато в чому залежатиме від того, які домовленості будуть досяг­нуті під час зустрічі у «норманд­ському форматі» і як вони будуть подані. М’яч на полі президен­та Зеленського і його команди. Якщо з їхнього боку не буде яки­хось різких, однозначних кро­ків у бік від інтересів України, то протестні акції можуть поступо­во реорганізуватися і затухнути.

— Бачимо усе активніші спроби загорнути протест у партійні обгортки, усе більше охочих перетягнути ініціативу на себе. Чи не скомпрометує це саму суть протестних ак­цій?

— Те, що кожен намагається отримати бали для себе, пере­слідує особисті, партійні інтере­си — звичайна політична бороть­ба. Не думаю, що консолідація політичних сил, які беруть участь в акції, навіть їх об’єднання під одне знамено щось кардиналь­но змінить у самому протесті.

— На вашу думку, нинішні акції протесту внесли корек­тиви у конспекти, з якими пре­зидент Зеленський зібрався на зустріч у «нормандському форматі»?

— Якщо оцінювати масовість й активність протестів, то тут ще далеко до якихось серйозних, епохальних подій. Говорити про черговий Майдан зарано. Але на президента і його команду ці речі, очевидно, вплинули. Якщо спершу була мовчанка, то зараз видно реакцію. Президент по­чав звертатися до громадян, які вийшли на вулиці. На Банковій розуміють, що сценарії можуть бути набагато агресивнішими, тому намагаються працювати з цією аудиторією. Водночас акції протесту є для Банкової додат­ковим аргументом у разі ухва­лення тих чи інших рішень під час зустрічі «нормандської четвірки» чи після неї.

— Тобто не буде перебіль­шенням сказати, що під цим кутом протестні акції вигід­ні Банковій — як наочний ар­гумент за переговорним столом: є червоні лінії, які об­говоренню не підлягають?

— На Мінський процес це вже вплинуло. З боку Росії прозвуча­ли заяви з оцінками, що Зелен­ський не може приборкати си­туацію… Я б сказав так: фактор протестних акцій не посилює переговорних позицій прези­дента. Але залишається аргу­ментом, на який можна посила­тися за певного розвитку подій.

— Президент визнав, що Банкова припустилася сер­йозної помилки, не налаго­дивши достатньої комуніка­ції зі суспільством у питаннях, які викликали протестну хви­лю. Як діятимуть у плані ко­мунікацій надалі: гратимуть на випередження чи керува­тимуться принципом «будемо вирішувати проблеми у міру їх надходження»?

— Зміни у підходах є. Бачи­мо, зокрема, спроби налагоди­ти діалог з ветеранським серед­овищем. Показовим був і похід прем’єр-міністра на доволі спе­цифічний захід, до якого мали стосунок ультраправі (після того, як фото Олексія Гончарука з бла­годійного рок-концерту за учас­ті гуртів «Кому вниз» і «Соки­ра Перуна», приуроченого до Дня захисника України, виклав у соцмережі лідер праворади­кальної організації С14 Євген Карась, прем’єр зробив допис у Facebook, в якому заявив: він не поділяє «жодної людоненавис­ницькоі ідеології — ані нацизму, ані фашизму, ані комунізму». — «ВЗ»). Певне загравання з цією аудиторією вже помітне.

Думаю, Зеленський зрозу­мів, що припустився помилки ще на День Незалежності, коли відбувся паралельний Марш за­хисників України. Для прези­дента це був упущений момент, який ще тоді загострив його від­носини з ветеранським середо­вищем. Ніщо не перешкоджало Зеленському очолити 24 серп­ня цей марш, не змінюючи фор­мат самого святкування Дня Не­залежності.

Не виключено, що будуть спроби використати певних представників із націоналістич­ного середовища для донесен­ня у це середовище месиджів від імені Банкової. Практика не нова. Є націоналістичні органі­зації, які й раніше співпрацю­вали з українськими спецслуж­бами, але після зміни влади певний час залишалися у затін­ку — їх не використовували. Точ­ки дотику є. Інше питання, як це електорально відіб’ється на президентові. Частина електо­рату Зеленського може нега­тивно сприйняти таку «погли­блену» комунікацію саме з цими організаціями.

— Наскільки виправданою є риторика, яку президент Зе­ленський використовує як алібі для себе у нинішній си­туації: «не все можна озвучу­вати», «заздалегідь розкрити плани означає приректи себе на технічну поразку у перего­ворному процесі»?

— Апелювання до того, що не все можна озвучувати, логічне. У принципі так воно і є. Але ця риторика може спрацьовувати до першої великої зустрічі у пе­реговорному процесі. Якщо там будуть певні речі, які виклика­тимуть негатив, то далі, звичай­но, така риторика не працюва­тиме. Але тут потрібно розуміти ще й іншу річ. Значна частина виборців, зокрема тих, які бе­руть участь у протестній акції, досі залишається у парадигмі президентської виборчої кам­панії. Є частина суспільства, яка апріорі не сприймає Зеленсько­го. І що б він не говорив, що б не робив, вони будуть критику­вати і виступати проти, навіть якщо йтиметься про правильні речі. Інформаційні майданчики для цього є — медійні (ті ж медіаресурси Порошенка), соцмере­жі. Не йде Зеленський на прес-конференцію — кажуть, погано. Короткий брифінг — зле. Орга­нізували багатогодинний прес-марафон — теж погано…

— Наскільки активною буде подальша участь і роль Поро­шенка у протестних акціях? Перебільшувати її не варто, але і применшувати теж було б наївно.

— Порошенко переслідує дві мети. Перша — залишитися, точ­ніше — відтворитися у великій політиці потужним і впливовим гравцем. Друга — забезпечити собі броню від можливих кри­мінальних переслідувань. Одна річ — переслідування колишньо­го президента, інша — переслі­дування одного з лідерів опози­ції. Порошенко діятиме активно, у нього є певний рівень підтрим­ки, свої медійні ресурси. При­сутність у тій чи іншій формі буде точно. Інша річ, що вона, можливо, десь зменшує масш­таби протесту загалом, викли­каючи запитання і сумніви у тієї частини людей, які не схвалю­ють деякі ініціативи Зеленсько­го, але водночас не сприймають Порошенка.

— Досі було так, що, де з’являлися «Нацкорпус» і Бі­лецький, там виникало запи­тання про інтереси Авакова. У ситуації з участю «Нацкорпу­су» у нинішніх акціях протесту це питання актуальне?

— Воно актуальне навіть з тієї простої причини, що Аваков за­лишився на посаді міністра вну­трішніх справ. Це було контро­версійним рішенням. І очевидно, що однією з умов збереження Авакова було утримання поряд­ку на вулицях, включаючи робо­ту МВС з націоналістичними гру­пами. Але одна річ — давати такі гарантії, інша — грати у свою по­літичну гру. І в команді Порошен­ка, і зараз Аваков вирізняєть­ся тим, що здатен самостійно нав’язувати певні сценарії. Тому його інтереси можна шукати у багатьох речах. Але перебіль­шувати вплив Авакова не вар­то. Так, є організації, які під пев­ні речі ним задіюються. Але це не настільки ручні структури, щоб кожну свою дію, кожен крок вони погоджували з Аваковим.

— Конкретно у нинішній си­туації може бути інтерес Ава­кова?

— Бачимо групи впливу, котрі зі середини «роздирають» Зе­ленського. Той же Богдан, який контролює чимало процесів. Але правопорядок, МВС не під його контролем. Тому навіть у нинішніх протестах можна зна­йти гру кожного. Коли відбува­ються такого роду акції, вклю­чається багато гравців. Так було і раніше в українській історії — у 2004−2005 роках, у 2013−2014-му. Часто конфлікти детонують від самої влади, аби зацікавлені гравці могли продемонструва­ти і наростити свій вплив, мати певні преференції всереди­ні. Але потім усе це закінчуєть­ся великою хвилею, яка зносить всіх — і тих, хто грав, і тих, хто був поза грою.

Суть — створити проблему, щоб потім її вирішити. Можна ж налякати: ось великий протест, збираються націоналісти, бу­дуть сутички. А потім — все чи­сто і спокійно, так, як це було 14 жовтня. Далі залишається роз­повідати, завдяки кому вдало­ся забезпечити такий порядок: бачите, ефективно спрацювало МВС, якби, мовляв, не я, був би безлад. Усе це може мати міс­це — така у нас політика. Було б дивним, якби Аваков не на­магався вести гру на свою ко­ристь, тим паче враховуючи, що він — чужий у «Зе!команді», не є настільки близькою людиною до Зеленського, аби покладатися винятково на президента.