«Для картинки, яка була потрібна Москві, треба було більше крові. 20-го бригада Садовника вийшла з конкретним завданням — залити кров’ю центр Києва…»

«У багатьох опустилися руки. Але є й ті, хто продовжує йти. Терпить і робить. Для мене Небесна сотня, мій Устим — це совість. Я отримав цей прапор у той момент, коли знайшов сина в тому ряду (у готелі „Україна“, серед тіл розстріляних майданівців. — „ВЗ“). І я повинен його нести», — сказав у недавньому інтерв’ю «Дзеркалу тижня» Володимир Голоднюк. Його Устимові було лише 19-ть. Це той хлопчина у блакитній касці, юне життя якого обірвав постріл у голову. Тоді, 20 лютого, у найкривавіший день Майдану, список Небесної сотні поповнився одразу 48 прізвищами (80 людей отримали вогнепальні поранення). Минуло п’ять років, а ті, на чиїх руках кров майданівців, досі не покарані. Хтось — у бігах, по комусь суди роками тривають, а хтось і досі при посадах. Із причетних до звірств на Майдані реальні вироки, з позбавленням волі, за п’ять років отримали… аж 11 (усі — «тітушки»). Небесна сотня стала прапором совісті для тих, у кого ця совість залишилася, для кого пам’ять про Майдан — не порожні слова чи привід попіаритися під чергову «майданівську» дату. І доки такі люди є, залишається надія, що, попри усі старання зацікавлених, умертвити справи щодо кривавих злочинів на Майдані не вдасться. Чи дочекаємося судового процесу над організаторами вбивств майданівців? Чому досі немає крапки у справі «чорноротників» Садовника, розгляд якої у Святошинському суді вже третій рік триває? Чиїми стараннями у високих кріслах залишаються ті, кому місце на нарах? Про це — у розмові з адвокатом родин Небесної сотні Віталієм Титичем.

— Генпрокурор Юрій Луценко від­звітував про завершення досудового слідства щодо винних у розстрілах на Майдані. Цитую: «Ми вважаємо, що маємо усі докази для передачі до суду, у тому числі наукову незалежну екс­пертизу про те, що команди Януковича, Якименка (екс-голова СБУ), Захарчен­ка (екс-очільник МВС) та їхніх підле­глих привели до розстрілу мирних лю­дей на Майдані». Водночас начальник Управління спецрозслідувань ГПУ Сер­гій Горбатюк заявив, що слідство, про яке говорив Луценко, не завершене. А ваша колега, Євгенія Закревська, пря­мо назвала слова генпрокурора брех­нею, зазначивши, що ще не всі слідчі експерименти проведені, не всі допити та експертизи завершені. То як тракту­вати заяву очільника ГПУ?

— Луценко є некомпетентною, нефахо­вою людиною. Ба більше: він не чує і не хоче чути те, що йому радять. Чому генпрокурор вважає за потрібне виходити з такими заявами? Напевне, з політичним розрахунком.

Щодо розслідування справ Майдану, то тут треба враховувати, наскільки вони ба­гатоепізодні — за кількістю потерпілих, ви­конавців й організаторів злочинів. Усе це додатково ускладнено шаленою протидією розслідуванню. Говорити, що воно завер­шилося, у тій ситуації, яка є, м’яко кажучи, неправильно. Навіть якщо якась справа (по певних особах, епізодах) передається до суду, це не означає, що не може бути но­вих кримінальних проваджень. Протягом останніх років з’явилися нові доказові ма­теріали, які треба перевірити, нові покази, тривають додаткові слідчі експерименти. Процес не завершений — він іде. Звісно, нерозслідувані кримінальні провадження, на які не можна просто забити (як це часто буває в інших справах), заважають Генпро­куратурі, МВС, СБУ. Є бажання бігом-бігом все зробити і забути, перегорнути сторінку. Що маємо в результаті? Повернемося до заяви Луценка. Передача до суду справи щодо Януковича й інших організаторів ви­щої ланки — так, ми очікуємо цього проце­су і наполягаємо на ньому. Але чи можливо це зробити, враховуючи, що не внесено необхідні зміни до законодавства у частині притягнення до відповідальності за відсут­ності обвинувачуваного (як заявив Сергій Горбатюк, без відповідних змін щодо про­цедури заочного судочинства завершити розслідування і передати до суду справу за насильницькі злочини по тих же, озвучених Луценком фігурантах, включно з Янукови­чем, неможливо. — «ВЗ»).

— Те, що генпрокурор зарахував до Небесної сотні убитих під час подій на Майдані правоохоронців, було обмов­кою, за яку довелося вибачатися? Чи все ж дим не без вогню?

— За всієї моєї «любові» до генпрокуро­ра Луценка, я б не робив із цього епізоду великої проблеми. Думаю, він справді об­мовився. У силу своєї некомпетентності Луценко періодично вихоплює якісь речі з кримінальних проваджень, виступів ад­вокатів і викручує, інтерпретує їх на свій лад. Схоже, так і цього разу вийшло. П’ять років ми говоримо про те, що в основі роз­слідувань злочинів проти учасників мирних протестних акцій має лежати розсліду­вання фактів нападів на правоохоронців. Це ключ. Оскільки, починаючи з подій 1 грудня, чітко простежується, що злочин­ним діям правоохоронців передували про­вокації, які вчиняли небезвідомі в Україні особи. Відбувалося свідоме нарощування ескалації.

— Підводите до того, на чому не раз акцентували у своїх інтерв’ю, висту­пах? Що криваві події на Майдані були операцією російських спецслужб, кін­цева мета якої — Крим?

— Усі основні епізоди насилля на Май­дані — це низка спланованих і реалізова­них терористичних актів. Якщо подивити­ся формулювання статті «терористичний акт», то там йдеться про вчинення дій з метою не лише залякування, а й спону­кання до чогось. Так ось: ці терористичні акти були спонуканням до радикалізації протестних акцій, до протистояння, у тому числі збройного, для того, аби зробити картинки і транслювати світові, що в Укра­їні, мовляв, громадянська війна і треба терміново вводити війська, аби рятувати російськомовне населення. Кремлю по­трібна була картинка для обґрунтування анексії Криму. Цей сценарій, розробле­ний Сурковим (помічник Путіна, «куратор Л/ДНР». — «ВЗ»), в Україні навіть старі КДБшники не підтримували, розуміючи, які він матиме наслідки. Сурков діяв за ша­блонами ФСБ, яка вважає, що Україна — це така ж Росія, і можна використовувати ті ж методи, які проходять у них (згадаємо прихід Путіна до влади, підрив будинків із власними громадянами).

— Зі самого початку розрахунок був на те, що рано чи пізно, крім бруківки і палиць, майданівці задіють вогнепаль­ну зброю?

— Це був не просто розрахунок. Були провокатори, які усе це робили, знімали­ся на відео. Це настільки примітивно і тупо зроблено, що навіть соромно коментува­ти. Але провокації досягали своєї мети. Знаю людей, які брали мисливську зброю і їхали на Майдан. Щоправда, не застосову­вали її там. Проте ситуація була вже дове­дена до межі. Провокації з боку КДБшних покидьків, іншої наволочі, яка маскується під патріотів, — усе це речі, які легко дослі­джуються і встановлюються.

Після серйозних спадів обов’язково відбувалися загострення. Наслідками пер­ших убивств була радикалізація протестів, які на той момент затихали. Обставини, за яких були вбиті Сергій Нігоян, Михай­ло Жизневський, дають можливість при­пускати, що це була провокація. Так було і в інших випадках. Зрозуміло, на що був розрахунок, коли на камеру роздягнули на морозі Гаврилюка. Радикалізацію під­тримували постійно, вели до кривавого 20 лютого (згадайте, що саме ця дата викар­бувана на медальках «За возвращєніє Кри­ма»). Події 18-го не дали тієї картинки гро­мадянського протистояння, яка потрібна була Москві. Кадрів з підпалом офісу Пар­тії регіонів теж було замало для ілюстрації «наступлєнія озвєрєвших радікалов». 19 лютого — спроба зачистити Майдан, підпал Будинку профспілок. Замало. Треба було більше крові. І ось 20-го бригада Садов­ника (так звана чорна рота «беркутівців». — «ВЗ») вийшла з конкретним завданням — залити кров’ю центр Києва.

Для розуміння всієї картини подій важ­ливо встановити обставини кожної смерті на Майдані. І немає різниці, була ця особа правоохоронцем, протестувальником чи взагалі випадковою людиною. У переліку Небесної сотні є особи, які не мали жодно­го стосунку до протестних акцій.

— Кого маєте на увазі?

— Є, наприклад, людина, яка була вбита на побутовому ґрунті і яку при цьому за­рахували до списку Небесної сотні. Про­блема у тому, що ніхто не хоче ні в чому розбиратися. Влада була зацікавлена від­купитися від родин убитих компенсаціями, але не розслідувати ці речі, не встановлю­вати участь кожної особи: чому, кого і за яких обставин було убито. Така ж, умов­но кажучи, каша, відбувається і на сході. Коли люди, які справді захищали країну, втратили життя чи здоров’я, не можуть отримати посвідки учасника бойових дій, а «мєнти», СБУшники, прокурори, які ва­лом їздили туди лише для того, аби мати підставу для звільнення від кримінального переслідування, амністії, — «захисники» з посвідченнями. Те ж саме — бандити, які прикриваються назвами добробатів. Усі ці речі мали б бути розслідувані. Але у нас ін­шим зайняті…

— Справу щодо розстрілів 20 лютого називали однією з найперспективні­ших, зважаючи, зокрема, на кількість зібраних доказів, фото, відео. Які шан­си на те, що принаймні п’ятьом екс-«беркутівцям», котрі опинилися на лаві підсудних, не вдасться уникнути ре­ального покарання?

— Ми виходимо на дуже важливі про­цесуальні дії. Це свідчення, які (якщо їх дадуть) можуть змінити не лише хід цього процесу, а й підхід до розуміння, що взага­лі відбувалося. Але є підозри, що почнуть­ся провокації, зриви судових засідань, че­рез незацікавленість у тому, щоб у справі було поставлено логічну крапку.

— Зважаючи на зухвалу поведінку «беркутівців» і лінію їхнього захисту, вони все ще сподіваються, що за мов­чання їм воздасться?

— Були моменти (зокрема, отримання результатів балістичних експертиз, які до­водили: убивства «майданівців» здійсню­валися з табельної зброї «чорної роти» «Беркуту», і це та зброя, яку було знайдено зі спиляними номерами), коли їхня впев­неність серйозно похитнулася. Але ситуація змінилася. Карти розкриті, організа­тори насильницьких злочинів ефективно домовляються з нинішніми очільниками і держави, і правоохоронних органів. І це не сприяє тому, аби «беркутівці» пішли на співпрацю і почали здавати організаторів.

— Хто мав би відповісти за втечу Са­довника? Адже зрозуміло, що суддя Волкова, яка відпустила його під до­машній арешт (після чого командир «чорної роти» втік до Росії, де швидко отримав російське громадянство) — лише ланка значно довшого ланцюжка. До речі, що з її справою, яку ще 2015-го порушили?

— З її справою, як і з іншими: вони гни­ють у судах, їх таким чином убивають. Безперечно, Волкова отримала вказівку, від якої не могла відмовитися. Хто давав вказівки і куди тягнеться ланцюжок? Є кримінальне провадження, конкретні епі­зоди, але чи будуть конкретні відповіді і покарання? Показовим був момент, коли Садовника випустили і я сказав заступ­нику генпрокурора, які дії необхідно опе­ративно вчинити. На що він мені відповів: «Адвокате, не вчіть прокурорів порушувати права людини». Нічого не було зроблено, і Садовник утік.

— За інформацією, яку озвучив Сер­гій Горбатюк, 36 правоохоронців, котрі проходять як підозрювані у справах Майдану, досі працюють у силових структурах, 10 із них — на керівних поса­дах. «Особливо цінні кадри», яких, три­маючи на гачку, можна і далі використо­вувати як безвідмовних виконавців?

— Не кажу про винність цих осіб, оскіль­ки вона не доведена у суді. Але це дикість, коли людина, якій пред’являють обвину­вачення у тяжкому злочині (там і здоров’я людей, і громадська безпека), продовжує працювати у правоохоронному підрозді­лі щодо захисту безпеки громадян. І це лише один приклад. Міністр Аваков і його відомство не просто не виконують свої обов’язки щодо сприяння розслідуванню — відбувається активна злочинна протидія.