Хто — по булаву, хто — на вітрину, хто — по місце під політичним сонцем…

Бюлетень на президентських виборах-2019 обіцяє новий рекорд

Перший раунд президент­ської кампанії — «явлення» претендентів на булаву у Центрвиборчком — поза­ду. За відведений на нього місяць із хвостиком — 91 заявка! Про вручення 34 кан­дидатських «корочок» у ЦВК ще за два дні до завершення терміну реєстрації відзвіту­вали. Враховуючи, скільки заявок залишилося на роз­гляді (фінальний список за­реєстрованих кандидатів ма­ють оприлюднити не пізніше 9 лютого), замах на рекорд таки намічається. Найбільше прізвищ, 24, було у бюлетені на президентських перего­нах 2004 року. Скільки буде на цьогорічних, остаточно дізнаємося 9 березня (до 8 березня включно зареє­стровані «бігуни» на виборчу дистанцію мають можливість зняти свої кандидатури). Хто на яких ролях у нинішньому президентському забігу, чому не побачимо у бюле­тенях прізвища Святослава Вакарчука (і не тільки його) та чому варто пильніше при­глядатися до білбордів з під­писом «Тимошенко Ю.В.» — у розмові з політтехнологом Ярославом Макітрою.

 — Щодо величезної кількос­ті заявників на участь у пре­зидентських виборах, то тут є кілька пояснень, — каже Ярос­лав Макітра. — Перше — набли­ження парламентської кампа­нії. Є категорія кандидатів, для яких участь у президентських перегонах — це можливість за­явити про себе, бути присут­німи в інформаційному полі, у політичній грі з прицілом вже на вибори до Верховної Ради. Одні користуються моментом, сподіваючись провести у пар­ламент свою політичну силу. Інші хочуть засвітитися, зая­вити про себе, аби потім при­лаштуватися у чиїйсь команді і так отримати шанс на депутат­ський мандат.

Карикатура зі сайту radiosvoboda.org.

Інший момент, яким можна пояснити навалу претендентів на цих президентських перего­нах, стосується градуса самої кампанії. У суспільстві високий рівень недовіри до класичних політиків, навіть у лідерів пере­гонів рейтинги досить низькі, і розрив між ними немасштаб­ний. У ситуації, коли вирішаль­ним може стати піввідсотка, а то й менше голосів, боротьба стає особливо запеклою, і в хід ідуть усі можливі інструменти та технології. Когось реєструють лише для того, аби отримати якомога більше «своїх» людей у виборчих комісіях (врахову­ючи, що кожен кандидат має право на представника у ви­борчкомі). Нерідко це кандида­ти з регіонів, які широко відомі хіба що у вузьких колах. Масо­во задіюють технічних кандида­тів, завдання яких озвучувати певні месиджі, вести контркам­панію. Можна назвати з деся­ток таких «діячів», які працюють в інформаційному полі проти конкурентів замовника. Той же Каплін, Кива, Литвиненко (Юлія Литвиненко — ведуча каналу «Прямий», який пов’язують із Банковою. — «ВЗ»)…

— Не звикати до ролі «злив­ного бачка» Інні Богослов­ській. На нинішніх виборах вона у тому ж амплуа висту­патиме?

— Богословська вже давно у політиці. У неї свої амбіції, які, можливо, нічим не підкріплені, але вона все одно намагається про себе нагадувати. І вибор­ча кампанія для неї — це мож­ливість показати: я, мовляв, ні­куди не зникла і ще щось можу. Водночас Богословська може бути інструментом для зливу тієї чи іншої негативної інфор­мації, тим самим граючи на ін­ших кандидатів.

— В останній момент наре­шті визначився з рішенням щодо участі у президент­ських виборах Святослав Ва­карчук. «Затягнув так, що вже запізно було починати», — ка­жуть, шукаючи пояснення, одні. Інші вважають відмо­ву Вакарчука хитрим ходом: зайняв, мовляв, вичікуваль­ну позицію із розрахунком, що не зіпсована «президент­ськими» війнушками репу­тація посилить його позиції у парламентській кампанії. Чим, на вашу думку, продик­товане небалотування Ва­карчука?

— Думаю, правда десь посе­редині. Якби Вакарчук вірив, що може перемогти, і знав, як це зробити напевно, балоту­вався б. У цій історії його не можна порівнювати з Зелен­ським. Бо у Зеленського сер­йозний медіаресурс, свої міст­ки у політичному істеблішменті. Тобто є ресурси для того, щоб боротися. У Вакарчука особис­того ресурсу, по суті, немає. Він так чи інакше був би силь­ніше зав’язаний на інших кулу­арних гравців. Заходити у таку виборчу кампанію із розрахун­ком на високий результат було складно. Вакарчук, очевидно, боявся поразки, тому не бачив сенсу балотуватися. Чи зможе він пройти у парламент і в яко­му форматі (у чиїйсь команді чи з власною політичною силою) — це вже інший розклад. Наразі зарано робити якісь прогнози. Але те, що політичні перспек­тиви у Вакарчука зберігаються, очевидно. Було б гірше, якби він пішов на президентські ви­бори і з тріском програв. Тоді б, звичайно, перспективи у нього були б значно менші.

— Кому перетече потенцій­ний електорат Вакарчука на президентських виборах?

— Дослідження, відкриті і за­криті, які доводилося бачити, свідчать, що насамперед мож­ливе перетікання до Зелен­ського, у другу чергу — Грицен­ка. А далі йдуть і Порошенко, і Тимошенко. Як буде, залежати­ме від самого Вакарчука. Якщо він просто спостерігатиме за процесом, то можемо говорити про розподіл, як у першому ва­ріанті. Але якщо Вакарчук агіту­ватиме за когось, тоді ситуація може бути іншою.

— Невисунення «фронтови­ками» свого кандидата — це жирний штемпель у «похо­ронці» «Народного фронту», принаймні у його нинішньо­му форматі?

— Враховуючи рейтинги Яценюка, сенсу безпосеред­ньо втягуватися у цю кампа­нію не було. Але Яценюк тяг­нув із озвучкою рішення до останнього (піду, не піду), оче­видно, кулуарно виторговую­чи якісь бонуси. Бо зрозуміло, що похід Яценюка на вибори шкодив би насамперед Поро­шенкові: навіть відібрані пів­відсотка голосів — величезний ризик. На кого будуть роби­ти ставки «фронтовики»? Хо­ром на Порошенка — ні. Стави­тимуть на різних кандидатів, сподіваючись реанімуватися у новій владі, залежно від того, хто переможе.

Чи кінець «Народному фрон­ту» у його нинішньому вигляді? Можливо. Але це ж не є політич­на сила, яка існувала роками. Вона була зібрана під конкрет­ні проекти 2014 року, і насправ­ді тут треба віддати належне Яценюку, що ще зміг втримати цей конгломерат, де є кілька лі­ній і груп впливу, до 2019 року. На самому Яценюку ще рано ставити хрест, враховуючи його хватку і вміння ловити хвилі. Він може «відтворитися» — можли­во, вже під партійним брендом з іншою назвою.

— Чи суттєво додасть голо­сів «свободівцю» Русланові Кошулинському відсутність у бюлетенях прізвищ Дмитра Яроша та Андрія Білецького?

— Трохи додасть. Щодо неба­лотування Яроша і Білецького, тут можливі дві причини. Перша — твереза оцінка шансів: ніша електорату, який голосувати­ме за крайні праві сили, не на­стільки велика, аби можна було дозволити собі трьох-чотирьох кандидатів. Друга причина: і Ярош, і Білецький багато часу перебувають на фронті, зна­чна частина їхніх людей воює, вони інтегровані у цей процес. Очевидно, вирішили, що недо­цільно йти на вибори, по суті, балотуючись проти головноко­мандувача. Це могло б негатив­но впливати на їхніх людей на фронті. На додачу ще й ярлик «рука Москви» отримали б. Від­крито грати у гру Порошенка ні Білецькому, ні Ярошу точно не з руки. Йти проти — тут теж свої ризики.

— Соціалістів у кандидат­ському списку — хоч відбав­ляй. Тут і новоявлені Каплін із Кивою, і навіть Олександра Мороза з політичного мавзо­лею дістали. Чи не обкатка це лівих проектів під парла­ментські вибори?

— Запит на ліві політичні сили (не проросійські, а ліві у класич­ному розумінні — ті, які роблять акцент на соціальній тематиці) в Україні досить серйозний. Але він не знаходить належного від­творення. Всучити прапор соці­алізму Капліну і Киві, а на дода­чу ще й Мороза реінкарнувати — щось гірше важко придумати. Ті, хто не любить класичних лі­вих, можуть тільки радіти тако­му набору персонажів.

— На що розраховував Петро Симоненко, подав­ши документи у ЦВК, та ще й з мандатом від «недозабо­роненої» в Україні Компар­тії (через прив’язку до КПУ, пропаганда і символіка якої підпадають під закон про де­комунізацію, Симоненко­ві у реєстрації кандидатом у президенти відмовили)?

— Створити інформаційний привід, нагадати про себе (ба­чите: як Ленін — вічно живий) — раз. І друге: у таких політиків, як Симоненко, все ще жевріють сподівання на те, що може від­бутися свого роду реванш, пе­реформатування влади, і буде шанс знову прилаштуватися там. Раптом щось, мовляв, та й вигорить.

— Серед кандидатів у пре­зиденти два колишні міні­стри — Олександр Данилюк та Ігор Шевченко, два екс-керманичі СБУ — Ігор Смеш­ко та Валентин Наливайчен­ко. На яких ролях вони у цій кампанії?

— Якщо говорити про Шев­ченка з його «шапки-шоу» і кас­тингом потенційних дружин, то тут усе очевидно: він із розряду кандидатів, завдання яких ство­рювати клоунаду. Балотується професійний актор-комік, і тут на сцену виходять найняті ама­тори, які будуть доводити ви­борчу кампанію до абсурду, аби ті, кому це вигідно, говорили: «Клоун на клоуні, а треба про серйозні речі думати, серйоз­них людей обирати».

Щодо Смешка і Наливай­ченка, не думаю, що їх мож­на віднести до класично-тех­нічних кандидатів, через яких буде злив інформації і так далі. Їхнє рішення балотуватися про­диктоване радше власними ам­біціями і пошуком себе у вла­ді після виборів… Зрештою, аби краще було зрозуміло, у кого які ролі, треба дочекатися остаточного списку кандидатів, який і буде у бюлетені. Думаю, прізвищ поменшає. Хтось зніме свою кандидатуру на підтрим­ку іншого, виконавши таким чи­ном своє завдання у цій вибор­чій кампанії.

— Наскільки активно буде задіяна у нинішніх перего­нах технологія клонів-одно­фамільців і чи дасть очікува­ний ефект? Вже маємо двох Шевченків, двоє Тимошен­ків…

— Використовуючи цю тех­нологію, можна відкусити і пів-відсотка голосів, і навіть три-чотири. Усе залежить від того, як використовувати. Сама по собі присутність у бюлетені од­нофамільців не гарантує по­трібного замовникам ефекту. Якщо ж вкласти кошти, резуль­тат можна посилити. Візьме­мо для прикладу нардепа Тим­ошенка, який балотується у президенти. Він — Юрій Воло­димирович. Тобто можна аб­солютно легально вішати певні слогани без портрета і підпису­вати «Тимошенко Ю.В.». І йди розберися, що то не Юлія Во­лодимирівна, а Юрій Володи­мирович.