Передплата 2024 ВЗ

«Велика Україна слала у Галичину хліб, а звідти на Наддніпрянщину йшла бориславська нафта…»

Як українці сто років тому виборювали соборність, якими надіями жили і які помилки допустили тоді — у розмові з істориком Олексієм Сухим

22 січня українці відзначатимуть сакральну дату у своїй історії — 100-ліття з часу возз’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. У патріотичному календарі вона позначена ємким словом Злука. Про маловідомі факти з цієї події, яка була, образно кажучи, генеральною репетицією перед утворенням нинішньої Української держави, досвід і уроки, які наші співвітчизники мають винести з першої національної революції, — розмова кореспондента «Високого Замку» з професором Львівського національного університету Олексієм Сухим.

— Історикам не можна бути емо­ційними, і все ж скажіть, що вас як науковця, громадянина з фактів того періоду вразило особливо?

— Українська національна революція, яка розпочалася у 1917 році, закінчила­ся тим соборницьким ідеалом, до якого давно йшли передові наддніпрянські і за­хідні українці. Весь національний рух у Га­личині був пов’язаний з поглядом на схід, на Велику Україну. Авторитетні українці, починаючи від Івана Франка, шукали цих зв’язків, підтримували їх. Символічним є навіть те, що Великий Каменяр був одру­жений з представницею Лівобережної України, харків’янкою Ольгою Хоружин­ською. У галицьких хатах завжди поруч висіли портрети Франка і Шевченка…

Ці братерські зв’язки особливо ак­тивно підтримував відомий перекладач, письменник, видавець, педагог з Черні­гівщини Олександр Кониський. Він часто приїжджав до Львова, займався просвіт­ництвом. Це він привіз у Галичину свою піс­ню для дітей «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». В обробці Миколи Лисенка вона стала духовним гімном України.

Велику об’єднавчу роботу виконували і галичани, які з початком Першої світо­вої війни потрапили у російський полон, і їх відправили у Туркестан. Серед них була легендарна постать Олени Степа­нів, яка організовувала серед ув’язнених українців політичне і громадське життя. Після Лютневої революції у Петрограді утворилися певні умови для діяльності українства. Військовополонені українці з Туркестану надіслали вітального лис­та Михайлові Грушевському у зв’язку з утворенням Центральної Ради. Більшість з полонених були галичанами.

Але їхнє політичне мислен­ня було не містечковим, а націо­нально-державним, вони бачили себе в єднанні з наддніпрянця­ми.

Цікаво для розуміння того­часних процесів проаналізу­вати «дискусію між своїми» — між Іваном Франком та Лесею Українкою. У науковому збір­нику «Житє і Слово», яку вида­вав поет, розгорілася супереч­ка на тему, хто більше зробив для національного руху: гали­чани чи наддніпрянці? Аргумент східняків — вони завжди допома­гали галичанам фінансово. Від середини ХІХ століття йшла ця допомога. Родини Семеренків, Чикаленків, Терещенків були меценатами для галичан. Фран­ко казав, що його краяни могли обійтися і без цих коштів. Дорі­кав, що наддніпряни національ­ний рух не радикалізують. Леся Українка відповіла Франкові, що «східняки» у складних умовах роблять, можливо, більше, ніж галичани…

— Як тему соборності Украї­ни подавали у радянські часи?

— Вона була заборонена. Пер­шим досліджувати її узявся про­фесор Львівського університе­ту Олександр Карпенко. У 1958 році, до 40-річчя ЗУНР, він на­писав наукову роботу, в якій за­значав: «Трудящі Західної Укра­їни боролися за утворення своєї держави». Тодішній секре­тар Львівського обкому партії з ідеології Валентин Маланчук «поправив» професора: «Трудя­щі Західної України боролися за возз’єднання з Українською со­ціалістичною республікою». Нон­сенс! — у листопаді 1918-го та­кої республіки не існувало. Ось так діяла радянська пропаганда. Комуністична влада боялася на­віть згадки про національно-дер­жавницькі устремління українців. А згадуваного професора Кар­пенка влада і адміністрація вишу згодом таки вижила з універси­тету…

— Кілька слів про саму Злу­ку на Софійському майдані Києва…

— 1 листопада 1918 року пе­ремогла Західно-Українська На­родна Республіка. Але її уряд сформували через два тижні — довго ділили портфелі. Через це виникли проблеми із захистом ЗУНР. 21 листопада поляки взя­ли Львів…

Військові підрозділи ЗУНР були слабше підготовленими, ніж у «східняків». Скажімо, відо­мий діяч Мирон Тарнавський до­служився в австрійському вій­ську лише до звання полковника. Вищого від нього звання серед галичан не мав ніхто. Тому ке­рівництво ЗУНР звернулося до уряду УНР — і з Києва на підмо­гу приїхали досвідчені україн­ські генерали, які стали ними ще в російській армії. Галичани ж ко­ристувалися послугами колиш­ніх німецьких офіцерів Бізанца, Кравса, які жили на наших тере­нах з діда-прадіда і поза Галичи­ною себе не бачили. Саме через любов до нашої землі вирішили прислужитися ЗУНРу.

Представники Директорії УНР вітають делегацію ЗУНР перед проголошенням Акта злуки. Зліва направо: віце-президент Національної Ради ЗУНР Лев Бачинський, Головний отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, голова Директорії УНР Володимир Винниченко.
Представники Директорії УНР вітають делегацію ЗУНР перед проголошенням Акта злуки. Зліва направо: віце-президент Національної Ради ЗУНР Лев Бачинський, Головний отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, голова Директорії УНР Володимир Винниченко.

Таке наповнення військовими кадрами дало результат: всі опе­рації 1919 року були успішними. Біля одного села за Винниками, що у напрямку Тернополя, стій­ко стояв «львівський фронт». З 22 листопада поляки там зупи­нилися і не могли просунутися ні на крок аж до березня 1919-го. Наші краяни вчилися грамотно воювати у ході польсько-україн­ської війни.

— Як складалися взаємини між політиками ЗУНР і УНР?

— Уряд Західно-Української Народної Республіки договір з керівництвом УНР спочатку хотів підписати із гетьманом Павлом Скоропадським. Про нього ра­дянська пропаганда писала, що «прийшов до влади на німець­ких штиках». Але це був яскра­вий український діяч. За часів Скоропадського було утворено державні університети у Києві та Кам’янці-Подільському, бібліо­теки, архіви…

Державний секретар закор­донних справ ЗУНРу Лонгин Це­гельський починає активно на­лагоджувати контакти з УНР. Поїхав з Дмитром Дорошенком до Києва. Однак не доїхали туди, бо Директорія в особі Винничен­ка, Петлюри підняла бучу проти Скоропадського. Представни­ки ЗУНРу зупинилися у Фастові, там і вели переговори. Побутує думка, що всі документи, які сто­суються об’єднавчого процесу ЗУНР і УНР, готував Лонгин Це­гельський. Це була дивовижно інтелігентна людина. Багато чи­тав, закінчив юрфак Львівського університету, стажувався за кор­доном.

1 грудня 1918 грудня у Фас­тові було підписано так званий предвступний договір про єд­нання. Своєрідна заява про на­міри. Щоб узгодити цей доку­мент з галицьким керівництвом, Цегельський і Дорошенко по­вертаються до Станіславова (нині — Івано-Франківськ), куди зі Львова, а потім і з Тернополя пе­ребрався уряд ЗУНР.

Період з грудня 1918-го дуже цікавий. Багато разів у Галичи­ну приїжджає Петлюра. Це була прелюдія до великого єднан­ня. 3 січня у Станіславові засідає Українська національна рада, де погоджують договір з Україн­ською Народною Республікою. У ЗУНРі було два органи — Україн­ська національна рада як законо­давчий орган і Державний секре­таріат — уряд. Головні державні питання вирішувала Українська національна рада, що вона і зро­била у цьому випадку. Галичани почали готувати делегатів для поїздки у Київ.

У цей період почалися важли­ві обміни по лінії «схід-захід». На Галичину присилають військові кадри. УНР допомагає зброєю, зокрема артилерією. На західних теренах з’являється авіація. Біля Красного на Золочівщині був за­гін літунів і 50 літаків. Державний секретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський у 1919-му лі­тав до Парижа для участі у кон­ференції.

У Галичині не вистачало хліба. Наддніпрянська Україна надала їй допомогу харчами. Натомість Галичина передавала у центр і на схід нафту з Бориславсько-Дро­гобицького родовища. Питання нафти фігурувало в усіх перего­ворах. Під час конференції у Па­рижі поляки казали українцям: можете собі забрати Галичину — але без Дрогобицько-Борис­лавського регіону. Винниченко і Петлюра розглядали Галичину як важливий паливно-енергетич­ний регіон…

Делегацію ЗУНР у Київ очо­лював Лев Бачинський. 16 січня 1919 року виїхали зі Станіславо­ва, а 18-го у Києві вже йшли на­ради. Всі документи щодо Акта Злуки підготували вчасно. 22 січня на Софійському майдані у присутності кількох тисяч людей відбулися урочистості. Підне­сення було величезним. Держа­ву назвали Українською Народ­ною Республікою. А Галичину стали вже іменувати ЗОУНР — Західні Області Української На­родної Республіки.

На жаль, цей державницький період був коротким. 5 лютого 1919 року до Києва увірвалися більшовики…

— Сьогодні багато говорять про уроки минулого, які укра­їнцям належить засвоїти, щоб не повторювати помилок на­ших попередників…

— Кожна нація опирається на національно-державні ідеа­ли. Сто років тому у нас був та­кий ідеал — Українська Народ­на Республіка. Вона мала свої атрибути: армію, гроші, симво­ліку. Ця держава задекларувала створення автокефальної церк­ви. УНР визнали понад двадцять тогочасних західних держав. Не­зважаючи на те, що західну час­тину України згодом зайняли поляки, до 1923 року це була під­мандатна територія, Ліга Наро­дів розглядала її як таку, що була державою, але в силу обста­вин увійшла до складу Польщі. Перед Лігою Народів Варшава гарантувала їй (хоча й не до­тримала слова) збереження на­ціонально-культурних традицій. Державництво вкоренилося у свідомість політичної еліти, жев­ріло в умах наступних поколінь, які були під окупацією. Українці жили сподіваннями на остаточ­ну побудову своєї держави. Хоча на певному етапі і програли бо­ротьбу за неї, але не змирилися з цим. Згадайте, які культурно-просвітницькі процеси відбува­лися на наших теренах у 20−30-х роках: виникали різноманітні то­вариства, рухи. Люди опиралися на традиції своїх попередників. Зерна було посіяно, вони згодом проросли, дали добрі сходи…

У цьому вагоні 1 грудня 1918 грудня у Фастові було підписано так званий предвступний договір про єднання.
У цьому вагоні 1 грудня 1918 грудня у Фастові було підписано так званий предвступний договір про єднання.

— Є думка, що нетривалість існування УНР спричинена міжусобицями…

— Складний 1919 рік породив певні суперечки між керівни­цтвом УНР і ЗУНР. Кожна части­на країни намагалася себе вря­тувати. І рятуючи себе робила помилки. Симон Петлюра, розу­міючи складність ситуації, пішов на союз з Юзефом Пілсудським. Через це, попри своє небажан­ня, змушений був погодити­ся на те, щоб Галичину віддати полякам. За рахунок польської підтримки Петлюра намагав­ся зберегти українську владу на Наддніпрянщині, але зробив це, пожертвувавши Галичиною. Тому була негативна реакція галичан проти лінії Петлюри.

Не було військового ресур­су. 16−17 липня 1919 року Укра­їнська Галицька Армія перехо­дить через Збруч на територію УНР. Покинуту частину окупову­ють поляки. Одні сучасні експер­ти кажуть, що УГА повинна була йти на Київ, інші — що на Одесу. У ті часи писали, що було помил­кою піти за політичним ідеалом. Мовляв, якби були пішли на Оде­су — подальші події розвивалися б за кращим сценарієм…

УГА і армія УНР спільно ідуть на Київ. 30 серпня 1919 року вхо­дять у столицю. Але у цей же день у Київ входить Доброволь­ча армія Денікіна, тож українське військо змушене було покинути Київ. Врешті-решт Галицька ар­мія, яка перебувала на території Наддніпрянщини, змушена була піти на союз з денікінцями. Це, своєю чергою, розв’язало руки Петлюрі, який відкрито «побра­тався» з поляками. Все завер­шилося тим, що амбітний прези­дент ЗОУНР Євген Петрушевич заявив про те, що виходить з до­говору про об’єднання, денонсу­вав Акт Злуки.

— Який висновок маємо зробити з цього?

— У складних обставинах 1919 року не вдалося зберегти укра­їнський національно-державний організм. Одна з причин цього — тодішній наш політичний бо­монд. Амбітний, непоступливий.

Військові помилки почалися ще з часу Центральної Ради, коли наївний Винниченко вважав, що Україні не потрібна армія. А ре­сурс військовий в України на той час був набагато більшим, ніж в інших. Йшлося про мільйони во­яків. Серед сержантського скла­ду, середньої ланки російської армії, було багато українців. Ми могли б тим скористатися. Але не було далекоглядності у ко­лишніх наших керманичів. Ко­лись історик Ярослав Дашке­вич казав мені: «Грушевський був таким професіоналом у на­уці — і таким любителем виявив­ся у політиці!». Військові помил­ки, допущені Директорією УНР (листопад 1918-го — листопад 1920 рр.), важко було виправи­ти. Їх треба було уникнути ще у час Центральної Ради (березень 1917- квітень 1918 р.). Тоді були можливості це зробити.

— Україна цього року має провести дві «доленосні» ви­борчі кампанії. Вкотре стоїть проблема збереження дер­жавності. Що українці мають пам’ятати, коли підуть голо­сувати?

— Що одна з причин невдачі визвольних змагань 1917−1921 років — чвари серед українсько­го політикуму. Він тоді не виро­бив єдино правильної спільної лінії, яку обстоював би. Саме че­рез внутрішні амбіції не вдалося відстояти національний ідеал.

Для нас завжди має бути ак­туальним формування сучасно­го боєздатного війська. З огляду на нашу історію столітньої дав­ності, треба пам’ятати про таку річ, як лівий популізм. Українці вірили брехливим соціалістич­ним, а потім комуністичним іде­ям, сподіваючись, що зможуть реалізувати через них свої наці­онально-державницькі прагнен­ня. Ці оманливі ідеї працювали на Кремль.

Взяти хоча би такий факт. У поїзді, що 25 грудня 1917 року їхав із Москви до Харкова, вез­ли «український уряд». Приве­зені московські гінці повинні були керувати Україною. Коли ж комісари побачили, що у цьо­му складі «уряду» немає укра­їнців, згадали, що мати одного з командувачів більшовицької армії Володимира Антонова — українка. Розширили його пріз­вище, через дефіс написавши «Овсієнко». Гібридні провокації проти України, неприязнь ро­сіян до української національ­ної традиції розпочалися ще тоді. Коли більшовик Муравйов увійшов у Київ, то його солда­ти могли розстрілювати місце­вих жителів за вишиту сорочку. Паростки Української автоке­фальної церкви, які сходили у той час, теж було придушено тоді. Зараз завдяки нашій укра­їнській владі нам вдалося від­родити цю помісну церкву, але бачите, який спротив чинить Москва!

Не слухайте популістів, тих, хто обіцяє манну небесну, до­бре знаючи, що обманює. Узя­ти того ж Винниченка — багато його речей, які стосувалися на­ціонально-державного будівни­цтва, були утопічними. Він міг гарно говорити, але конструк­тивізму у його діях не було. Так само утопічними, як у 1917 році, нині виглядають програми ба­гатьох кандидатів у президенти України…

Схожі новини