• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Велика Україна слала у Галичину хліб, а звідти на Наддніпрянщину йшла бориславська нафта…»

«Велика Україна слала у Галичину хліб, а звідти на Наддніпрянщину йшла бориславська нафта…»

Як українці сто років тому виборювали соборність, якими надіями жили і які помилки допустили тоді — у розмові з істориком Олексієм Сухим

22 січня українці відзначатимуть сакральну дату у своїй історії — 100-ліття з часу возз’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. У патріотичному календарі вона позначена ємким словом Злука. Про маловідомі факти з цієї події, яка була, образно кажучи, генеральною репетицією перед утворенням нинішньої Української держави, досвід і уроки, які наші співвітчизники мають винести з першої національної революції, — розмова кореспондента «Високого Замку» з професором Львівського національного університету Олексієм Сухим.

— Історикам не можна бути емо­ційними, і все ж скажіть, що вас як науковця, громадянина з фактів того періоду вразило особливо?

— Українська національна революція, яка розпочалася у 1917 році, закінчила­ся тим соборницьким ідеалом, до якого давно йшли передові наддніпрянські і за­хідні українці. Весь національний рух у Га­личині був пов’язаний з поглядом на схід, на Велику Україну. Авторитетні українці, починаючи від Івана Франка, шукали цих зв’язків, підтримували їх. Символічним є навіть те, що Великий Каменяр був одру­жений з представницею Лівобережної України, харків’янкою Ольгою Хоружин­ською. У галицьких хатах завжди поруч висіли портрети Франка і Шевченка…

Ці братерські зв’язки особливо ак­тивно підтримував відомий перекладач, письменник, видавець, педагог з Черні­гівщини Олександр Кониський. Він часто приїжджав до Львова, займався просвіт­ництвом. Це він привіз у Галичину свою піс­ню для дітей «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». В обробці Миколи Лисенка вона стала духовним гімном України.

Велику об’єднавчу роботу виконували і галичани, які з початком Першої світо­вої війни потрапили у російський полон, і їх відправили у Туркестан. Серед них була легендарна постать Олени Степа­нів, яка організовувала серед ув’язнених українців політичне і громадське життя. Після Лютневої революції у Петрограді утворилися певні умови для діяльності українства. Військовополонені українці з Туркестану надіслали вітального лис­та Михайлові Грушевському у зв’язку з утворенням Центральної Ради. Більшість з полонених були галичанами.

Але їхнє політичне мислен­ня було не містечковим, а націо­нально-державним, вони бачили себе в єднанні з наддніпрянця­ми.

Цікаво для розуміння того­часних процесів проаналізу­вати «дискусію між своїми» — між Іваном Франком та Лесею Українкою. У науковому збір­нику «Житє і Слово», яку вида­вав поет, розгорілася супереч­ка на тему, хто більше зробив для національного руху: гали­чани чи наддніпрянці? Аргумент східняків — вони завжди допома­гали галичанам фінансово. Від середини ХІХ століття йшла ця допомога. Родини Семеренків, Чикаленків, Терещенків були меценатами для галичан. Фран­ко казав, що його краяни могли обійтися і без цих коштів. Дорі­кав, що наддніпряни національ­ний рух не радикалізують. Леся Українка відповіла Франкові, що «східняки» у складних умовах роблять, можливо, більше, ніж галичани…

— Як тему соборності Украї­ни подавали у радянські часи?

— Вона була заборонена. Пер­шим досліджувати її узявся про­фесор Львівського університе­ту Олександр Карпенко. У 1958 році, до 40-річчя ЗУНР, він на­писав наукову роботу, в якій за­значав: «Трудящі Західної Укра­їни боролися за утворення своєї держави». Тодішній секре­тар Львівського обкому партії з ідеології Валентин Маланчук «поправив» професора: «Трудя­щі Західної України боролися за возз’єднання з Українською со­ціалістичною республікою». Нон­сенс! — у листопаді 1918-го та­кої республіки не існувало. Ось так діяла радянська пропаганда. Комуністична влада боялася на­віть згадки про національно-дер­жавницькі устремління українців. А згадуваного професора Кар­пенка влада і адміністрація вишу згодом таки вижила з універси­тету…

— Кілька слів про саму Злу­ку на Софійському майдані Києва…

— 1 листопада 1918 року пе­ремогла Західно-Українська На­родна Республіка. Але її уряд сформували через два тижні — довго ділили портфелі. Через це виникли проблеми із захистом ЗУНР. 21 листопада поляки взя­ли Львів…

Військові підрозділи ЗУНР були слабше підготовленими, ніж у «східняків». Скажімо, відо­мий діяч Мирон Тарнавський до­служився в австрійському вій­ську лише до звання полковника. Вищого від нього звання серед галичан не мав ніхто. Тому ке­рівництво ЗУНР звернулося до уряду УНР — і з Києва на підмо­гу приїхали досвідчені україн­ські генерали, які стали ними ще в російській армії. Галичани ж ко­ристувалися послугами колиш­ніх німецьких офіцерів Бізанца, Кравса, які жили на наших тере­нах з діда-прадіда і поза Галичи­ною себе не бачили. Саме через любов до нашої землі вирішили прислужитися ЗУНРу.

Представники Директорії УНР вітають делегацію ЗУНР перед проголошенням Акта злуки. Зліва направо: віце-президент Національної Ради ЗУНР Лев Бачинський, Головний отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, голова Директорії УНР Володимир Винниченко.

Таке наповнення військовими кадрами дало результат: всі опе­рації 1919 року були успішними. Біля одного села за Винниками, що у напрямку Тернополя, стій­ко стояв «львівський фронт». З 22 листопада поляки там зупи­нилися і не могли просунутися ні на крок аж до березня 1919-го. Наші краяни вчилися грамотно воювати у ході польсько-україн­ської війни.

— Як складалися взаємини між політиками ЗУНР і УНР?

— Уряд Західно-Української Народної Республіки договір з керівництвом УНР спочатку хотів підписати із гетьманом Павлом Скоропадським. Про нього ра­дянська пропаганда писала, що «прийшов до влади на німець­ких штиках». Але це був яскра­вий український діяч. За часів Скоропадського було утворено державні університети у Києві та Кам’янці-Подільському, бібліо­теки, архіви…

Державний секретар закор­донних справ ЗУНРу Лонгин Це­гельський починає активно на­лагоджувати контакти з УНР. Поїхав з Дмитром Дорошенком до Києва. Однак не доїхали туди, бо Директорія в особі Винничен­ка, Петлюри підняла бучу проти Скоропадського. Представни­ки ЗУНРу зупинилися у Фастові, там і вели переговори. Побутує думка, що всі документи, які сто­суються об’єднавчого процесу ЗУНР і УНР, готував Лонгин Це­гельський. Це була дивовижно інтелігентна людина. Багато чи­тав, закінчив юрфак Львівського університету, стажувався за кор­доном.

1 грудня 1918 грудня у Фас­тові було підписано так званий предвступний договір про єд­нання. Своєрідна заява про на­міри. Щоб узгодити цей доку­мент з галицьким керівництвом, Цегельський і Дорошенко по­вертаються до Станіславова (нині — Івано-Франківськ), куди зі Львова, а потім і з Тернополя пе­ребрався уряд ЗУНР.

Період з грудня 1918-го дуже цікавий. Багато разів у Галичи­ну приїжджає Петлюра. Це була прелюдія до великого єднан­ня. 3 січня у Станіславові засідає Українська національна рада, де погоджують договір з Україн­ською Народною Республікою. У ЗУНРі було два органи — Україн­ська національна рада як законо­давчий орган і Державний секре­таріат — уряд. Головні державні питання вирішувала Українська національна рада, що вона і зро­била у цьому випадку. Галичани почали готувати делегатів для поїздки у Київ.

У цей період почалися важли­ві обміни по лінії «схід-захід». На Галичину присилають військові кадри. УНР допомагає зброєю, зокрема артилерією. На західних теренах з’являється авіація. Біля Красного на Золочівщині був за­гін літунів і 50 літаків. Державний секретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський у 1919-му лі­тав до Парижа для участі у кон­ференції.

У Галичині не вистачало хліба. Наддніпрянська Україна надала їй допомогу харчами. Натомість Галичина передавала у центр і на схід нафту з Бориславсько-Дро­гобицького родовища. Питання нафти фігурувало в усіх перего­ворах. Під час конференції у Па­рижі поляки казали українцям: можете собі забрати Галичину — але без Дрогобицько-Борис­лавського регіону. Винниченко і Петлюра розглядали Галичину як важливий паливно-енергетич­ний регіон…

Делегацію ЗУНР у Київ очо­лював Лев Бачинський. 16 січня 1919 року виїхали зі Станіславо­ва, а 18-го у Києві вже йшли на­ради. Всі документи щодо Акта Злуки підготували вчасно. 22 січня на Софійському майдані у присутності кількох тисяч людей відбулися урочистості. Підне­сення було величезним. Держа­ву назвали Українською Народ­ною Республікою. А Галичину стали вже іменувати ЗОУНР — Західні Області Української На­родної Республіки.

На жаль, цей державницький період був коротким. 5 лютого 1919 року до Києва увірвалися більшовики…

— Сьогодні багато говорять про уроки минулого, які укра­їнцям належить засвоїти, щоб не повторювати помилок на­ших попередників…

— Кожна нація опирається на національно-державні ідеа­ли. Сто років тому у нас був та­кий ідеал — Українська Народ­на Республіка. Вона мала свої атрибути: армію, гроші, симво­ліку. Ця держава задекларувала створення автокефальної церк­ви. УНР визнали понад двадцять тогочасних західних держав. Не­зважаючи на те, що західну час­тину України згодом зайняли поляки, до 1923 року це була під­мандатна територія, Ліга Наро­дів розглядала її як таку, що була державою, але в силу обста­вин увійшла до складу Польщі. Перед Лігою Народів Варшава гарантувала їй (хоча й не до­тримала слова) збереження на­ціонально-культурних традицій. Державництво вкоренилося у свідомість політичної еліти, жев­ріло в умах наступних поколінь, які були під окупацією. Українці жили сподіваннями на остаточ­ну побудову своєї держави. Хоча на певному етапі і програли бо­ротьбу за неї, але не змирилися з цим. Згадайте, які культурно-просвітницькі процеси відбува­лися на наших теренах у 20−30-х роках: виникали різноманітні то­вариства, рухи. Люди опиралися на традиції своїх попередників. Зерна було посіяно, вони згодом проросли, дали добрі сходи…

У цьому вагоні 1 грудня 1918 грудня у Фастові було підписано так званий предвступний договір про єднання.

— Є думка, що нетривалість існування УНР спричинена міжусобицями…

— Складний 1919 рік породив певні суперечки між керівни­цтвом УНР і ЗУНР. Кожна части­на країни намагалася себе вря­тувати. І рятуючи себе робила помилки. Симон Петлюра, розу­міючи складність ситуації, пішов на союз з Юзефом Пілсудським. Через це, попри своє небажан­ня, змушений був погодити­ся на те, щоб Галичину віддати полякам. За рахунок польської підтримки Петлюра намагав­ся зберегти українську владу на Наддніпрянщині, але зробив це, пожертвувавши Галичиною. Тому була негативна реакція галичан проти лінії Петлюри.

Не було військового ресур­су. 16−17 липня 1919 року Укра­їнська Галицька Армія перехо­дить через Збруч на територію УНР. Покинуту частину окупову­ють поляки. Одні сучасні експер­ти кажуть, що УГА повинна була йти на Київ, інші — що на Одесу. У ті часи писали, що було помил­кою піти за політичним ідеалом. Мовляв, якби були пішли на Оде­су — подальші події розвивалися б за кращим сценарієм…

УГА і армія УНР спільно ідуть на Київ. 30 серпня 1919 року вхо­дять у столицю. Але у цей же день у Київ входить Доброволь­ча армія Денікіна, тож українське військо змушене було покинути Київ. Врешті-решт Галицька ар­мія, яка перебувала на території Наддніпрянщини, змушена була піти на союз з денікінцями. Це, своєю чергою, розв’язало руки Петлюрі, який відкрито «побра­тався» з поляками. Все завер­шилося тим, що амбітний прези­дент ЗОУНР Євген Петрушевич заявив про те, що виходить з до­говору про об’єднання, денонсу­вав Акт Злуки.

— Який висновок маємо зробити з цього?

— У складних обставинах 1919 року не вдалося зберегти укра­їнський національно-державний організм. Одна з причин цього — тодішній наш політичний бо­монд. Амбітний, непоступливий.

Військові помилки почалися ще з часу Центральної Ради, коли наївний Винниченко вважав, що Україні не потрібна армія. А ре­сурс військовий в України на той час був набагато більшим, ніж в інших. Йшлося про мільйони во­яків. Серед сержантського скла­ду, середньої ланки російської армії, було багато українців. Ми могли б тим скористатися. Але не було далекоглядності у ко­лишніх наших керманичів. Ко­лись історик Ярослав Дашке­вич казав мені: «Грушевський був таким професіоналом у на­уці — і таким любителем виявив­ся у політиці!». Військові помил­ки, допущені Директорією УНР (листопад 1918-го — листопад 1920 рр.), важко було виправи­ти. Їх треба було уникнути ще у час Центральної Ради (березень 1917- квітень 1918 р.). Тоді були можливості це зробити.

— Україна цього року має провести дві «доленосні» ви­борчі кампанії. Вкотре стоїть проблема збереження дер­жавності. Що українці мають пам’ятати, коли підуть голо­сувати?

— Що одна з причин невдачі визвольних змагань 1917−1921 років — чвари серед українсько­го політикуму. Він тоді не виро­бив єдино правильної спільної лінії, яку обстоював би. Саме че­рез внутрішні амбіції не вдалося відстояти національний ідеал.

Для нас завжди має бути ак­туальним формування сучасно­го боєздатного війська. З огляду на нашу історію столітньої дав­ності, треба пам’ятати про таку річ, як лівий популізм. Українці вірили брехливим соціалістич­ним, а потім комуністичним іде­ям, сподіваючись, що зможуть реалізувати через них свої наці­онально-державницькі прагнен­ня. Ці оманливі ідеї працювали на Кремль.

Взяти хоча би такий факт. У поїзді, що 25 грудня 1917 року їхав із Москви до Харкова, вез­ли «український уряд». Приве­зені московські гінці повинні були керувати Україною. Коли ж комісари побачили, що у цьо­му складі «уряду» немає укра­їнців, згадали, що мати одного з командувачів більшовицької армії Володимира Антонова — українка. Розширили його пріз­вище, через дефіс написавши «Овсієнко». Гібридні провокації проти України, неприязнь ро­сіян до української національ­ної традиції розпочалися ще тоді. Коли більшовик Муравйов увійшов у Київ, то його солда­ти могли розстрілювати місце­вих жителів за вишиту сорочку. Паростки Української автоке­фальної церкви, які сходили у той час, теж було придушено тоді. Зараз завдяки нашій укра­їнській владі нам вдалося від­родити цю помісну церкву, але бачите, який спротив чинить Москва!

Не слухайте популістів, тих, хто обіцяє манну небесну, до­бре знаючи, що обманює. Узя­ти того ж Винниченка — багато його речей, які стосувалися на­ціонально-державного будівни­цтва, були утопічними. Він міг гарно говорити, але конструк­тивізму у його діях не було. Так само утопічними, як у 1917 році, нині виглядають програми ба­гатьох кандидатів у президенти України…

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Велика Україна слала у Галичину хліб, а звідти на Наддніпрянщину йшла бориславська нафта…»