• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Щоб отримати роботу, актори брешуть у резюме, що вміють керувати гелікоптером і пірнати з аквалангом… І я таким колись «хворів»

«Щоб отримати роботу, актори брешуть у резюме, що вміють керувати гелікоптером і пірнати з аквалангом… І я таким колись «хворів»

Відомий український актор Сергій Калантай — про новий фільм «Таємниці», роботу у Німеччині і особисте життя

Сергій Калантай. Фото телеканалу «Україна»

8 січня на телеканалі «Україна» стартує 95-серійна україномовна мелодрама з детективною складовою «Таємниці». Одну з головних ролей у картині виконав Сергій Калантай, відомий український актор, у творчому портфелі якого понад 130 ролей. Багато років актор жив і працював у Німеччині, емігрувавши туди у 90-х роках. Одинадцять років тому повернувся в Україну і з головою занурився знову у серіальне життя.

— Пане Сергію, які таємниці є у вашого персонажа?

— Я граю дядька головної ге­роїні Каті Івана. Мій персонаж скоїв поганий вчинок, тому його можна назвати антигероєм цієї картини з колосальною життє­вою історією. І вдень, і вночі Іван страждає, мучиться і кається, але усе це тримає у душі і сер­ці. Саме цим ця роль мені й ціка­ва, тому що є що грати. Я коли прочитав опис серіалу, був у за­хопленні.

— У цій картині знімалось багато відомих українських акторів. Чи доводилось з ки­мось вже працювати на інших проектах?

— Слухайте, мій шлях довгий, адже мені 54 роки (сміється. — Г. Я.). З Іриною Новак ми знайо­мі, хоч і не працювали так щіль­но в кадрі, як тут, проте спіль­ний знімальний досвід є. Тому на «Таємницях» із задоволенням зустрілися, виникло розумін­ня ситуації, як грати і що, адже одне одному довіряємо. Як у реальному житті: треба довіря­ти партнерові, і знати, що лю­дина не переступить межу, не зробить того, чого ти не очіку­єш. Ірина Новак, Леся Самає­ва, Костянтин Костишин, Римма Зюбіна… Всі ми знайомі, май­же одного віку, у нас спільні ін­тереси.

— 95 серій… Мабуть, тек­сту треба вчити дуже багато. Чи є у вас якийсь «лайфхак», як легше запам’ятати?

— Коли я тільки починав, пе­реписував текст. І коли ти пи­шеш, запам’ятовується все. Ходив завжди з папірцем. Та­кож допомагають асоціації — це найпростіше. Готуюсь до зні­мального дня перед сном — ре­тельно читаю текст, але не вчу напам’ять. Вчитуюсь і вдаюся в думку, ситуацію, яка складаєть­ся.

— В одному інтерв’ю ви ка­зали, що актори часто при­бріхують у своєму резюме. Ви щось колись «прикраша­ли»?

— Певно, що так. Це скрізь і всюди. Зараз я вже такого не роблю, але колись вказував у резюме якісь додаткові функції. Можна написати що завгодно: вмію водити гелікоптер і танк, пірнаю з аквалангом і ще чорт зна що. Але одного разу я так по­пався. Був на кастингу у Швей­царії. Хав’єр Коллєр запросив мене у свій фільм. Я приїхав. Вивчив монолог. Приготувався до кастингу: маленька кімната, я став у позу, всім виглядом де­монструючи готовність розпо­чати. Аж коли мені кажуть: «Роз­дягайся». Я взагалі не зрозумів. Кажу: «Стоп, стоп, стоп. Про що фільм? Бо ми добре знаємо, які фільми у вас знімаються». Ре­жисер мені: «Ні, ні, просто роз­дягнися». Я послухав. «А тепер віджимайся від підлоги». Стоя­ти перед режисером у трусах, віджиматись, коли тебе знімає камера… Таке собі задоволен­ня. Режисер запропонував від­жатися стільки, скільки я зможу. Я і тут збрехав, що можу скільки завгодно. Дякувати Богу, йому вистачило 20 разів. І далі лунає питання: «У тебе сказано в ре­зюме, що ти фехтуєш, покажи».

— На цьому «попались»?

— Розкажу про свої навики фехтування. Колись у 90-ті ра­зом з другом Толею Гнатюком заробляли гроші на естраді — робили козацький дивертис­мент. У мене була стрижка з осе­ледцем, у Толіка — під «горщик», і ми, два козаки, дві шаблі в руках тримали, жарти розповідали… Ну, я розгледівся навколо і поба­чив, що кімнатні рослини в при­міщенні підперті бамбуковою паличкою. Не розгубився, взяв ті палички і почав в руках крутити. Виявилось, що режисерові цьо­го було достатньо. Мене затвер­дили… Оскільки режисера ціка­вив мій фізичний стан та вміння хоча б тримати в руках меч, а не те, як я виглядаю, чи знаю моно­лог, чи володію німецькою мо­вою… До речі, німецькі актори, якщо хочуть зніматися в кіно, то пишуть в резюме: знаю, володію російською мовою. Тому що ба­гато там про мафію знімають. Ти приходиш на майданчик, віта­єшся з ними, спілкуєшся росій­ською мовою. А він на тебе ди­виться і каже «ніхт ферштейн»… «Але ти ж сказав, що володієш мовою?». «Та ні, ми всі зі Схід­ної Німеччини, і так пишемо». Кожен прагне отримати роботу, а якими шляхами — то вже таке.

— У 90-ті ви переїхали до Німеччини. Як вам жилося в іншій країні?

— У Мюнхені мені не було со­лодко спочатку: працював двір­ником, навіть машини пере­ганяв. Ми з дружиною мали можливість грати у виставах піз­ніше, хоча там і своїх безробіт­них акторів вистачало. Наша режисер наполягала на погли­бленому вивченні німецької мови, тому у 2000 році я вступив у німецьку театральну школу, а потім навіть викладав там.

— Якось ви сумно згадуєте той, німецький, період жит­тя…

— Так, на жаль, на новому міс­ці особисте життя не склалося. Ми з дружиною вирішили розлу­читися, цивілізовано. Наші сто­сунки вичерпали себе. Життя дало збій. Я повернувся додому, до своєї мами. Мені треба було з кимось говорити, радитися. А до порад мами я завжди при­слухався. Вона — приклад для мене в усьому.

— Вам доводилося працю­вати в австрійських, швей­царських, німецьких та аме­риканських проектах…

— Ну, американські — це ті, котрі американці знімали для Швейцарії.

— Є різниця у технічному плані, а, можливо, і в самій атмосфері знімального май­данчика?

— Кіно скрізь однакове. Справді. Не кіно однакове, як результат, а процес знімальний. Інша річ, що у них все більше ор­ганізовано. Люди отримують хо­роші гроші. Кіно — це індустрія, яка по-заробітчанськи фантас­тично приваблива. І люди, які отримують зарплатню, сумлін­но її відпрацьовують, пауз чи зу­пинок під час зйомок немає. Всі працюють, як єдиний механізм. Якщо в нас обходяться двома-трьома освітлювачами, то там, навпаки, їх щонайменше семе­ро на майданчику.

Є також окрема людина, яка стежить, як ти підняв руку, що ти сказав. І перед наступним ду­блем вона до тебе підходить і каже: «У тому дублі ви піднімали лівий пальчик так, казали це сло­во, дивилися вниз, і ваше вухо дивилось вліво. І ви маєте це по­вторити». Це дуже важлива по­сада в індустрії. Не знаю, чому у нас такої немає. На Заході та­кож інше ставлення до актора. Там розуміють, що кінцевий ре­зультат роботи зав’язаний саме на акторові. Я не хочу сказати, що актор для них «свята коро­ва». Але, як би пафосно не звуча­ло, це охорона з усіх сторін, інше ставлення і гонорари, певна річ.

— Знаю, ви любите подо­рожувати. Які ваші улюблені місця?

— Якби я не став актором, був би археологом. З дитинства мріяв їздити в експедиції, зби­рати, знаходити старовину. Для мене це і зараз пошуки чогось старовинного, я мушу докопа­тися: чому і звідки це взялося. Певним чином будую такий собі невеликий місточок від себе до тієї минувшини, цим місточком стараюсь ходити. І мені дуже ці­кава ця подорож, адже можна уявити, що ось старовинна мо­нета або стілець, на ньому сидів якийсь граф чи барон, чи просто людина. А в кіно ти можеш грати його історію, його життя.

Загалом, акторська профе­сія, на мою думку, — це професія мрійника. Кожен актор повинен мріяти й спостерігати. Я вже ка­зав, що колись працював двір­ником. Єдине, що мене рятува­ло, — у будь-яку погоду виходив з мітлою, і в ці хвилини програ­вав сцени, які колись грав чи ба­чив у кіно… Мій вчитель, друг, товариш Юрій Стоянов завжди говорить: «Актор — це як холо­дильник. У верхню камеру треба завжди складати відчуття і все побачене й заморожувати. А по­тім у потрібний момент дістаєш заморожений продукт і кладеш в супчик, який готуєш». Роль — це і є супчик.

— Ви піднімалися в Альпи. Вам подобається екстрим чи це була одноразова акція?

— Альпи — це активно, але дуже просто: 80 кілометрів від Мюнхе­на, і в принципі, за гарної пого­ди можна й так бачити гори. Мій товариш Володимир Касьяненко живе біля підніжжя гір, в містечку поруч з відомим гірськолижним курортом. Я одного разу приїхав до нього у п’ятницю, ми добря­че посиділи. По-чоловічому, ви ж розумієте (сміється. — Г. Я.). І на ранок в суботу хотілося просто відпочити. Аж раптом він мене піднімає і каже: «Вставай, піде­мо відпочивати». Я питаю: «Як вставай?». Ну, я як звик? Бачив, що батько після такого складно­го п’ятничного вечора відпочи­вав, лежачи на канапі, з мінерал­кою… Врешті-решт друг підняв мене, дав мені маленький кон­тейнер з канапкою, суху футбол­ку, рушник і дві пляшки води. І ми пішли.

Коли піднялися метрів 200−300, я проклинав Володю. Ну як можна було так розвести дорос­лу людину? Мені тоді було років 30. Наступні 500 метрів, коли ми ще вище піднялися, я думав, як тікати назад, але не було сили тікати назад. Як з’ясувалося, спускатись складніше. На висо­ті 1000 метрів відкрилося дру­ге дихання. Катарсис, очищен­ня сталося тільки тоді, коли ми піднялися на 1700 чи 2000 ме­трів, йшли ми три з половиною години. Фантастичне відчуття! Дорогою зустрічали й старших людей, і дітей, і людей зі соба­ками, які просто прогулювали­ся. І піднялися ми на гору, а там стоїть таке гютте, тобто колиба, де можна було відпочити, поми­тися, витертися сухим рушни­ком, випити «єге ті» — чай. Відто­ді дуже полюбляю цю справу. Як приїжджаю в Мюнхен, завжди стараюсь вирватись в гори.

— Ви навчалися акторської майстерності і в Україні, і в Німеччині. І там вам доводи­лося зустрічатися з педаго­гами, які працювали з імени­тими людьми. Чи побачили ви якийсь разюче протилеж­ний підхід до саме акторської справи у них, і як це робиться в Україні?

— Я не лише вчився, а й ви­кладав, тому дещо підгледів. Сам процес там інший — на­вчають студентів на так званих воркшопах. Нікого не змушують сидіти на лекціях, але після за­кінчення курсу ти маєш у будь-якому випадку здати дисциплі­ну. Це мене вразило. По-друге, студент може сам вибирати собі педагога з акторської дисциплі­ни. От, наприклад, сподобався студентам якийсь актор на сце­ні мюнхенського театру, вони звертаються до керівництва вузу і просять залучити його до викладання. Здебільшого акто­ри погоджуються, адже звання викладача там на дуже високо­му рівні, платять гарні гроші.

— На вашу думку, який під­хід більш ефективний: вітчиз­няний чи зарубіжний?

— Це має бути симбіоз, але все залежить від студента. Хтось самостійно може вивчи­ти мову, а комусь і двоє викла­дачів не допоможуть. Я бачу, як вчаться наші молоді актори — Настя Пустовіт, Макар Тихоми­ров. Вони слухають, що їм гово­рять. Зазвичай я проти того, аби давати підказки на знімальному майданчику, але іноді з досвіду, по-людськи, хочеться підказа­ти. І от вони прислухаються і ро­блять правильні висновки.

— У вас двоє дітей. Вони успадкували від вас актор­ський талант?

— Богдана ще вчиться. Зніма­ється у Польщі. А Тарас разом із товаришем відкрили фірму з кур’єрських перевезень. Тарас одружений. Рідко, але діти при­їжджають до Києва. Для мене такі дні — найщасливіші!

Довідка «ВЗ»

Сергій Калантай народився 31 травня 1964 року у Києві. За­кінчив Київський національний університет театру, кіно та теле­бачення ім. Карпенка-Карого. З 1982-го знімається у кіно. У 1992 році переїхав до Мюнхена, закінчив вищу школу DSA, виступав на сцені місцевого театру. У 2007 році перебрався в Україну. Зі­грав у фільмах «Анка з Молдаванки», «Відьма», «Лабіринти долі», «Швидка допомога», «Буду чекати на тебе завжди», «Кохання з випробувальним терміном», «Жіночий лікар», «Темні води»…

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Щоб отримати роботу, актори брешуть у резюме, що вміють керувати гелікоптером і пірнати з аквалангом… І я таким колись «хворів»