«З Москвою мене вже нічого не пов’язує. Того телебачення, де я працював телеведучим, давно немає. Телебачення в Росії — суцільна пропаганда»

Шість років постійним ведучим програми «Говорить Україна» на телеканалі «Україна» є Олексій Суханов. Йому вдається розговорити гостей студії на будь-які теми. У програму звертаються зі своїми бідами українці з усіх областей країни, бо ток-шоу давно перетворилося на соціальний проект, що допомагає у вирішенні складних питань. Спочатку Суханов вів програму своєю рідною, російською мовою. Потім поступово почав ставити запитання українською, однак, коли переживав, все ж таки переходив на російську. Три роки ведучий вивчав мову країни, у якій працює. І весь останній рік програма «Говорить Україна» виходить лише державною мовою.

— Олексію, кілька разів вмикала програму «Говорить Україна» і, визнаю, щиро ди­вувалася, як ви чудово гово­рите українською мовою.

— О, дякую. Зараз намагаюся не лише говорити українською, а й думати нею! Тепер працюю над удосконаленням розмовної мови. Не скажу, що я розмов­ляю виключно українською, але вчу її активно. У мене чудова викладач — Богдана. Ми займа­ємося кілька разів на тиждень. Окрім цього, обов’язково кілька годин на день намагаюся гово­рити лише українською. І хочу вам похвалитися: вже почав пи­сати дописи у соцмережах без словника. Тобто я вмію не лише говорити, а й писати. Мені по­добається українська, бо вона надзвичайно гарна. А тепер і «Говорить Україна» виходить ви­ключно державною мовою.

— То, може, вам вже й ре­петитора не треба?

— Ні, ні, ні, мова така річ, яку потрібно завжди вдосконалю­вати. Усе своє життя.

— Колись в інтерв’ю ви мені розповідали, що на початках не розуміли вимови деяких гостей, наприклад, тих, які приїхали із Закарпаття.

— Тепер все добре. Розумію все. І вже навіть можу відпові­дати діалектом. Роки практики (сміється. — Г. Я.).

— Знаю, ви хотіли отрима­ти українське громадянство.

— Це досить складний і три­валий процес. Необхідно про­йти певні процедури і при цьому розуміти, що у тебе є час на очі­кування. Наразі я роздумую.

— Наприкінці жовтня у вас відбувся театральний дебют. Вирішили змінити амплуа ве­дучого на акторську сцену?

— Це мій перший театраль­ний досвід. Але я давно про це мріяв, марив роллю. А від «Го­ворить Україна» не відмовлюся ніколи — це проект мого життя. Це ток-шоу багато що означає для мене. А театр — це для душі.

— Як ви стали актором?

— Влітку до мене зателефо­нував Володимир Горянський і запитав, чи цікаво мені буде зіграти роль. Я відразу ж по­годився, навіть не питаючи, що це за роль. Знав, що Горянський поганого не запропонує.

— Що це за вистава?

— Я грав у виставі за п’єсою Шварца «Вбити дракона». Мені сподобалося те, що це глибокий твір. У сорок чотири роки, коли маєш певний досвід на телеба­ченні і у житті, тобі є що висло­вити. У мене була роль архіва­ріуса Шарлеманя, батька Ельзи. Цей образ — тест для кожного з нас. Ілюстрація нашого харак­теру. Мій персонаж у п’єсі тра­гічний. Він завжди шукає, живе не лише собою, своїм життям, він хвилюється за свою доньку Ельзу. Бачить її проблеми і спів­чуває їй.

— Можете пригадати свій перший ефір? Які емоції тоді переживали?

— Мабуть, уже й не пригадаю, яке все було. Але пам’ятаю, що страшенно хвилювався. Розу­мів, що зараз увійду в студію, у якій ще жодного разу не пра­цював, і вона ще зовсім не об­жита, у ній стільки всього не­знайомого. Це як в’їхати у нове помешкання — дуже цікаво, але водночас ти розумієш, що там ще багато чого треба зробити, аби його обжити, щоб там було затишно.

— Переживали, як відреа­гують глядачі, чи матиме пе­редача рейтинг?

— Насамперед дуже хотів, щоб проект вдався і щоб ми ста­ли програмою, проектом, ток-шоу, що буде корисним і допо­магатиме людям.

— Який з випусків вам запам’ятався найбільше? А може, якийсь герой запав у душу?

— Ніколи не відповідаю на такі запитання. У мене нема відпо­віді на них. Як можу виділити щось одне чи когось одного, якщо кожен герой приїжджає у студію і його проблема на цей момент для нього є найважливі­шою. Звісно, є історії, які шоку­ють своєю неадекватністю, коли дорослі настільки втрачають глузд, що забувають про дітей. Такі історії є, я їх можу розпові­сти, і всі вони мені болять.

— Який з випусків можете назвати найважчим?

— Думаю, їх було два. І вони, на жаль, пов’язані з тим лихом, яке досі діється в Україні. Пер­ший раз це було, коли Росія анексувала Крим. Наступного дня у нас був запис програми. Я, звісно, ніколи не був причет­ним до цього лиходійства, але я тоді розумів, що маю вийти і звернутися до студії, експер­тів, маю сказати, як ставлюся до цього. Я не був впевнений і досі не знаю, чи увійшли мої слова в ефірну версію програми, але тоді я вийшов і сказав, що мені соромно і боляче від того, що робить країна, громадянином якої я є. Ще одна така програма була пов’язана з «Іловайським котлом», з трагедією, яка там трапилася. Це було так тяжко, боляче… Навіть тепер, коли говорю про це, у мене перехо­плює подих.

— А навпаки, випуск, який записували з неймовірною легкістю? А може, навіть і з гу­мором?

— Пригадую, знімали ми про­граму «Груди року», а потім на новорічну програму приїхала ді­вчина «Груди року світу». Здаєть­ся, це була американка. Вели ми цю програму з Машею Єфросині­ною. Коли я ці «Груди року світу» вирішив обняти, у мене тріснув піджак. А це був тільки початок запису новорічної програми. Я у шоку, піджак — у шоку також, у шоку вся знімальна група. Піджак щойно пошили для зйомок нової програми. Ведучий не може бути у розпореному піджаку. У нас був суворий таймінг — треба було вкластися у відведений час, і ми знімали програму добу без пере­рви. Піджак забрали і повезли до Віктора Анісімова, він його в екс­треному порядку довів до ладу. За відсутності ведучих знімали програму лише з артистами, по­тім, коли мені привезли піджак, ми продовжили зйомку.

— Зважаючи на всі історії, які пройшли через вас за ці шість років, якого життєвого висновку ви дійшли?

— Єдиний життєвий висновок сформулював для себе: яким дурнем я іноді був. Треба вміти слухати і вміти чути людей, ціну­вати тих, хто поруч. Це заяложена фраза, яку ми чуємо з дитинства мало не щодня, коли батьки нас вчать жити. Але ми цій фразі пе­рестали надавати значення. Ця фраза ніби девальвувалася, і у цьому полягає серйозна траге­дія і драма.

— Уже шість років ви живете у Києві. Можете сказати, що це — «ваше» місто?

— Так! І у цьому сенсі я — щас­лива людина. Бо коли буваю у Юрмалі, сумую за Києвом, а коли у Києві, хочу у Юрмалу. Дуже люблю повертатися до Києва. От недавно їду з аеропорту і ро­зумію, що це місто — як теплий плед, у який ти загортаєшся і тобі дуже затишно.

— Таке відчуття було ще тоді, коли вперше приїхали до Києва? Чи ви його полюбили потім?

— Київ зачарував мене відра­зу. Я ж приїхав ще у час мерства пана Черновецького. І вже тоді у мене з’явилася мрія: як би було добре тут жити і працювати. Моя мрія матеріалізувалася…

— Як відновлюєтеся після важких записів програми?

— Люблю побути на само­ті. Мовчки походити, послухати музику. Люблю просто нічого не робити. Відіспатися. Зустрітися з друзями.

— Дехто надає перевагу ал­коголю…

— Я люблю шампанське, біле вино. Але найбільше відновити сили мені допомагає зелений чай. У мене є ціла колекція чай­ничків-запарників. Люблю вве­чері, повернувшись після роботи або прогулянки, запарити у ма­ленькому чайничку чай, налити його у гарне горнятко і сісти біля вікна, щоб спостерігати за жит­тям вулиці. Обожнюю цей стан. Це один зі способів розслабити­ся і отримати задоволення.

— Ви маєте житло у Юрмалі. Багато часу там проводите?

— Багато. Там є єдина нерухо­мість, яка мені належить, — моя квартира. У цьому сенсі Юрма­ла — мій дім. Латвія посідає для мене особливе місце на землі, де я перезавантажуюся і заря­джаюся енергією. Раз на місяць обов’язково там буваю.

— А за Москвою скучаєте?

— Ні. І вже давно. Мабуть, че­рез те, що вже нема тієї Москви, з якої я поїхав кілька років тому. Знаю про це з розповідей друзів, які змушені були там залишити­ся. Мої рідні живуть в Іваново, місті, що за 60 кілометрів від Мо­скви. Колишня дружина перебра­лася у Сполучені Штати Америки, де знайшла своє щастя. Я радий за неї. Тому з Москвою мене нічо­го не пов’язує. Того телебачення, де я починав телеведучим, давно вже немає. Телебачення в Росії — суцільна пропаганда.

— Дивитеся хоч іноді росій­ські канали?

— Я що, вар’ят? Звісно, ні. Люблю, коли у житті є хоч якась гармонія. Дивитися російське телебачення — це далеко не гар­монійне заняття. Українською це називається тортури. А для чого вони мені?

— Часто готуєте вдома?

— Тільки тоді, коли перебуваю у Києві. У Юрмалі мені не хочеть­ся стояти біля плити, бо я приїж­джаю туди відпочивати. А в Укра­їні готую борщ. А ще холодець з півня. Обов’язково кладу туди багато часнику. Тарілку змащую хроном. Люблю цю смакоту по­їдати з бородинським хлібом.

— Відомо, що ви — шану­вальник і колекціонер живо­пису.

— Це моя давня пристрасть. Колекцію у Юрмалі недавно по­повнив кількома полотнами. Не­давно мені подарували малюнок Марії Приймаченко і кілька робіт української художниці Зої Лер­ман. На жаль, її творчість зали­шилася недооціненою. У Юрмалі не дуже багато картин з моєї ко­лекції. Основна частина у спеці­ально обладнаному сховку у моїх друзів у Бельгії. Мрію колись ор­ганізувати виставку, але це наразі для мене задороге задоволення.

— Телебачення зробило вас доволі заможною людиною.

— Маєте на увазі таким, що може собі дозволити подорожу­вати, купити пляшку дорогого вина і почастувати друзів? Так, я це можу. Але, швидше, це зро­било не телебачення, а моє ба­жання працювати. Я — хлопець зі звичайної радянської родини, яка жила в обласному центрі. Але у мене завжди була мета і бажан­ня чогось досягти. Водночас у дитинстві я завжди розумів, що для здійснення мети треба щось робити. Телебачення — засіб для здійснення задуманого. Я ніколи не боявся роботи, багато працю­вав, тож доля мені усміхнулася.

— Що принесло вам перші заробітки?

— Я почав працювати, коли ще навчався у технікумі. Потріб­ні були гроші на літні канікули, і я пішов на хлібозавод. Стояв біля печі у великих гумових рукави­цях, витягав чавунні «болванки» з-під житнього хліба. Крім того, щоразу треба було змащувати форми олією. Біля печі була не­ймовірно висока температура, болванки багато важили. А я був доволі делікатним хлопцем, і до вечора у мене відпадали руки. Після технікуму вирішив вступити в університет. Треба було платити за уроки репетитору з математи­ки. Я заробляв на це сам. Працю­вав офіціантом у невеликому барі в Іваново. Рано зрозумів, як тяж­ко заробляти гроші, і особливо не розтринькував їх на дурнички. Пригадую, першу зарплату від­дав бабусі і дідусеві, у яких тоді жив. Речі мене у той час мало цікавили. Я, як правило, доношу­вав одяг, який переходив мені у спадок від старших братів.