«Нещастя допомогло, щоб українська стала звичною на вулицях Сєвєродонецька»

Світлана Талан народилася на Сумщині, та ось уже трид­цять років живе у Сєвєродо­нецьку Луганської області. Коли місто захопили сепара­тисти, вирішила залишитись і під шум вибухів писала романи в окупації. Усі її сюжети — взяті з життя, а герої — реальні люди. Та був час, коли вона обіцяла собі ніколи не братись за перо. Про те, що змусило змінити рішення, та як вдається од­ночасно писати три романи, Світлана Талан розповіла журналістові «ВЗ».

— Пані Світлано, як це — бути україномовним пись­менником у не зовсім украї­номовному регіоні?

— Буває, недруги можуть на­писати якісь неприємності у приват у соцмережах, нама­гаються дізнатися номер те­лефону. Іноді пропонують, на­приклад, щоб я зустрілась з читачкою, у якої обмежені мож­ливості, і для цього кличуть о десятій вечора у темний квар­тал… Звичайно, на це я не по­годжуюся. А взагалі намагаюся перебувати у тому середови­щі, яке мене сприймає. Зараз у місті багато переселенців і сту­дентів, які завезли українську мову, і нею вже нікого не зди­вуєш. Скажімо так, нещастя до­помогло, щоб українська ста­ла звичною на наших вулицях. Хоча раніше, коли люди її чули — трохи косо дивились.

— Ви пишете на дуже го­стрі соціальні теми. Сюжети берете з самого життя?

— Мої книги, крім «Замкне­ного кола», — написані за реаль­ними історіями. Часто зводжу в один сюжет кількох людей, які можуть бути не знайомі між собою. Як автор, я маю пра­во поєднати, одружити, роз­лучити героїв… Але у моїх кни­гах відсотків п’ять вигадки, а самі життєві ситуації — справ­жні. Перший мій роман мав на­зву «Щастя тим, хто йде далі» (її видавці змінили на «Коли ти поруч») — це історія про людей, які живуть зі СНІДом. Якось я їхала до мами в Суми і у потя­зі зустріла жінку, яка розповіда­ла про свою доньку. Та працю­вала медсестрою і заразилась СНІДом, допомагаючи потер­пілим в аварії. Вони з батьком не повірили і відреклись від неї. Думали, що вона була повією. Мені це запало в душу — як мож­на відмовитися від своєї дити­ни, навіть при такій хворобі? І тут трапився інший випадок. У сквері, де я завжди вигулювала свого собаку, познайомилась з дівчиною. Вона була дуже гар­на, струнка, але у будь-яку спе­ку ходила в одязі, що закривав усе тіло. Восени вона сказа­ла, що вже скоро я її не поба­чу, і розповіла свою історію. Дівчинка була з заможної ро­дини, хотіла самостійно зроби­ти кар’єру моделі. Вона багато чого досягла, але… заразилась СНІДом. Тоді вирішила нікому не розповідати, не лікуватись, а прожити стільки, скільки від­веде Бог. У неї все тіло гнило. У листопаді я дізналась, що її вже нема. Коли ж зародилась ідея написати роман, зустрілась з лікарем-інфекціоністом, він по­яснив усе про хворобу. Тоді я зрозуміла, що проблема СНІДу дуже болюча. Наше суспільство не готове сприймати таких лю­дей. Тому я написала цю книгу — ночами, за три місяці. Стільки вклала туди душі, що сама пла­кала, поки працювала.

— Саме такі важкі життєві історії надихнули вас стати письменником — щоб доно­сити проблему до більшого кола людей?

— Колись наша сім’я пережи­вала важкі часи. Я постійно була в поганому настрої. Тоді мій чо­ловік запропонував написа­ти роман. Я була шокована: як це — написати роман? Це ж ве­лика форма — навряд чи в мене вийде. В ту ніч зовсім не спала. Тоді й з’явилось нестерпне ба­жання стати письменником. Я знала, що це буде важко. Але подумала, що навіть якщо на це знадобиться десять років — працюватиму, поки не досягну свого. Пообіцяла собі, що ніко­ли не буду видаватися за влас­ний рахунок і набиватися свої­ми книжками читачам. А якщо сильна жінка звикла ставити мету — то треба йти до кінця. Вивчила статистику, зрозуміла, що книги про кохання найбіль­ше читають, і сіла писати роман про кохання. Це був 2008 рік і у мене ще не було комп’ютера. Писала кульковою ручкою, по­тім віддавала жінці, яка наби­рала текст і розсилала у різні видавництва. З кожного я отри­мувала відмову. Потім сиділа в ступорі години дві, брала себе в руки і казала, якщо їм цей не сподобався — я надішлю інший. Втішалась тим, що багато відо­мих авторів не одразу знайшли своє видавництво. Працювала по 10−12 годин майже три роки без вихідних, читала інші книж­ки, порівнювала. Перший ро­ман завдяки «Коронації слова» вийшов у 2012 році. З того часу написала близько 20 книг.

— Але ж це бажання стати письменником не з’явилось просто так? Ви були автором і раніше?

— Усім кажу, що першу книжку я написала паличкою на своєму подвір’ї. Коли до мене приходи­ли подружки, ми сідали у дворі і я починала фантазувати. Кож­на розповідь починалась фра­зою: «Коли я була принцесою»… Звідки воно у мене бралось — сама не знаю. Я ще до школи не ходила, виховувала мене бабу­ся, яка була неписьменною. Ка­зок мені не читала, мультиків у той час не було. Я не знала жод­ної букви. Але малювала палич­кою замок, корону, гардероб, де було багато суконь… Вигадува­ла бали, карети, сукні… А ще у мене є молодший брат, з яким ми дуже любили котів — підби­рали їх десь на вулиці, ховали вдома на горищі, підгодовува­ли там. А ввечері я розповідала, що коли ми засинаємо, у цих ко­тиків починається власне життя. Розповідала, як вони розмовля­ють, навчаються в школі, а вдень прикидаються, що не розуміють нашу мову. У школі я швидко на­вчилась читати і в бібліотеці на­бирала повну сумку книжок. За вечір їх прочитувала і наступно­го дня йшла по нові. Згодом бі­бліотерка сказала, що більше трьох давати не буде. Думала, що я просто картинки розгля­даю. Мені так образливо стало! Я ж ніколи не вміла брехати. Тоді подумала собі: «От виросту, на­пишу книжку для дітей, сама на­малюю красиві-красиві малюн­ки, а сюди свою книжку не дам!» З дев’ятого класу працюва­ла позаштатним кореспонден­том у місцевій газеті. Хотіла на­вчитись писати професійно, але вибір зробила мама і мене від­правили в педагогічний інсти­тут. Батьки теж були вчителями. Якийсь час я працювала вихова­телем у дитсадку, потім вчите­лем початкових класів. Уже коли жила в Сєвєродонецьку, там була літературна студія, куди мене запросили. Для мене тоді поети були просто небожителя­ми. Довго готувалась до цієї зу­стрічі і задумалась, що взувати. То була осінь, а в мене навіть ту­фель не було — мала лише бо­соніжки і зимові чобітки. На той час зі вчительської зарплати я сама сина виховувала. Ну, взу­ла босоніжки, потрапила в ка­люжу, забруднилась, поверну­лась додому і довго плакала. Навіть зареклась, що ніколи ні­чого не буду писати, бо навіть черевиків собі купити не можу. Але коли жінка сама виховує ди­тину в чужому місті — життя її ро­бить сильною.

— Тема сильної жінки є у кожному вашому романі. За­раз важливе місце в літерату­рі займає образ жінки у війні…

— У романі «Ракурс» головна героїня списана з реальної лю­дини. Ми познайомились 2014 року у патріотичному кафе. Тоді його відвідувало дуже мало лю­дей. Більшість, коли бачили портрет Степана Бандери при вході — одразу втікали. З цією жінкою ми просиділи за розмо­вою цілий день. Вона намага­лась сама в собі розібратись — чому покинула двох дітей, які росли без батька, і взяла в руки зброю. Потім вона сказала, що коли прочитала книгу, то аж тоді зрозуміла сама себе і чому зро­била цей вибір. Коли у 2014 році у наше місто прийшла війна, я була свідком занепаду Донбасу, бачила, як місто, яке називали «містом троянд», почало пере­творюватися на руїну. Бачила, з чого починалися перші виступи сепаратистів, була свідком їх­нього першого з’їзду ще у 2008 році. Але коли місто було окупо­ваним — ми з сім’єю вирішили з нього не виїжджати. Я вірила, що рано чи пізно нас звільнять. Саме тоді почала робити записи про те, що відбувалось. Збері­гала газети, цитувала те, що по­давали людям в Інтернеті. Було розуміння, що зараз твориться нова історія і завтра ці події бу­дуть вже інакше сприйматися. Тому я намагалася записувати все. Так народився роман «Ого­лений нерв», де була нефаль­шована правда. Я розуміла, що про ці події напишуть і журналіс­ти, і письменники. Але мені зда­лося, що я по-іншому знаю цих людей, бо жила серед них, спіл­кувалась з ними і працювала. Три місяці робила записи в оку­пації. Коли літаки пускали раке­ти, я ніколи не ховалась у бом­босховище. Сідала за ноутбук і тремтячими пальцями набира­ла текст. Казала: «Господи, по­можи, якщо Твоя воля, написа­ти цей роман. Подаруй життя, щоб я його закінчила». Зараз я би вже так не розповіла про те, як котиться звук вибуху вули­цею, як він наростає, ніби сніжна лавина. Тоді я це чула і бачила. Ця книга дуже болюча — справ­ді як оголений нерв. Я сама не можу її читати, бо все досі бо­лить. Наприклад, там є юнак Нік — це був друг мого сина. Його вважали зрадником, бо під час окупації він розвозив воду се­паратистам на блокпости. Піз­ніше з’ясувалось, що він так ро­бив розвідку, працюючи на нашу армію. Його розстріляли. Коли у місто зайшли українські військо­ві, щоб його врятувати, бракува­ло кількох хвилин…

— А чи є тема, за яку ви би не взялись як автор?

— Після перших двох кни­жок мене кілька разів запиту­вали, чи не хочу написати про дітей з синдромом Дауна або аутизмом. Тоді я була не гото­ва, але зараз зізнаюсь, що саме таку книгу пишу. Сподіваюсь, до Різдва вона з’явиться. А от те, чого ніколи точно не напи­шу, — це детектив. Проте я ніко­ли не знаю, про що буде наступ­на книга.

— У письменницькій робо­ті часто буває так званий мо­мент провидіння. Вам це теж властиво?

— Якось знайомий розказав кілька загальних фраз про одну людину. Я зробила його дру­горядним героєм своєї книги, хоча не знала ні зовнішності, ні вподобань, ні життєвої долі. Уя­вила, що він розлучений, ходить з ціпком, придумала, яку каву любить і скільки років синові, а потім з’ясувалося, що все це — абсолютна правда. Та бувають й інші випадки. Одна дівчинка навіть сказала, що «Коли ти по­руч» для неї як підказка у жит­ті. Як трапляється важка ситу­ація, вона відкриває сторінку і бачить пораду. А ще люди ка­жуть, що мої побажання збува­ються. Коли підписую книгу, гля­ну на людину і відчуваю: щось у неї не так. То й бажаю інтуїтивно того, чого, мені здається, лю­дині зараз треба. А воно бере і здійснюється.