«Тут постійно хтось працює з родини Коцюбинських»

Цього року минуло 105 років від дня смерті класика української літератури, творця невмирущих «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського. Він залишив після себе не лише багату літературну спадщину, а й виховав чотирьох дітей — синів Юрія та Романа та доньок Ірину й Оксану. Старший Юрій палко підтримав радянську владу і боровся за встановлення більшовизму в Україні, проте сам став жертвою тоталітарного режиму — був репресований і страчений у 1937 році. А от нащадки Романа й Ірини в Україні плекали й берегли не лише літературну спадщину Михайла Михайловича, а й усе, пов’язане з його іменем.

Народившись у Вінниці, більшість свого недовгого життя Михайло Коцюбинський провів у Чернігові, де й помер у квітні 1913 року. Перебува­ючи у Чернігові під час Покровської книж­кової толоки у складі делегації митців з Львівщини, яку гостинно приймали у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику, я поспілкува­лася із заступником директора цього музею, дружиною правнука Михайла Коцюбинського Наталією Михайлівною Ко­цюбинською (на фото).

— Пані Наталю, як і коли ви позна­йомилися з правнуком Михайла Ко­цюбинського?

— Спочатку я познайомилася зі своєю майбутньою свекрухою, а вже потім — з майбутнім чоловіком. Ми працювали ра­зом. Я закінчила філологічний факультет Чернігівського університету і прийшла працювати в школу вчителем української мови та літератури. У тій школі працю­вала Коцюбинська Антоніна Іллівна, яка потім стала моєю другою мамою. Вона свого часу закінчила Київський універ­ситет ім. Тараса Шевченка і з чоловіком — Юлієм Романовичем Коцюбинським — теж приїхала викладати у Чернігів, хоча народилася на Київщині. Ми разом працювали, були спільні свята, дні на­родження, ходили одні до одних у гості… Так я і познайомилася з Ігорем Юлійови­чем Коцюбинським.

— Де він навчався?

— Він закінчив Талліннське вище вій­ськове училище. Але на той час уже з армії пішов (закінчував училище у радян­ський час). Коли розпався СРСР, Ігор по­кинув військову службу, тому що служив у Росії. Коли ми з ним познайомилися, він уже працював у музеї Михайла Коцюбин­ського у Чернігові.

— Тоді ще не був директором цього музею?

— Він тоді ще тільки починав роботу в музеї — був науковим співробітником, входив у курс цієї справи. Можливо, він і не думав, що пов’яже своє життя з му­зеєм, коли йшов у військо, але так життя повернулося і випала така доля — заміни­ти свого батька, який був директором му­зею. Коли Юлій Романович пішов з жит­тя, то директором став Роман Юлійович Коцюбинський.

— Як доля зі школи привела вас у Чернігівський університет?

— Я родом зі села неподалік Черніго­ва, тож нас іноді возили до Чернігова на екскурсії. Одного разу в дитинстві я була й у музеї Коцюбинського. Потім прийшла сюди вже дорослою після закінчення університету. Працювала у школі, потім якийсь час викладала в технікумі. Мене притягувала робота в музеї: подобалося вести екскурсії, спілкуватися з людьми… І жодного разу не пошкодувала, що при­йшла сюди, а я тут вже 20 років.

— У вас одна донька. Чим вона за­ймається?

— Ірина навчається у Київському тор­говельно-економічному університеті. Чомусь обрала таку спеціальність. Мож­ливо, і вона колись прийде до музею і очолить його, але їй захотілося спробу­вати себе в іншій професії.

— Ви — український філолог. Ще до знайомства з родиною Коцюбинських чи був Михайло Коцюбинський серед ваших улюблених письменників?

— Якщо чесно, то ні. До Коцюбинсько­го треба дорости. Я доросла до нього і повністю усвідомила його велич і могут­ність як письменника, красу його слова, коли почала тут працювати, коли глибо­ко ознайомилася і з історією написання кожного його твору, і з тонкою мовою Коцюбинського… Все це настільки мене полонило, що зараз можу сказати, що Коцюбинський для мене — улюблений автор. Але коли навчалася в школі, а по­тім в університеті, саме оцієї глибини письменника викладачі не змогли від­крити учням настільки, щоб ми полюби­ли творчість Коцюбинського. Ми його читали, ми його знали, але зрозуміти було дуже складно. Взяти хоча б «Інтер­меццо» з його складними образами… Це письменник дуже непростий, у нього ба­гата образність, стиль — імпресіонізм… Це все треба глибоко знати: і літератур­не оточення того часу, і напрями. Тому й доростати треба. У школі діти вивчають «Інтермеццо» і «Тіні забутих предків» — прекрасні твори, але не завжди вони доходять до дитячих сердець. Я не хочу сказати, що ці твори не треба вивчати у школі. Їх треба вивчати, але, можливо, потрібна інша методика викладання, не така, як була у нас, коли я навчалася. Тому що це проходить повз дітей.

— Яких авторів, окрім Коцюбин­ського, любите?

— Читала все, що було у шкільній і сіль­ській бібліотеці. Фонди цих бібліотек не надто великі, але я перечитала все, що там було. Для мене читання було найулю­бленішим заняттям. Сказати, що я когось особливо виділяла, не можу. Любила чи­тати тогочасних радянських письменни­ків — Михайла Стельмаха, Олеся Гончара.

З превеликим задоволенням читала тво­ри Івана Франка, Лесі Українки. Драми для дитини ще не зовсім зрозумілі, а по­езія дуже цікава.

— Тобто ще з дитинства ви знали, яку професію обрати?

— Так, я знала, що хочу мати фах, пов’язаний з літературою.

— Ваш чоловік — директор, ви — за­ступник…

— У нас така особливість і, можливо, унікальність нашого музею в тому, що тут постійно хтось працює з Коцюбинських. Першим директором був Хома Михай­лович Коцюбинський, заступником була його дружина — Катерина Яківна Коцю­бинська. Тут виросла Михайлина Коцю­бинська — відомий літературознавець, яка переїхала сюди з батьками у триріч­ному віці, росла і жила тут, поки не закін­чила школу. Потім Ірина Михайлівна Ко­цюбинська, донька письменника — була директором після Хоми Михайловича. Вона теж плекала все це, оберігала, ро­била все, щоб музей мав домашній ро­динний затишок. Напевно, кожен, хто відвідує наш музей, відчуває цю родин­ність, тепло. Юлій Романович став ди­ректором музею — він теж закінчив укра­їнську філологію Київського університету і приїхав з молодою дружиною до Чер­нігова, щоб працювати в музеї. Тому що він — Коцюбинський, йому хотілося про­довжувати справу предків. Звісно, коли його син Ігор обрав спочатку для себе військову спеціальність, можливо, йому це і не дуже подобалося, але батьки не хотіли суперечити виборові сина. А жит­тя приводить туди, куди треба. Так і ми своїй доньці не хотіли наразі нічого го­ворити, мовляв, іди тільки на філологію. Сподіваємося, що її шляхи теж колись приведуть до музею.

— Знаю, що ваш чоловік рік був в АТО…

— В АТО Ігор Юлійович потрапив як колишній військовий. Коли почалися усі ці проблеми з Кримом, він не міг стояти осторонь. Пішов у військкомат і сказав, що готовий іти на службу. Коли була пер­ша хвиля мобілізації, саме у неї і потра­пив. Це був березень 2014 року. Служив у Першій танковій бригаді у нас під Чер­ніговом. Звісно, він не відразу потрапив на фронт, кілька місяців була підготовка, передислокації, вони охороняли якісь дороги і склади. А вже з липня — у Лу­ганській області, безпосередньо в АТО був два місяці, потім продовжив службу далі. Поки чоловік був на війні, обов’язки директора виконувала я. Саме на той пе­ріод випав 150-річний ювілей Михайла Коцюбинського, який ми достойно від­значили: у нас була потужна наукова кон­ференція, приїздили гості з усієї України. Ми намагалися зробити все, щоб тут, у тилу, все було спокійно, щоб не хвилюва­ти директора зайвими проблемами.

— Коли ви ввійшли в цю сім’ю, крім батьків пана Ігоря, кого ще застали з родини Коцюбинських?

— Тоді ще була жива сестра чоловіка. Вона була педагогом, закінчила педаго­гічний університет. Вийшла заміж за вій­ськового льотчика і поїхала з ним жити у Росію. Жила в Краснодарському краї. Напевно, успадкувала від Коцюбинських хворе серце і пішла з життя ще досить молодою — їй було лише 46 років. Ще живуть родичі Коцюбинського у Києві. Ми спілкуємось, вони до нас приїздять, ми до них. Це нащадки Ірини Михайлівни Коцюбинської. Займаються різними про­фесіями: хтось комп’ютерними техно­логіями, хтось музикою, хтось мови ви­вчає, але усі вони пам’ятають, що вони з родини Коцюбинських. У Москві ще живе нащадок по лінії Юрія Коцюбинського — його правнук Андрій Коцюбинський. Але він самотній, у нього немає сім’ї, і на ньо­му, мабуть, та гілка роду перерветься.

м. Чернігів

Фото авторки"Тут постійно хтось працює з родини Коцюбинських"

Розмова з Наталією Коцюбинською — дружиною правнука великого письменника

Цього року минуло 105 років від дня смерті класика української літератури, творця невмирущих «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського. Він залишив після себе не лише багату літературну спадщину, а й виховав чотирьох дітей — синів Юрія та Романа та доньок Ірину й Оксану. Старший Юрій палко підтримав радянську владу і боровся за встановлення більшовизму в Україні, проте сам став жертвою тоталітарного режиму — був репресований і страчений у 1937 році. А от нащадки Романа й Ірини в Україні плекали й берегли не лише літературну спадщину Михайла Михайловича, а й усе, пов’язане з його іменем.

Народившись у Вінниці, більшість свого недовгого життя Михайло Коцюбинський провів у Чернігові, де й помер у квітні 1913 року. Перебува­ючи у Чернігові під час Покровської книж­кової толоки у складі делегації митців з Львівщини, яку гостинно приймали у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику, я поспілкува­лася із заступником директора цього музею, дружиною правнука Михайла Коцюбинського Наталією Михайлівною Ко­цюбинською (на фото).

— Пані Наталю, як і коли ви позна­йомилися з правнуком Михайла Ко­цюбинського?

— Спочатку я познайомилася зі своєю майбутньою свекрухою, а вже потім — з майбутнім чоловіком. Ми працювали ра­зом. Я закінчила філологічний факультет Чернігівського університету і прийшла працювати в школу вчителем української мови та літератури. У тій школі працю­вала Коцюбинська Антоніна Іллівна, яка потім стала моєю другою мамою. Вона свого часу закінчила Київський універ­ситет ім. Тараса Шевченка і з чоловіком — Юлієм Романовичем Коцюбинським — теж приїхала викладати у Чернігів, хоча народилася на Київщині. Ми разом працювали, були спільні свята, дні на­родження, ходили одні до одних у гості… Так я і познайомилася з Ігорем Юлійови­чем Коцюбинським.

— Де він навчався?

— Він закінчив Талліннське вище вій­ськове училище. Але на той час уже з армії пішов (закінчував училище у радян­ський час). Коли розпався СРСР, Ігор по­кинув військову службу, тому що служив у Росії. Коли ми з ним познайомилися, він уже працював у музеї Михайла Коцюбин­ського у Чернігові.

— Тоді ще не був директором цього музею?

— Він тоді ще тільки починав роботу в музеї — був науковим співробітником, входив у курс цієї справи. Можливо, він і не думав, що пов’яже своє життя з му­зеєм, коли йшов у військо, але так життя повернулося і випала така доля — заміни­ти свого батька, який був директором му­зею. Коли Юлій Романович пішов з жит­тя, то директором став Роман Юлійович Коцюбинський.

— Як доля зі школи привела вас у Чернігівський університет?

— Я родом зі села неподалік Черніго­ва, тож нас іноді возили до Чернігова на екскурсії. Одного разу в дитинстві я була й у музеї Коцюбинського. Потім прийшла сюди вже дорослою після закінчення університету. Працювала у школі, потім якийсь час викладала в технікумі. Мене притягувала робота в музеї: подобалося вести екскурсії, спілкуватися з людьми… І жодного разу не пошкодувала, що при­йшла сюди, а я тут вже 20 років.

— У вас одна донька. Чим вона за­ймається?

— Ірина навчається у Київському тор­говельно-економічному університеті. Чомусь обрала таку спеціальність. Мож­ливо, і вона колись прийде до музею і очолить його, але їй захотілося спробу­вати себе в іншій професії.

— Ви — український філолог. Ще до знайомства з родиною Коцюбинських чи був Михайло Коцюбинський серед ваших улюблених письменників?

— Якщо чесно, то ні. До Коцюбинсько­го треба дорости. Я доросла до нього і повністю усвідомила його велич і могут­ність як письменника, красу його слова, коли почала тут працювати, коли глибо­ко ознайомилася і з історією написання кожного його твору, і з тонкою мовою Коцюбинського… Все це настільки мене полонило, що зараз можу сказати, що Коцюбинський для мене — улюблений автор. Але коли навчалася в школі, а по­тім в університеті, саме оцієї глибини письменника викладачі не змогли від­крити учням настільки, щоб ми полюби­ли творчість Коцюбинського. Ми його читали, ми його знали, але зрозуміти було дуже складно. Взяти хоча б «Інтер­меццо» з його складними образами… Це письменник дуже непростий, у нього ба­гата образність, стиль — імпресіонізм… Це все треба глибоко знати: і літератур­не оточення того часу, і напрями. Тому й доростати треба. У школі діти вивчають «Інтермеццо» і «Тіні забутих предків» — прекрасні твори, але не завжди вони доходять до дитячих сердець. Я не хочу сказати, що ці твори не треба вивчати у школі. Їх треба вивчати, але, можливо, потрібна інша методика викладання, не така, як була у нас, коли я навчалася. Тому що це проходить повз дітей.

— Яких авторів, окрім Коцюбин­ського, любите?

— Читала все, що було у шкільній і сіль­ській бібліотеці. Фонди цих бібліотек не надто великі, але я перечитала все, що там було. Для мене читання було найулю­бленішим заняттям. Сказати, що я когось особливо виділяла, не можу. Любила чи­тати тогочасних радянських письменни­ків — Михайла Стельмаха, Олеся Гончара.

З превеликим задоволенням читала тво­ри Івана Франка, Лесі Українки. Драми для дитини ще не зовсім зрозумілі, а по­езія дуже цікава.

— Тобто ще з дитинства ви знали, яку професію обрати?

— Так, я знала, що хочу мати фах, пов’язаний з літературою.

— Ваш чоловік — директор, ви — за­ступник…

— У нас така особливість і, можливо, унікальність нашого музею в тому, що тут постійно хтось працює з Коцюбинських. Першим директором був Хома Михай­лович Коцюбинський, заступником була його дружина — Катерина Яківна Коцю­бинська. Тут виросла Михайлина Коцю­бинська — відомий літературознавець, яка переїхала сюди з батьками у триріч­ному віці, росла і жила тут, поки не закін­чила школу. Потім Ірина Михайлівна Ко­цюбинська, донька письменника — була директором після Хоми Михайловича. Вона теж плекала все це, оберігала, ро­била все, щоб музей мав домашній ро­динний затишок. Напевно, кожен, хто відвідує наш музей, відчуває цю родин­ність, тепло. Юлій Романович став ди­ректором музею — він теж закінчив укра­їнську філологію Київського університету і приїхав з молодою дружиною до Чер­нігова, щоб працювати в музеї. Тому що він — Коцюбинський, йому хотілося про­довжувати справу предків. Звісно, коли його син Ігор обрав спочатку для себе військову спеціальність, можливо, йому це і не дуже подобалося, але батьки не хотіли суперечити виборові сина. А жит­тя приводить туди, куди треба. Так і ми своїй доньці не хотіли наразі нічого го­ворити, мовляв, іди тільки на філологію. Сподіваємося, що її шляхи теж колись приведуть до музею.

— Знаю, що ваш чоловік рік був в АТО…

— В АТО Ігор Юлійович потрапив як колишній військовий. Коли почалися усі ці проблеми з Кримом, він не міг стояти осторонь. Пішов у військкомат і сказав, що готовий іти на службу. Коли була пер­ша хвиля мобілізації, саме у неї і потра­пив. Це був березень 2014 року. Служив у Першій танковій бригаді у нас під Чер­ніговом. Звісно, він не відразу потрапив на фронт, кілька місяців була підготовка, передислокації, вони охороняли якісь дороги і склади. А вже з липня — у Лу­ганській області, безпосередньо в АТО був два місяці, потім продовжив службу далі. Поки чоловік був на війні, обов’язки директора виконувала я. Саме на той пе­ріод випав 150-річний ювілей Михайла Коцюбинського, який ми достойно від­значили: у нас була потужна наукова кон­ференція, приїздили гості з усієї України. Ми намагалися зробити все, щоб тут, у тилу, все було спокійно, щоб не хвилюва­ти директора зайвими проблемами.

— Коли ви ввійшли в цю сім’ю, крім батьків пана Ігоря, кого ще застали з родини Коцюбинських?

— Тоді ще була жива сестра чоловіка. Вона була педагогом, закінчила педаго­гічний університет. Вийшла заміж за вій­ськового льотчика і поїхала з ним жити у Росію. Жила в Краснодарському краї. Напевно, успадкувала від Коцюбинських хворе серце і пішла з життя ще досить молодою — їй було лише 46 років. Ще живуть родичі Коцюбинського у Києві. Ми спілкуємось, вони до нас приїздять, ми до них. Це нащадки Ірини Михайлівни Коцюбинської. Займаються різними про­фесіями: хтось комп’ютерними техно­логіями, хтось музикою, хтось мови ви­вчає, але усі вони пам’ятають, що вони з родини Коцюбинських. У Москві ще живе нащадок по лінії Юрія Коцюбинського — його правнук Андрій Коцюбинський. Але він самотній, у нього немає сім’ї, і на ньо­му, мабуть, та гілка роду перерветься.

м. Чернігів

Фото авторки