«Наше суспільство чекає не Пророка, не Месію, а порядну людину»

Час щоразу вражає і дивує нас своїми викликами. Ми, зізнаймося, не надто звиклі до такої калейдоскопічної зміни — подій, явищ, настроїв, — і ця незвиклість часто кидає загал у крайнощі. Зрада і перемога, успіх і катастрофа, депресія і ейфорія, — ось дуже стислий діапазон суспільних емоцій, притаманних Україні та її мешканцям упродовж останніх двох з лишком років. Чи є щось стабільне, незмінне, монументально незворушне на цій землі? Чи є на що опертися, не остерігаючись підстави, обману? Про це говоримо з відомою письменницею, лауреатом Національної премії імені Шевченка Галиною Пагутяк.

«Коли все стабільно, то людина торкається дна»

— Пані Галино, отож — про наш з вами час. Яка з його рис, — а про них теж кажуть по-різному, — фрагментар­ність, мозаїчність, неперед­бачуваність тощо, — є для вас визначальною і чому?

— Я б назвала його абсурд­ним. Абсурдним тому, що у на­шій країні немає правосуддя. Це — корабель без керма під час шторму. Доки бурі не було, ми не помічали цієї вади, відсутнос­ті законності. Гадаю, що це най­більша проблема України зараз.

— Як її вирішити?

— Потрібні реформи. Тре­ба тотальну люстрацію всього складу суддів, їхніх родичів, а також прокурорів, всіх інститу­цій права аж до Конституційного Суду. Розпочинати слід з нуля. Основним гальмом на шляху України з ями, у яку вона потра­пила, є саме суди і прокуратура. Це для мене — втілення тоталь­ного зла.

— Попри все, країна воює, і у цій війні дуже важливою є присутність чогось, на що можна було б покластися…

— У кожного народу, як і в кож­ної людини, є інстинкт самозбе­реження. В українців спрацював цей інстинкт. Тому час, у яко­му ми живемо, надзвичайно ці­кавий, трагічний і рівно ж за­хоплюючий. Ліпше вже такий час, ніж гниле болото, у якому ми перебували досі, фактично 20 років. 2013 року Україна на­решті прокинулася після довго­го-довгого сну. Так, вона поба­чила війну, розруху, беззаконня, але оце бажання вирватися зі страшного імперського і коло­ніального кола непереборне. Ін­шого способу просто немає.

— Скажіть, що у цьому часі є для вас особисто, — як для людини, — новим і незнаним, а що таким лише видається насправді, бо, по суті, вже ко­лись було, можливо в інших іпостасях, форматах?

— Досі я трималася подалі від будь-якої влади, ніколи не була навіть найдрібнішим начальни­ком, не цікавилася політикою. Жила осторонь, дивилася на все збоку. Зрештою, я зараз не змі­нила своєї точки споглядання, однак дуже глибоко переживаю все, що відбувається. Ніколи не думала, що зі мною таке може трапитися. У моїй свідомос­ті щось ламається і зрушується. Гадаю, творча особистість від­чуває такі речі дуже глибоко. Го­ловне, ці зміни мене тішать, і це добре, бо коли все стабільно, то людина торкається дна.

А про те, що не тільки я, — ми уникли цього застою, знаю і від інших людей. Хоча жити кіль­ка літ поспіль у такому напру­женні важко, іноді нестерпно. Обов’язково варто влаштову­вати собі певне затишшя. Мені ледь не щодня хочеться залізти у якусь нору і заснути. А проки­нутися аж через рік, поглянути, чим все завершилося…

— Чи є в українській істо­рії, можливо, у локальній іс­торії Галичини схожі періоди, і чи не могли б вони слугува­ти за досвід, лінію поведінки для наших сучасників зараз?

— Абсолютно. Наш час майже крок у крок повторює події Пер­шої світової війни. Знаю це з ло­кальної історії. Дивовижні збіги… 2014 року, коли був Майдан, і його намагалися знищити. Акурат пе­ред масовими розстрілами. Отож у такий час ми з іншими людьми місяць блокували військову час­тину. А тим часом у моєму рідно­му селі Уріж, за сто кілометрів від Львова, пройшла чутка, що че­рез наші гори прориватиметься «Беркут» із Закарпаття, який не пропускають основними дорога­ми на Київ. І всі довколишні села почали будувати барикади на до­рогах, аби зупинити його. «Бер­кут» не пройшов.

Така ж, один до одного ана­логічна історія була сто років тому. Був час російського насту­пу на Галичину. Холодної пори року, — здається, пізньої осені, — дійшов поговір, що з Борислава йтимуть «батяри» — такі воєнізо­вані угруповання, — і йтимуть на Львів. Вони вже «відзначилися», покрали коней у багатьох госпо­дарів. І знову люди вийшли на дороги, аби не пустити збуїв на Львів. Керував блокувальника­ми мій дядько по маминій лінії, Василь, колишній фельдфебель австрійської армії, тоді — війт села Уріж. Одне слово, як напи­сано, «батярів побили, а коней повернули господарям».

Ось такі речі. Або Самообо­рона… У Залокті, де я народила­ся, під час Першої світової війни люди організували Самооборо­ну. І як могли воювали проти ко­заків. За такими ж принципами була побудована Самооборона Майдану у 2014 році, тисячі са­мооборон у селах і містечках.

До слова, неподалік Залок­тя, на горі Кобила, трапився бій абсолютно недосвідчених, як-от наші добровольці початку росій­сько-української війни, січових стрільців з російськими козака­ми. І всі наші юнаки там полягли…

«Слуга у жодному разі не тотожний прислузі»

— Поговорімо трохи про вашу творчість. Звісно, ми не охопимо всіх її пластів. Та ось мене цікавить проблема слу­жіння, — як на мене, це дуже актуально визначитися з нею. Маю на увазі головного героя вашого роману «Слуга з До­бромиля». У чому ви бачите сенс такого високого і водно­час непомітного покликання «служити»?

— У Германа Гессе є неве­личка повість «Мандрівники на Схід». Герої подорожують, ко­жен з них має свою мету. Між ними є старший, проте хто він, вони не знають. Лише потім з’ясовується, що тим старшим є слуга Лео, який допомагав їм у дорозі, розкладав багаття, готу­вав їжу. Отже, він виявився най­головнішим.

Можливо, з тієї повісті бере початок мій «Слуга з Добро­миля». Служіння — це, насам­перед, вірність, відданість, це коли «раз добром нагріте серце вік не охолоне». Слуга з Добро­миля пам’ятав те, що для ньо­го зробив Купець з Добромиля, що підібрав його на дорозі, від­дав на виховання, і більше ним не опікувався, бо загинув. Піс­ля смерті свого рятівника Слу­га переніс свою вірність на міс­це, генієм якого був Купець. Він служив не тільки місцю, а й там­тешнім людям, його відданість тривала 800 років.

Але слуга у жодному разі не тотожний прислузі. Це, радше, інструмент порятунку, наданого вчасно. Слуга — це комусь пода­рована надія, хтось нагодований шматком хліба, інший — виведе­ний з лісу на битий шлях. Служін­ня — це маленькі, але конкретні справи, які ми робимо кожного дня. Для когось, за нагоди.

— Маємо тисячі прикладів нинішнього служіння, осо­бливо показовим є волонтер­ський рух. Однак чомусь так буває, що люди, яким служи­ти приписано, так би мовити, за службовими обов’язками, — тобто влада, — якнайменше надаються для цієї місії…

— Ті, хто нині говорить, що, мовляв, служать народу, як пра­вило, прислуговують якомусь окремому панку, але зовсім не спільноті. Гадаю, проблема слу­жіння народові — це споконвіч­на проблема України. Єдиний виняток, про який можу гово­рити, — це Ян Щасний Гербурт. Магнат-дисидент з Добромиля, якому поламали життя і поля­ки, і свої місцеві хруні. Він робив маленькі справи: давав якийсь привілей, причому не тільки своїм землякам, а й вірменам, євреям. Заснував друкарню. Як мостиський староста надавав посади українцям-русинам. За­вжди боронив місцевий люд. Він не рвав сорочки на грудях на до­каз своєї любові до короля, про­сто тихо служив. Водночас був дуже складним та бунтівливим чоловіком. Багато воював, бага­то втрачав, мав безліч ворогів.

Складна особистість, цей магнат, — еліта. Якби у нас була еліта, що починала б з малих справ, які відтак складалися б у справу велику, то все у нас було б добре… Але з утраченого по­коління, що виросло за «совка», Слуги не вийде. Наше суспіль­ство чекає не Пророка, не Ме­сію, а просто порядну люди­ну, яка не продаватиметься і не зраджуватиме. Воно чекає тако­го собі Слугу з Добромиля, без­межно вірного людям, який під­тримуватиме у людях Дух.

«Червона лінія» — це художня правда"

— Часто запитую співроз­мовників про «червоні лінії», які вони не переступлять за жодних обставин. Від митців рівно ж часто чую про те, що для них таких меж не існує. А як для вас?

— Для мене «червона лінія» — це художня правда. Така прав­да вища за правду реальнос­ті. Колись Довженко говорив про золото правди і про мідя­ки правди. Якщо я переступлю на догоду комусь чи для власної вигоди через цю художню прав­ду, чи просто знехтую нею, то це означатиме творче самогуб­ство. Цього, до речі, я найбіль­ше боюся.

— І наприкінці розмови — трохи про мрії. Чи є у вас вони, і про яку з них ви нава­житеся розповісти привсе­людно?

— Моя мрія, — щоб закінчила­ся та проклята війна. Вона вже проїхалася і по моїй родині і по багатьох людях, яких я знаю. Я хочу, щоб ніхто більше не гинув. Я не можу бачити, як щодня уби­вають молодих людей.

Довідка «ВЗ»

Москалець Галина Василівна (свої твори підписує як Пагутяк Галина). Народилася 26 липня 1958 року у селі Залокті Дрого­бицького району Львівської області. Згодом родина переїхала у село Уріж. Батько — Василь Пагутяк, матір — Іванна Басараб. Наймолодша з трьох доньок у сім’ї.

Вважає себе нащадком валаського господаря Драку­ли (Влад Цепеш із роду Басарабів, або, як ще його називає Га­лина Пагутяк, — Влад Басараб.

Закінчила українську філологію Київського державного уні­верситету імені Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицько­му краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України.

Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2010 р. за книгу прози «Слуга з Добромиля». Двічі лауреат літературної премії «Портал» за книги «Книгноноші з Королівства» та «Зача­ровані музиканти».