«Ворогу вигідно, щоб у нас було більше російськомовних артистів»

Розмова з Тарасом Чубаєм, музикантом, композитором, продюсером, лідером гурту «Плач Єремії»

Він не часто дає інтерв’ю, бо вважає, що може більше сказати музикою і піснею. Каже, що українізація мусить відбутися з більшим м’язовим зусиллям, бо «русский мирок» в Україні тримається на російській мові. В розмові з Радіо Свобода Тарас Чубай — про власну творчість, співпрацю зі Скрипкою, Кузьмою, український шоу-біз і багато іншого.

«Говорити, мовчати і говорити знову». Ви знаєте, звідки це. Мені здається, що це так само і про вас.

— Ну, так. Це поема мого батька — «Говорити, мовчати і говорити знову». У мене написана музика на фрагмент цієї поеми. До речі, це один із моїх улюблених кавалків, які я написав, у сенсі музичному і мистецькому.

Мені здається, що митцю треба говорити тоді, коли йому є що сказати, і мовчати тоді, коли немає що сказати. Це нормально. Словесно так от буквально говорити, мені здається, щось воно мало має сенсу. Для мене сенсовними є мої виступи. Тоді я справді висловлююся по-справжньому, тоді я справді можу щось сказати. І цей процес для мене є найважливішим.

— Фестиваль «Бандерштат». Виступ у Києві у Caribbean Club. Потім на День Незалежності концерт в Івано-Франківську. Що звучатиме з нового?

— Нове звучання. Я не пишу пісень-одноденок.

— Це так.

— Те, що я пишу, — це речі, які при кожному виконанні інакші. Це я навіть бачу по відгуках у фейсбуці. Після деяких наших виступів люди пишуть: о, ми почули нову пісню «Хата моя» чи «Сервус, пане Воргол». А я їх написав 20 років тому. Велика частина творчості моєї і гурту «Плач Єремії» буде для слухача завжди новою. Мені приємно, що люди, які ходили на початку 1990-х на наші концерти, в середині, наприкінці 1990-х почали приходити зі своїми дітьми, а тепер вже їхні діти дорослі. Насправді на нас виросло кілька поколінь. І вони ходять на концерти. Для них це все нове і нове.

— Зачитаю запитання з твітеру. Людина пише, що захоплюється виконанням ваших партизанських пісень, пісень Івасюка чи колядок. Чи планується видання нових великих альбомів із авторськими переспівами?

— Альбом моїх авторських пісень чи авторських переспівів чиїхось готовий у мене вже більше ніж рік. Але я ще не впевнений, чи це все, чи я не хочу його доповнити. Тому я його поки що не видаю. Сподіваюся, що я ще кількома творами доповню і незабаром видам.

Але поза тим, я хочу видати все, що я робив за останні 30 років. Я вперше професійно на сцену вийшов у 1987 році. Я хочу перевидати, щоб це з’явилося на цифрових платформах. Те, що колись виходило на касетах, на CD. Я збираюся записати альбом з «Плачем Єремії» також новий. Я закінчив добудовувати свою студію.

— Ви у мене якраз вихопили запитання! Мені розказували, що студія нова, дуже гарна, вдома. А окуповуються такі речі?

— Я про це не думаю. Я просто створюю собі умови, щоб мені було гарно і зручно жити. А про якісь там моменти меркантильні я ніколи не думаю, бо це буде завжди заважати.

— А це може нагадувати той підвальчик, який був у батька і куди ви ходили?

— Я сподіваюся, що по настрою, може, й так. Це колись мій батько зробив майстерню у підземеллі під будинком, невеличку. І саме я, до речі, у цій майстерні колись написав більшість своїх пісень. Зокрема, «Коли до губ твоїх» — перша пісня. Я сподіваюся, що це теж буде моє таке місце, моя майстерня.

— Батько пішов, коли ви були дитиною. Діти ваші не могли знати діда. Що ви їм розказуєте про діда? Що залишилося у вашій пам’яті?

— Потихеньку щось розповідаю. Вони ще замалі, щоб більш серйозно, якісь драматичні історії розповідати, такі складні — про переслідування КДБ і так далі. Вони ще трохи замалі для цього. Але вони довідуються. Вони пробують щось читати. Є ж дитячі вірші Грицька Чубая.

— Дитячі вірші навіть тоді й друкувалися. Єдине, що друкувалося.

— Якусь простішу лірику вони вчать.

— Ваша дружина Оля родом з Макіївки. Чи хтось залишився там, на непідконтрольній Києву території, з родичів?

— Вже практично нікого не залишилося з близьких родичів. Є трохи дальні родичі. Відчувається ця проблема, що там у людей промиті мізки. Це ж важко втримати. Треба бути міцною людиною, «міцним горішком», щоб втриматися. Проста людина, яка працює, ходить на роботу щодня, і вмикає телевізор — їй просто в мізки втуляють те, що треба. З цим складно.

— Чи є у вас спілкування з тими родичами?

— У мене немає. Наскільки я знаю, а небагато про це знаю, що з ними непросто спілкуватися.

— Останній раз ви там коли були?

— Були концерти у Донецьку якісь. Я не пригадую, що саме це було. Кілька разів ми грали. Переважно це OPEN AIR і десь на площі. Все нормально було.

Люди приходили і дякували.

— І підспівували про «русифіковані міста»?

— Підспівували. «Лента за лентою» підспівували. Все було нормально.

— Як варто просувати українську музику не лише серед діаспори, а взагалі на західну аудиторію?

— На західну аудиторію? Я не знаю. Я не просуваю свою музику на західну аудиторію, тому рецептів не маю. Вони сама собі якось просунеться.

Я думаю, що треба навчити людей доброї української мови. Це в нас усе — питання освіти. До цього вертається. Тобто спочатку ми мусимо виховати покоління людей, які відчувають і розуміють мову. Тоді вони зможуть створювати продукт цією мовою хороший. Зараз дуже збільшилася кількість україномовного продукту. Але ця недолуга мова — вона пласка, чути, що людина в житті не спілкується мовою, а пише нею пісні. Що ж то будуть за пісні? Вони будуть пластикові, ні туди, ні сюди. Працювати треба над собою.

— Оця праця над собою, як вона має відбуватися?

— Працювати, не боятися помилок, робити і робити. І «апетит приходить під час їжі». Все це треба робити і робити, тоді ти намацаєш, відчуєш своє, де воно є, і воно тобі покаже шлях.

— Якщо немає продукту хорошого або його мало, ті люди, які почали писати українською, але при цьому говорять російською, їм складно висловлювати думки…

— Має бути сильна політична воля і добра освіта. І це все вирішить, всі зразу питання далі підуть просто ланцюжком, вирішаться.

— Політична воля ніби є… Чи немає? Як на вашу думку?

— Все-таки, я сказав би, як не крути, ми маємо найкращого президента за всю історію. Можна мати до нього претензії, але це найкращий президент. І там є політична воля, і щось вирішується. Багато людей спровоковані, і пропаганда, і «гавкають» зараз там на Порошенка, але, як не крути, є зміни позитивні. Я це відчуваю навіть по собі. Навіть по збільшеній кількості моїх концертів і взагалі появі україномовних артистів і так далі. Це все рухається. Воно просто рухається повільніше, ніж нам хотілося б.

І все-таки мені хотілося б більше політичної волі. Трошки українізація все-таки мусить відбутися з більшим м’язовим зусиллям.

— Ви трохи допомагали з цим. Бо я знаю, що ви допомагали писати закон про квоти в українському ефірі.

— Я, так би мовити, в обох таборах, які протистояли. Я намагався їх між собою, наскільки я там міг… Зізнаюся, що насправді підписали версію, яку я рекомендував обом. Вона не є найкраща, вона все одно така компромісна, але я знав, що тільки така версія залишиться. І вона залишилася.

— Як довго тривала робота над цією версією?

— Це були якісь дзвінки, зустрічі. Всяке таке. І трошки хаос, як і все в Україні відбувається. Але, принаймні, воно відбулося. Важливо, що прийняли. І воно якось працює.

Насправді це не зовсім правильно. Знову ж таки, кажу: в першу чергу — освіта. Вчителі повинні бути вмотивовані. Я бачу — мої діти вчаться не в київській школі, а в передмісті. Вчителі витискають з себе українську мову на уроці, виходять за двері — і або суржик, або російська. Воно все, звичайно, колоритно, весело, смішно, але це є «гра у свої ворота» від програшу.

— Якщо ще пам’ятати дитинство далеке моє і ваше (я не знаю, як у Львові), тоді у Києві у вищих навчальних закладах не було викладання українською мовою.

— Цілі інститути працювали на те, щоб нас русифікувати. І це відбирання слів, які більше подібні на російські версії цих слів. Мова фільтрувалася. Тобто треба розуміти, що над нами століттями проводився експеримент. І зараз відкотитися назад дуже складно. І найважче буде з простим народом працювати, який просто не розуміє цього.

— Русифікація, з одного боку, з іншого — артисти їздять до Росії. Ви от до Польщі відмовилися їздити. А артисти їздять до Росії, з якою в українців війна, виступають там. Якось говорили про те, що треба створити такі дверцята, які будуть зачинятися…

— В один бік тільки працювали б. Виїхали і…

— Така собі пасточка. До речі, я не знаю, чи читали ви колонку Івана Семесюка…

— О, це дуже добра колонка. Я її читав. І я максимально підтримую. І дякую Іванові, що він нарешті подав правильний, здоровий голос. І він, як він сам висловився, «встромив вила в купу гною». Це є серед артистів, музикантів, це є серед режисерів, кінорежисерів. Це всюди розповсюджено. Це аж там — до мулярів і сантехніків. Але справа в тому, що шкода від того, що роблять відомі люди, значно більша аніж від того, щоб навіть мільйон сантехніків виїхали у Росію працювати.

— Іван назвав гучні імена. І продюсери цих артистів почали дуже сильно виступати проти.

— Так. Бо всі звикли до авторитаризму. Бо воно так завжди підтримувалося якимись грішми. Треба розуміти, що нашому ворогові буде вигідно, щоб у нас було більше російськомовних артистів. Це, як кажуть, «і козі зрозуміло». Тому що «русский мирок» — він і тримається на російській мові. Це його інструмент.

— Так. Але ці артисти, про яких він вів мову, і не виступають там. Деякі з них, у будь-якому разі.

— Я не знаю. Я не вникав, хто там що, хто кого. Але добре, що тема піднята. І добре, що хтось про це чесно пише. Такого повинно з’являтися більше. Я зі свого досвіду знаю. Я не хочу мати справу з цим шоу-бізом, бо він весь гнилий. У шоу-бізнесі працюють або корисні ідіоти, або відверто вороги України.

— Ви репостнули пост Мирослави Барчук стосовно Медведчука, фільм про Стуса. Яке ваше ставлення, до речі, до цього всього?

— Ставлення нормального українця. Всі чудово знають, що це за істота (Медведчук — ред.).

— Як ви думаєте, чи варто цей фільм доопрацювати, чи не варто його видавати? Бо стосовно цього велика дискусія.

— Я підозрюю, що, найімовірніше, гроші дісталися людям, які некомпетентні просто. Вони не відчувають цю країну, вони не відчувають цих процесів. Їм справді це не боліло. Це просто такі трошки «ділки». От хороша тема — давайте зробимо фільм про Стуса, і «бабла» нам дадуть за це. Я думаю, що це десь так було. І такий воно вигляд має.

— Ми зустрічаємося з вами у дні ювілею, 50-ліття Андрія Кузьменка, «Скрябіна». Немає його з нами, але багато зараз говорять про нього. Коли чуєте «Скрябін» або Кузьма — що спадає на думку в першу чергу?

— Ми були приятелями. Я писав у студії Кузьми два проекти — «Наше Різдво» і «Наші партизани». І Кузьма, Шура і Гєра, які були в складі «Скрябіна», були такими співпродюсерами. Хлопці дуже допомогли у виході цих альбомів.

Ми дружили, ми проводили час разом. Трохи пізніше, коли Кузьма потрапив у ці всі ситуації — «Інтер» і так далі, — то його вже засмоктало в шоу-бізнес, і ми почали бачитися рідше.

Це втрата. Це була гарна, симпатична людина із своїми мінусами і плюсами. І мені було прикро і боляче, бо це втрата друга. Це було дуже несподівано, бо це була життєрадісна людина, людина, яка створювала життєрадісний настрій всім, хто був в приміщенні, де він з’являвся. Цього не вистачає зараз дуже сильно. Не вистачає дзвінків якихось несподіваних серед ночі, з якимись жартами, часом «нижче плінтуса», але все одно весело. Цього всього не вистачає. Немає людини. Залишися пісні. У певному сенсі він залишився тут з нами. Його слухають. І він буде.

— Ви дружите з Скрипкою. Записували разом «Марш української армії». І там просто сузір’я артистів записали. Як так все це вирішилося? Хто був ініціатором?

— Ініціатором був Олег і його приятелі з навколовійськового середовища.

— Як це все народжувалося?

— Це ж робилося без фінансування. Фінансування абсолютно ніякого не було. Хотілося б це краще зробити технічно, але зробили, як зробили. Принаймні, так.

Буває така ситуація, що музикантам, митцям доводиться робити роботу держави. Я сказав би, що я цією роботою займаюся вже давно. Тому що ці всі переспіви якихось народних пісень, обробки і так далі — це все мали б бути проекти Міністерства культури. І воно це мало би оплачувати повністю від, А до Я. Натомість я це роблю зі своєї кишені чи при дуже невеликій допомозі…

— Якби ви стали міністром культури, то що першим ви зробили б?

— Ні, я не стану міністром культури. Я колись жартував давно, ще років 10−15 тому, що мені треба стати міністром внутрішніх справ і побудувати концтабори для всього цього шоу-бізу. Від нього дуже велика шкода. Телеканали, які показують всі ті кліпи… Ми собі погано уявляємо, яка це… Це просто реальний ворог в хаті — телевізор. І діти це отримують. Оце — найгірше.

— У вас вдома немає телевізора?

— Є. Але в мене немає цих каналів. У мене є канали НВО, у мене фільми англійською мовою. Вчимо.

— Армія буде вітатися на День Незалежності: «Слава Україні!» — «Героям слава!».

— Слава Богу! І слава Україні! Так і має бути. Це мало б бути давно. І я ж кажу, що треба трішки більше цієї політичної волі. Ми повинні свої знаки, символи поставити всюди, на кожному кроці і вичавлювати цього раба радянського з себе вже не по краплі, а так добряче — відрами треба вичавлювати.

— Як ви думаєте, політична воля перед виборами — її буде більше чи менше, чи вона слабнутиме чи сильнішатиме?

— Людям треба дивитися трішки у перспективу далі. Ясно, що перед виборами — це все зрозуміло, що буде більший рух, бо всі хочуть себе трішки розпіарити перед виборами. Це нормально. Йдеться про те, що треба думати про те, кого ми виберемо, що буде це за людина.

— А ви кого б вибирали?

— Наразі з того, що я бачу, я буду підтримувати діючого президента. Абсолютно. Мені ніхто не платить за це. Шоколадки «Рошен» я поки не отримував. Думаю про те, що буде з країною далі. Ми знаємо, які найпопулярніші можуть бути кандидати. Це все дуже небезпечно. Ми можемо просто втратити країну. Оці одні вибори і… все.

— Наскільки люди готові чути те, що ви говорите? Чи люди готові до популізму?

— Неосвічена маса людей може зробити будь-яку дурість. Може з’явитися фашистський режим, може віддати країну кому завгодно. Нам треба дбати… Знову ж таки повертаюсь до теми — освіта. Але ми не встигнемо до виборів усіх навчити.

— Медіаграмотність, мабуть?

— Так. Всього потихеньку. Але перш за все освіта. Тобто повинні зараз освічені люди бути більш активними і говорити щось, щось розповідати.

— Ще таке запитання з соцмереж. Яку музику слухаєте? П’ять українських і п’ять зарубіжних виконавців?

— Я люблю всіляку музику справжню. Тобто я думаю, що всі погодяться зі мною, що найбільша величина в музиці — Йоганн Себастьян Бах. Тут ніхто не посперечається. Там є вже все. І там вже все давно написано і зроблено. І так от далі поступово від цього «танцюємо».

— Коли ви чуєте «від вуха до вуха» — що далі? Як би ви продовжили?

— Це була така назва. Коли я працював в театрі «Не журись!». Це був такий театр авторської пісні, сатири, щось такого. Шкода, що не з’явилося цієї традиції.

Бачите, цей «КВН» совєцький «перегнув палицю». «Не журись!» зародило кабареткову традицію, але її не підхопили молоді і не понесли далі. Вони кинулися в оцю гноївку — «КВН». І що ми тепер маємо на виході?

Антиукраїнські жарти, які постійно, і якийсь дурнуватий «хохол» з «оселедцем», з вусами. І над цим «стібуться». Це теж вороги. Треба розуміти. Це — абсолютний ворог. Всі ці «КВНи» — це ворожий вияв.

Розмовляла Інна Кузнєцова. Радіо Свобода