«Мій син — один україномовний учень на весь клас. І це у столиці України!»

Дитяча письменниця Лариса Ніцой — про книжки, які заборонила б читати дітям, неякісні підручники з української літератури та ейфорію у Верховній Раді, яка швидко згасла

Лариса Ніцой

Важко знайти в Україні письменника, який боровся б за чистоту української мови більше, аніж Лариса Ніцой. Кілька років тому організувала рейд об’єктами сфери послуг, аби перевірити, чи спілкується персонал з клієнтами державною мовою. Започаткувала Всеукраїнську хвилю «Дорослі читають дітям», аби власним прикладом показати: читати — модно! Її улюбленим предметом у школі була… російська мова. Вважала її елітною. Чому молоду вчительку полюбили учні найгіршого класу в школі, в якому не хотіли викладати предмети досвідчені педагоги? Чому Верховна Рада, в якій десять років працювала помічником депутата, залишила в її душі гнітючі спогади?

Про це письменниця, дипломант літературного конкурсу «Коронація слова», лауреат Всеукраїнської літературної премії «Гілка золотого каштана» Лариса Ніцой розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Пані Ларисо, ви виросли у містечку на Кропивниччині, в якому багато хто говорив російською. Улюбленим предметом у школі була російська мова, натомість нині активно захищаєте мову Шевченка…

— На співбесіді під час вступу на українську філологію екзаменаційна комісія завела зі мною розмову про вітчизняних письменників. А я ні бум-бум. Дивлюсь, екзаменатори шоковані. «Можливо, ви дверима помилилися? — знизав плечима професор, дисидент Микола Смоленчук. — Може, вам — на російську філологію?».

«Російську знаю добре, — кажу. — Хочу ще й українську вивчити». «Поганяли» мене по російській літературі, поставили «відмінно» і допустили до вступних іспитів. В інституті відбулося моє «друге народження». У 1986-му я, зразкова радянська дівчина зі зразкової радянської вчительсько-лікарської сім’ї, потрапила в інший світ. Коли мене питали, чи читала твори репресованих авторів, здивовано перепитувала: «Тих, що в тюрмі сиділи?!». — «Ларисо, ти Куліша читала? А Стуса?». — «А хто це?» — перепитувала я. Викладачі та студенти давали мені твори письменників-дисидентів. Пам’ятаю, на початку 1990-х від книги академіка Миколи Жулинського «Із забуття — в безсмертя» пережила потрясіння, цілу ніч проплакала.

— Правда, що у шкільні роки соромилися розмовляти українською?

— Правда. У графі національність написала «росіянка». Їхала якось з мамою до Києва в гості. «Давай будемо розмовляти російською! — запропонувала матері. — Не хочу, щоб на нас у столиці оглядалися і пальцями тицяли». Мама як почула: «Ти що, доню?! Українською розмовляємо ми з татком, дідусь, бабуся. Ми ж не соромимося своєї мови»…

— В одній зі шкіл Кропивницького ви десять років працювали вчителькою української. Двієчників перетворили на своїх друзів…

— На початку 1990-х вчителів української мови і літератури катастрофічно не вистачало. У школах нас брали «з руками і ногами». Саме там і відбувся переломний період у моєму житті. З двієчників сформували окремі класи, щоб не заважали вчитися учням «посиленої педагогічної уваги». На все життя запам’ятаю «сьомий Же». Навіть класного керівника не мав. Ніхто не хотів у ньому викладати. Уявіть, заходиш до класу — одні учні під партами, інші — в шафах заховалися. Гавкають, нявкають, виють, пищать…

Пам’ятаю, було якесь свято. Старшокласників відпустили з останнього уроку, лише 7-Ж — у школі. «Чому не святкуєте?» — питаю. «Дуже хочемо в кафе, — кажуть. — Та жоден учитель не хоче йти з нами, а самих не пускають». І так мені стало їх шкода… «Ану, мерщій підручники — в портфелі, — кажу. — Бігцем додому переодягатися. Я піду з вами!». — «Ур-а-а!» — закричали на радощах.

Поза уроками, в неформальній обстановці, побачила некерованих дітей іншими очима. Читала не їхні зошити — їхні душі. Один хлопчик приніс морквяний торт. «Купив?» — питаю. «Сам спік, Ларисо Миколаївно! І троянди на торті сам з тіста виготовив». Хлопчина, який на уроці двох слів зв’язати не міг, раптом пече торти?!

Дівчинка, яку вважали пропащою, прийшла з молодшим братиком і сестричкою, бо їх не було з ким удома залишити. З’ясувалося: її тато — далекобійник, часто у тривалих відрядженнях, мама померла. Моя учениця була господинею вдома: їсти готувала, прала, прибирала. Доглядала і водила в дитсадок братика та сестричку, щоб їх не забрали в дитячий будинок. Тому часто пропускала уроки. Ніхто у класі про це не знав.

І я взяла шефство над 7-Ж, хоча була класним керівником іншого класу. Ходила з ними на вечори відпочинку, їздила на природу. Ми подружилися, і діти перестали на уроках мене «діставати». Ця виховна година — на все моє життя.

— У 1990-х В’ячеслав Чорновіл запропонував вашому чоловікові роботу у Києві, і ваша сім’я переїхала. Ви були помічником народного депутата. У Верховній Раді працювати було легше?

— У Кіровограді мій чоловік (Андрій Ніцой — науковець, кандидат історичних наук. — В. Ш.) очолював осередок Народного руху. У столиці починали з нуля. Орендували квартиру… Спочатку в парламенті дуже подобалося. Помпезна обстановка: величаві колони, килимові доріжки, відомі і поважні люди… Приїжджала до Кропивницького, тоді ще Кіровограда, і нахвалитися не могла, що працюю у Верховній Раді. А коли вникла у суть інтриг, брехні і торгів інтересами України, ейфорія швидко згасла. Багато депутатів закони затверджують, навіть не ознайомившись з їхнім змістом. Профільний комітет закони опрацьовує, виносить на обговорення в сесійну залу — і депутати дружно голосують. Пригадую, приїхала я до матері, а вона: «Лялю, тебе не впізнати. Раніше ти була на сьомому небі від щастя, тепер мовчиш та й мовчиш».

Я не витримала і повернулася до письменництва. Коли запитують, чи не хочу у парламент ще раз, відповідаю словами імператора Діоклетіана з книги О’Генрі «Королі і капуста»: «Якби ви знали, яку капусту я вирощую на городі, то не просили б мене повернутися на імператорський трон». Політика — не моє. Моє — книжки, зустрічі з читачами.

— Скільки «на-гора» треба видати книжок, щоб письменник жив достойно?

— У цивілізованих країнах літератори не шукають підзаробітку, скажімо, у пресі чи на телебаченні. Їхня робота оплачується гідно. В Україні серед класифікації професій слова «письменник» нема. У нас видавництв люди знають більше, аніж літераторів. Ми втратили зацікавлення книжками та їхніми авторами. Подивіться, у кого журналісти переважно беруть інтерв’ю: у співаків, акторів, політиків… Зрідка запрошують письменників. Авторів «не розкручують». Василя Шкляра, наприклад, «розкрутили» — люди зацікавились і його «Чорним вороном», і творчістю.

— Що українській освіті варто запозичити у цивілізованих країнах?

— До формування шкільної програми в Україні — старі підходи. Підручники — кліпові, калейдоскопічні. Це радше каталоги письменників і їхніх книг. Авторів так багато, що по творах учні біжать «галопом». Наприклад, п’ятикласники українських шкіл впродовж року повинні прочитати приблизно 20 творів різних авторів за 280 педагогічних годин.

Тим часом у Польщі діти читають лише чотири твори за майже 300 годин (тобто текстів менше, а годин для їх вивчення більше). У тій же Польщі діти багато пишуть, вчаться аналізувати, насолоджуються творами та стилями письменників.

Наприклад, у Нідерландах учнів не змушують читати на швидкість. А в наших школах привчають дітей читати швидко, не заглиблюючись у зміст тексту. От такими депутатами і виростають, адже їх ще за шкільною партою не привчили вникати у проблеми… Окрім того, у шкільну програму увійшли твори, зміст яких дітям важко зрозуміти. Отже, не цікаво читати. Відтак — у дітей розвивається відраза до читання.

— Яку книжку ви не дозволили б читати дітям?

— Телефонує якось відома письменниця: «Ларисо, ти бачила цей страшний „Щоденник…“?! Тобі не здається, що її видав „Синій Кит“?!». Я зрозуміла: мовилося про книгу Кері Сміта «Знищ цей щоденник». Там, наприклад, є завдання для читачів: «на цю книжку можеш наплювати і на три дні її закопати», «натри сторінку багнюкою… і пошкрябай гострим предметом», «збирай мертвих комах і приклей на сторінці». В основній інструкції автор настановляє читача: «Борися проти здорового глузду»!!! Це таке надзавдання автора цього «Щоденника…»?

— Кілька років тому Національна академія педагогічних наук України розіслала місцевим органам управління освіти лист з клопотанням провести серед старшокласників опитування. Тоді деяких науковців ви звинуватили у навмисних антидержавних діях. Чому?

— По школах розповсюджували російськомовні анкети із запитаннями, в яких уже є стверджувальні відповіді. Наприклад, «Я бы хотел (ла), чтобы Украина присоединилась к политическому и экономическому союзу с Россией» — і вісім варіантів відповідей. Або: «Украина и Россия должны быть одним государством». «Не згоден» — один бал, «згоден» — від двох до семи балів. Нав’язування дітям антидержавної точки зору сягнуло свого апогею у таких фразах, наприклад, «Украина становится частью большого союза, который включает Россию», або: «Украина распадается на несколько отдельных государств» — і сім варіантів відповідей. Це щось на зразок: «Якщо на ваших очах убиватимуть людину пострілом у лоб чи ножем у серце, виберіть, наскільки цей спосіб гуманний за семибальною шкалою»?!

Таке опитування проводилося у школах України три (!) роки поспіль. Нас знищують! Знищують, бо розмовляємо українською мовою, маніпулюють несформованою свідомістю наших дітей. Такий опитувальник — елемент гібридної війни. Через соціальні мережі я підключила громадськість. Звернулися в СБУ, Міністерство освіти — й абсурдне опитування припинилося.

— Ваші діти, здається, теж потрапляли в неприємні ситуації за те, що розмовляли українською…

-13-річний син Ярослав і 25-річна донька Леся завжди розмовляли українською. Та як тільки вибиралися за межі свого кола спілкування, мусили доводити, що вони — з інтелігентної родини. Пригадую, поїхала Леся у дитячий табір. Їй відразу почали дошкуляти: «Ты что — из глухого села приехала, а родители — колхозники?». У Києві донька гуляла з друзями. Зустріли місцевих. Ті почули українську — і до доньки: «Ты что сюда, селючка, приперлась?». За неї заступилися друзі. Зчинилася бійка… Від батьків часто чую: мій син — один україномовний учень на весь клас. І це у столиці України! У взуттєвому магазині міряю синові кеди. «Вони — мілкі, з низькими халявами», — кажу. «Женщина, мелков у нас нет, — відповідає продавець. — Мелки — в канцтоварах». У кафе донька каже офіціантові: «М'яту залийте окропом». «Вам чай с укропом? — розводить руками здивований офіціант і дивиться на доньку та її друзів як на інопланетян. — Мы укроп (кріп. — В. Ш.) не продаем»…

Леся закінчила факультет арабської мови Київського університету імені Шевченка. Знає англійську, російську. Але на рідній землі хочемо спілкуватися і чути державну мову.

— Пані Ларисо, кажуть, ви добра господиня, вирощуєте сад, шиєте, вишиваєте, в’яжете на спицях…

— У нас дача 11 соток. Овочів не вирощуємо. Лише квіти, зелені газончики, «альпійські гірки». Біля них більше роботи, аніж біля городини. Для цього закінчила курси сучасного дизайну. У дитинстві мама купила дитячу швейну машинку, і я шила лялькам вбрання. У 90-ті роки, час економічної кризи, вміння пригодилося (шила дітям). Мистецтва макраме, в’язання на спицях навчилася на курсах.

За одним шкодую: не вмію підібрати «правильних» слів для тих, хто мене не чує…