«Коли зустріла у Коломиї молодого художника, зрозуміла: це моя доля»
Українська письменниця, автор 44 книг Марія Людкевич відзначила відразу два ювілеї.
Педагог, журналіст, редактор, письменниця, наставниця творчої молоді, громадська діячка, дружина, мама, бабуся – це все про Марію Людкевич (на фото). Вона відзначила нещодавно дві «круглі» дати – 70-річчя від дня народження і 50 років творчої діяльності. Писати про неї мені особливо приємно, адже саме Марія Йосипівна «благословила» мене на письменницькій ниві. До ювілею Марії Людкевич вийшли два томи її поезій «Порив і подив» та книжка з серії «Літературні профілі» «Марія Людкевич: життя і творчість».
– Про що думаєте у цей період, коли підбито певні підсумки 50-річної творчої діяльності?
– Коли озираєшся на цей період – 50 років не так уже й мало! – згадуєш про те, як усе починалося, а також думаєш, наскільки книжка потрібна людям і наскільки потрібно те, що ти пишеш. Пригадую ті часи, коли мої перші дитячі книжки виходили накладом 108 тисяч примірників. І коли я приїжджала, скажімо, на Черкащину чи Вінниччину, а там у кожному селі була книгарня, а в тих книгарнях були мої книжки. Тоді складалося таке враження, що ти пишеш, тебе читають, а відтак, ти повинен писати ще, бо ти потрібен, тебе знають в кожному куточку України. Але час міняється, поступово Інтернет витісняє книжку, хоч він її ніколи не витіснить… І ти бачиш, що книжка стає явищем не настільки цінним для окремих людей.
Та й видавництва до письменників ставляться по-іншому. Наприклад, у «Видавництві Старого Лева» видали мою книжку «Ярко і Змій Головастик» накладом півтори тисячі примірників – це вважається пристойною цифрою як на дитячу книжку. Порівняйте 108 тисяч і півтори… Але час ставить свої вимоги, вносить свої корективи. Проте для читачів дитяча книжка завжди була актуальною, особливо її потребують у садочках, молодшій школі – дітвора вчиться на книжках. І абетки, і книжечки пізнавальні, і вірші до свят, казки, оповідання, ігровий матеріал – все це дуже потрібно. Книжки читають, вони мають попит. Інколи письменникам підказують у садочках чи школах, про що зараз найкраще писати. Мені підказали у садочку, що потрібна абетка про ігри, бо такої наразі немає. І я її написала.
– А як із «дорослою» книжкою?
– Із «дорослою» літературою все по-іншому. Це уже вияв душі. Книжок багато, але вони зазвичай акумулюються там, де є видавництва. Не завжди книжки письменника зі Львова можна побачити на Івано-Франківщині, чи у Вінниці, чи ще десь. Це закономірно. Тому письменники мусять зараз самі їздити і пропагувати свою творчість.
– Більшість письменників, як правило, зосереджені на чомусь одному – хтось пише тільки для дітей, а хтось – для дорослих. Ви – універсальна письменниця, для вас нема різниці для кого писати…
– Можливо, тому, що я працювала вчителькою і досі працюю з творчими дітьми, редагую газету «Галицьке юнацтво», в яку дописують діти. Я є членом журі різних літературних конкурсів, спілкуюся з дітьми, бачу і знаю, чим вони живуть, що їх цікавить і хвилює.
– Проте перша ваша книжка була для дорослих…
– Так, «Теплі гнізда» - збірка поезій. І поезія мене супроводжує ціле життя. Вважаю, що лірику читають, вона потрібна. І скільки б читачів не було, усі вони вдячні – вони читають, запам’ятовують, радять, цитують певні рядочки… Це дуже приємно.
– Ви працювали вчителькою молодших класів. Якби вас доля згодом не вивела на журналістську ниву, чи могли би працювати у школі усе життя?
– Напевно ніхто не знає, як склалось би його життя, якби довелося почати спочатку… Коли я працювала вчителькою, мені це подобалося. Мала молодші класи і викладала малювання у старших класах Брюховицької школи. Колись навіть мріяла стати художником, вміла малювати і навіть вступала в Косівське художнє училище, але не вступила... Думаю, якби не журналістика, працювала би вчителькою. І саме вчителькою молодших класів.
– Малювання вас не оминуло – ваш чоловік, Орест Білоус, художник. Вашу мрію малювати втілили доньки Олеся і Христина, які стали художниками.
– У Коломиї, в парку імені Міцкевича, ми з дівчатами зустріли молодого художника, який малював. Підійшли до нього, зав’язалася розмова. Я сказала, що теж вступала в художнє училище і хотіла бути художником, але не вийшло… Так ми познайомилися. І чотири роки листувалися, бо я була в Коломиї, а він – у Львові. Двічі на рік Орест приїжджав у Коломию, ми зустрічалися. Коли я закінчила педучилище, взяла скерування на роботу до школи у селі Полове - неподалік його села Витків у Львівській області. Згодом ми одружилися. Така романтична історія…
– Тоді, у Коломиї, відчували, що той художник – ваша доля?
– Мабуть, так. Може, якби він не малював, то я ним не зацікавилась би. А його цікавили поезія і моє творче ставлення до світу. І в листах ми мали про що розмовляти. Все життя у нас були спільні інтереси. (Орест Білоус написав 14 портретів своєї дружини. – Авт.). Згодом і наші дочки закінчили Академію мистецтв. Хоча Христина писала вірші і навіть видала книжечку «Вертепна зірка», але малювання переважило. Проте вона дуже любить поезію. Коли я щось напишу, то читаю їй, – саме дитячу поезію, яку вона добре відчуває. Також ілюструє багато моїх дитячих книжок, бо відчуває цей струмінь, нерв дитячої поезії. А Олеся живе в Києві, працює художнім редактором «Великої дитячої газети» і журналу «Маленька фея», і також любить дитячу літературу. Тішуся, що привила їм цю любов.
– Ви закінчили також факультет журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. Коли зрозуміли, що хочете бути журналістом?
– Ще у педучилищі ми думали над тим, куди піти вчитися далі. Мені ще математика добре вдавалася, але мої вірші тоді вже друкувала коломийська районна газета. Хотілося щось писати, і я подумала, що мені потрібна журналістика. Чомусь про філологію не йшлося. Я писала твори, фантазувала… І вирішила, що журналістика – саме те, що мені треба. Навчалася я заочно, а студенткою четвертого курсу вже пішла працювати в редакцію газети «Ленінська молодь» (згодом – «Молода Галичина»). І, звичайно, писала вірші.
– Понад чверть століття очолюєте газету «Галицьке юнацтво», стояли біля витоків цього видання...
– Це не є «чиста» журналістика, а робота з творчими дітьми – їхні вірші, твори, фантазії… Намагаємося, щоб усе було творчо. Придумали конкурс «Літературний Львів» - діти вибирають собі львівського письменника і пишуть його літературний портрет. Мені здалося, що потрібно, щоб письменники йшли до дітей. Цього року писали про Андрія Содомору, про Ігоря Калинця, про Мар’яну Тарнавську, про Юлію Курташ-Карп та інших. У Спілці письменників відбулася зустріч, під час якої діти зачитували свої твори, потім виходив письменник, про якого написано, дарував їм свої книжки.
– Ще одна грань вашої праці з дітьми – літературна студія «Джерельце», яка уже тридцять років діє при обласній дитячій бібліотеці. Ви, напевно, уже не уявляєте, як би усе було, якби не було «Джерельця»?
– Не уявляю, як могло його не бути. Кількадесят відомих журналістів, письменників, які вийшли з «Джерельця», досі час від часу приходять, не забувають. Так приємно спостерігати за їхніми успіхами, новими книжками! Оксана Копак (Кришталева), Галина Крук, Володимир Биньо, Наталя Матолінець, Олена Дуб, Ольга Читайло, Ярина Матвіїв, Микола Рудик, Богдана Синякевич… Усі вони – наші студійці.
– У видавництві «Сполом» вийшов двотомник ваших поезій. Це вибране з уже виданих збірок чи нові вірші?
– Перший том – вибране з усіх моїх попередніх збірок, починаючи від «Теплих гнізд», другий – мої нові вірші під назвою «Порив і подив», яка й дала назву двотомнику. Тепер уже сама дивуюся – невже так багато написано? Тішить, що люди сприймають жіночу поезію, я відчуваю, що вона потрібна.
– Певний підсумок своєї творчості ви зробили – двотомник віршів і книжка «Марія Людкевич: життя і творчість». Але життя триває далі. Чим зараз живе Марія Людкевич?
– Двотомник вийшов, а нові вірші все одно пишуться. Мої записники поповнюються якимись думками, спостереженнями… Якось прочитала, що поезія належить молодим. Мені здається, що це справді так. У молодості поезія - пристрасна, почуттєва… Але з досвідом ти можеш це все осмислити. І почуття далі є. Тому, якщо воно в душі є і не гасне, то навіщо його гасити? Головне, щоб була душевна потреба писати, а час покаже, чого це все варте.
Із досьє «ВЗ»
Марія Йосипівна Людкевич – українська письменниця, журналіст, редактор. Народилася 7 січня 1948 року в селі Нижня Липиця Рогатинського району Івано-Франківської області. Закінчила Коломийське педучилище та Львівський державний університет імені Івана Франка. Працювала вчителькою молодших класів, журналістом газети «Молода Галичина». Нині — редактор львівської газети «Галицьке юнацтво». З 1987 року — керівник літературної студії «Джерельце» при Львівській обласній бібліотеці для дітей. Автор 44 книг (більшість – для дітей). Лауреат багатьох літературних премій. 2006 року нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня.
Фото автора.
