Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Володимир Пальцун: «Сміх – це вітер, що живить життя»

Старійшині галицьких гумористів виповнилося 80 весен.

 З огляду на його літературні та життєві уподобання, він філософ. Окрім десятка книжок гумору, є в нього й збірка проникливих новел. Спершу газетяр, а потім більш як два десятиліття — власний кореспондент журналу «Перець» по Західній Україні. Знаменитий мисливець, який свято дотримується постулатів своїх патронів у цій та в письменницькій царинах Остапа Вишні і Максима Рильського: «Головне — не здобич, а участь». Неймовірні бувальщини зі свого життя оповідає ліпше будь-якого артиста. Про них і не тільки — в інтерв’ю ювіляра «Високому Замку».

- Ви давно вже — справжній галицький фацет, але ж із козацького краю і роду!

- Народився я поблизу Дніпра у козацькому селі Вільні Хутори, яке колись належало до Козацької паланки. Був ще геть малим, коли батьків-учителів у 1939 році скерували до Володимира-Волинського організовувати українську гімназію. Через півтора року побачив, як спалахнула війна — з розташованого за кілька кілометрів від кордону міста було видно перші спалахи артилерійських снарядів і пожеж. Поспіхом вивозячи сім’ю, батько захопив із собою не одяг і взуття, а валізу з книжками Шевченка, Лесі Українки, Гоголя. По них я вчився грамоти.  Пам’ятаю один епізод з повоєнного дитинства. Листоноша приніс до нас у хату телеграму, і я запитав у баби Явдохи, що ж воно таке. «Це, онучку, така швидка звістка, яка біжить на нашу пошту по дротах», - пояснила вона. Забрівши аж на околицю, я весь день пролежав у траві біля стовпа з телеграфними дротами в очікуванні, коли ж по них прибіжить хоч якась телеграма. А вона все не бігла... Певно, тоді й далася взнаки моя допитливість.

 - Це й спричинило вибір професії?

 - Як один із факторів. Закінчивши школу, 1954 року вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Ніколи до того я не сидів так близько до дівчат, як тоді на лекціях, адже в той час середні школи поділялися на чоловічі і дівочі. Зі мною там навчалися Василь Симоненко, Борис Олійник, В’ячеслав Чорновіл, майбутні «перчани» Володимир Чепіга, Андрій Крижанівський. Із 1959-го почалася газетярська робота: спершу в Луцьку в «Радянській Волині», з 1968-го — у львівській «Вільній Україні». Потім — «Перець».

- Легендарний «Перець»! У найкращі часи цього двотижневика тираж сягав трьох мільйонів примірників. А імена «перчан» які! Корифей Остап Вишня, Степан Олійник, Павло Глазовий, Юрій Прокопенко, Дмитро Молякевич, Олег Чорногуз, Євген Дудар, Овсій Круковець, якого ви змінили на «електричному стільці» власкора по західних областях України з осідком у Львові. Редактор Федір Маківчук, який очолював журнал 40 років і зібрав під одним дахом цю «зоряну» команду. Їхні байки та гуморески вважали за честь виконувати зі сцени і в ефірі всі провідні майстри веселого слова, починаючи від метрів — Андрія Сови і Анатолія Паламаренка. Художники Агніт-Следзевський, Василенко, Арутюнянц, Гливенко, Зелінський, Сахалтуєв, Монастирський! Чи важко було потрапити тоді на працю у «Перець»?

- Критерії відбору прості: ініціативність, обов’язковість і, звісно, талант і почуття гумору, яке або є, або його нема. Це перевірялося просто. Якось до Маківчука проситися на роботу прийшли двоє справді хороших публіцистів. Був зимовий вечір. Федір Юрійович підвів їх до вікна кабінету на п’ятому поверсі, а під ним був суціль укритий снігом дах поліграфічного цеху нашого видавництва. На ньому — дві смужечки людських слідів. «Що ви бачите?» - спитав Маківчук потенційних новобранців. Один припустив, що це сажотруси прочищали комини, інший — що електрики лагодили дроти. «А я гадаю, що це двоє хлопців-друкарів після зміни йшли додому та й заблукали», - підсумував Маківчук.

 - Фейлетон у «Перці» призводив до обов’язкових у радянські часи перевірок, оргвисновків і реагувань, означав для його героїв катастрофу і кінець кар’єри. Як знайти управу на сьогоднішніх хапуг, які крадуть мільйони й мільярди і нічого не бояться, навіть висміювання?

 - Війну, фашистську окупацію довелося у голоді й холоді пережити на Азовському лукомор’ї, у маминому селі Хрещатицьке-Решетилове. Там хазяйнував німецький бургомістр Гемпель. Навіки забув би ім’я цього бюргера, якби він, аби не розкрадали баштан, не поставив біля нього шибеницю. І ніхто нічого не вкрав. От зараз на нашу «прихватизацію» знайшовся б якийсь Гемпеленко!

 - Але й вимоги до журнальних матеріалів та їхніх авторів були особливими.

 - Безперечно. Помилок влада не пробачала. Але трапився й кумедний випадок. Першим удар приймав на себе головний редактор, якого для «розборів польотів» викликали на килим у головну будівлю УРСР — ЦК компартії України (тепер там Адміністрація президента). Він сам називав цей процес так: понести туди своє одне місце (слівце було міцнішим).  У ті часи у містах автоматичних світлофорів не було, рухом командували міліціонери із засклених будок, встановлених на перехрестях на стовпах. У «Перці» з’явилася така карикатура: два хулігани розхитують стовп разом з будкою і міліціонером, а той кричить їм згори: «Не валяйте дурня!». Через кілька днів Маківчук поніс своє одне місце в головний будинок. При виході з редакції отримав адресовану особисто йому вранішню пошту (він любив переглядати її). Серед інших був лист із Дніпропетровського обкому партії (то мала батьківщина тодішніх генсека ЦК КПРС Брежнєва і очільника ЦК КПУ Щербицького). «Критику на нашу адресу — вміщену в «Перці» карикатуру «Не валяй дурня!» - бюро обкому визнало правильною, вказаний факт дійсно мав місце. Винних знайдено і суворо покарано».  У великому будинку на Маківчука чекала «вся королівська рать». «Як ви посміли надрукувати таке?! — накинувся на нього головний ідеолог українського ЦК, відомий україноненависник Маланчук. — Ви натякаєте, що в міліції працюють суцільні дурні, і народ хоче їх повалити?». «Дозвольте пояснити», - попросив Маківчук. «Навіть не рипайтеся!» - загарчав Маланчук і продовжив розправу. Коли вона таки закінчилася, головний «перчанин» уже впевненіше сказав: «Дозвольте все-таки рипнутися!». «Хай рипається», - дозволив присутній там Щербицький. Маківчук зачитав лист з Дніпропетровська. «Молодці «перчани»! — похвалив Щербицький. — Усі недоліки помічають. І дніпропетровці наші теж — оперативно відреагували».  У редакції свого шефа згорьовані гумористи чекали з валідолом. Прибувши у рідні стіни, бадьорий Маківчук витяг з кишені чималеньку купюру і делегував наймолодшого працівника у сусідній гастроном, щоб усім разом відзначити вдалий день. Звелів брати «Сабоніса» - велику пляшку, названу за прізвищем одного з найвищих баскетболіств світу з Литви. А «чвертку», до речі, ми величали «Коротичем» - на честь відомого поета і публіциста.

 - Доля подарувала вам радість бачити і слухати самого Остапа Вишню…

 - То було 1955-го чи 56-го року, незадовго до смерті класика. Він прийшов на зустріч з нами, студентами — майбутніми філологами і журналістами. Зал заповнений ущерть. Вишня, кожне слово якого на папері просто вибухало, мав дуже тихенький голос і говорив повільно. Після його виступу — запитання-відповіді. Мій друг Володя Чепіга оптимістично запитав, чи є, на думку письменника, серед нинішньої молоді такі, що продовжать його гумористичні традиції. Трохи подумавши, корифей пожвавішав: «Є такі люди з гумором, що аж дзюркоче! Зайшовши перед зустріччю у факультетський туалет, я побачив там на стіні напис: «Першокурснику! Не пий із унітаза!».

- Чому ж тепер рідко зустрінемо у пресі добрий фейлетон чи гумореску, а в гумористичних телепередачах — такий примітив, який навіть переходить у паскудство і вульгарщину? Якісь босяцькі «Квартали», Сердючки…

 - У них інше коріння й мислення. Вони не продовжують кращих традицій того, що зветься українською сміховою культурою, взагалі не знають, що це таке. Ці люди з іншої системи координат і орієнтацій. Тому виглядають такі «сміхачі» штучними, брехливими, ніякими.  Може, хтось і вважає гумор чимось несерйозним, а нашу професію легковажною. Але я згадую слова Папи Івана Павла ІІ на зустрічі з прочанами у Львові у 2001 році: «Я кидаю слова на вітер! Саме так! Бо вітер живить життя. Вітер свого часу струснув Єрусалим. Вітер проганяє застій і морок загнивання».

 - Як почуваєтеся у свої благородні літа?

 - Вік — не запис у паспорті, а стан душі. Чуюся, як двічі по сорок або як чотири рази по двадцять.

Схожі новини