Передплата 2024 «Добра кухня»

Олексій ВЕРТИНСЬКИЙ: «Не розумію, чому мільйони росіян плюють у наш бік і готові йти на нас із вилами»

Олексій Вертинський — універсальний актор, якого знають не лише в Україні, а й за кордоном

Понад сімнадцять років життя присвятив столичному Молодому театру, знімається у кіно та серіалах. Успіху та популярності досяг власними зусиллями. Розмова актора з журналістом “ВЗ” — про ролі негідників, про те, чи зможемо забезпечити українського глядача своїм власним продуктом, про путінську пропаганду, проблеми із “зеленим змієм” та талановиту дочку-актрису.

- Олексію, яким було ваше дитинство?

— Скільки себе пам’ятаю, не вилазив із Палацу піонерів та місцевого театру. Відвідував абсолютно всі гуртки. Уроки в школі мені здавалися нудними та нецікавими. Вчителі, напевно, і не відкривали моїх контрольних робіт, а ставили якусь оцінку, аби не двійку. Ще тоді вирішили, що Вертинського не треба чіпати, бо він піде в артисти... Також можу розповісти, що я четверта дитина у сім’ї, що батько і мати начхали на мене, адже втомилися виховувати трьох попередніх. Але кому це зараз потрібно?

— Освіту отримали у Москві. Чи відразу вступили?

— З першого разу, але це було складно зробити хлопчикові з провінційного міста. Спостерігав, як зараз у Києві навчаю­ться студенти. Їм на все начхати, адже можуть сходити на лекції тільки тоді, коли відіспляться. У Москві тоді такі «номери» не проходили. Раз не прийшов — догана, знову прогуляв — тебе відраховують. Абсолютно точно знав, що приїхав до Москви навчитися акторської майстерності. Тому з естрадно-циркового училища не вилазив, а добросовісно займався тим, за чим прийшов.

— Вас можна назвати універсальним актором, але найбільше грали негідників...

— Комусь же й негідників потрібно грати (сміється. — Т. К.). У мене є часточка і путніх ролей. Тому за це не переживаю. Актори люди підневільні — що дають, те й граємо. Навіть і кокетувати не буду з цього приводу.

— Чи накладають ролі якийсь відбиток на ваше сприйняття життя, реальності?

— Мені саме ролі допомагають зорієнтуватися у безлічі проблем, які іноді накидає на нас життя. Ми, актори, весь час маємо справу з душею. Якщо через себе не пропускаю роль, то вона у мене не вийде. Навіть коли граю негідника, через мене проходять усі його вчинки, діяння. Це не означає, що я маю якийсь негативний досвід. Знаю, що сам би так ніколи не вчинив, але граю і обов’язково шукаю виправдання вчинкам свого героя, аналізую обставини, за яких він скоїв щось погане.

— А траплялися «проколи» на сцені? Може, боялися забути текст?

— Хіба забути текст це “прокол”? Забував і буду забувати (сміється. — Т. К.). І нічого трагічного в цьому не бачу. Якщо у мене вилетіли якісь слова з голови, то це нічого не означає. Звісно, є актори, які свідомість втрачають від того, що забули слова. Але я не з тієї когорти.

— У столичному Молодому театрі граєте 17 років, що змінилося за цей час? Чому обрали саме цей театр?

— Нічого не обирав. Це міг бути інший театр, але мене взяли у цей, значить, я тут потрібен. Ніколи не мав ілюзій щодо власної значущості. Знаю, що у цьому житті маю завдячувати своїм зусиллям. Все робив сам, мені ніхто нічого просто так не приніс і не подав.

— Чи важко вам грати у двох-трьох спектаклях одночасно?

— Зізнаюся, зараз мені все важко. Я не молодий і відчуваю, що «годи нє тє», трішки можна збавляти оберти. Глядачі, коли приходять в зал, розраховують на повноцінну віддачу від актора. Вони чекають, що їх щось вразить, а тут виходить лисе чмо, у якого, як-то кажуть, на «ліцо» всі діагнози: артрит, артроз… Намагаюся не давати нікому підстав сумніватися у моїх можливостях. Сам знаю, що професія актора дурнувата, але куди вже подінешся з підводного човна.

— Як ставитеся до того, що українські актори відмовляються від російських заробітків?

— Що значить «російських заробітків»? Якщо граю у спектаклі «Дядя Ваня», то чому маю відмовлятися, якщо його можуть подивитися не лише в Україні, а й у Москві. Якби я грав людину, яка вилизує зад Путіну, і робив би це так смачно, що всім, хто сидить перед екраном, захотілося б зробити те саме, то розумію, що не зміг би на таке погодитися. А якщо це справжня робота, драматургія, де піднімаються якісь загальнолюдські теми, то чому я не маю права зіграти?

Я не співпрацюю з Путіним, не люблю Охлобистіна за його дебільні тексти, не подобається мені Табаков, що з’їхав з глузду. Є ще такі гниди, про яких навіть не хочу згадувати... Але з повагою і задоволенням шаную Лію Ахеджакову, Андрія Макаревича. Від цих людей не потрібно відхрещуватися, адже їм зараз на москальських теренах значно складніше. Їх свої ж цькують — порозклеювали у туалетах фото... Не розумію, чому стільки мільйонів росіян плюють у наш бік і готові йти на нас з вилами. Але розумію, що це путінська пропаганда. Сподіваюся, ми дочекаємося такого моменту, колись їхні очі відкриються, а нам вже сьогодні потрібно бути мудрішими.

— Можна зараз стверджувати, що почалося відродження українського кінематографа?

— Відродження — це коли взяли і зробили якусь епохальну штуковину, яка вразила і нас, і світ. А те, що зараз відбувається, це якісь певні потуги... Але і за них не соромно. Добре, що це гроші, не викинуті на вітер.

— Чи зможемо за якийсь час забезпечити глядача українським продуктом?

— Тут дуже багато складників, які потрібно вивчати. Я не великий у цьому спеціаліст, але розумію, що якби у цю сферу приходили люди, помішані на цій справі, і які думають не лише про те, як набити кишені, то в нас було б зовсім інше життя. А то у нас тільки лінивий ще нічого не вкрав...

— Окрім театру і кіно, знімаєтеся у серіалах. Від чого відмовлялися, чи перебирали ролями?

— Може, і було таке, але це рідкість. Чому ж відмовлятися, якщо у тебе є вільний час і бажання грати. Можу погодитися і безкоштовно зніматися, якщо є цікава роль і хороші партнери.

— Яку роль вважаєте знаковою для себе?

— Це ненормально, коли актор носиться зі своїм «творєнієм» як з писаною торбою. З огляду на те, що я накуйовдив за своє творче життя, завжди знаю, де і що можна було доопрацювати. Але я людина підневільна. Може, і хотів зробити щось по-іншому, але режисер казав, щоб це було саме так... Акторська гра — це така делікатна штука, яка має виражати тебе перед глядачем, а не бути безцінною для тебе самого.

— Часто актори кажуть, що мріють зіграти когось. А у вас було таке бажання?

— Та нічого я не мрію, і не знаю, кому від цих “мечт” стає світліше, добріше і теп­ліше. Прийшов до дошки з розкладом вистав та ролей і дивлюся: Вертинський, нова вистава називається «Табуретка», граю табуретку... Розвернувся, пішов працювати. Як людині з нормальним, адекватним сприйняттям можна мріяти когось чи щось зіграти? А потім ще самому поставити, одягти та взути акторів. Не розумію таких «мечт».

— Свого часу ви мали проблеми із «зеленим змієм». Що чи хто повернув вас до повноцінного життя?

— На жаль, це було, а можливо, ще й буде. Інколи відчуваю, що краще б я напився. А може, Бог змилується, і я до цього стану вже ніколи не повернуся. Поруч завжди знайдеться людина, котра подасть руку допомоги і підтримає. Загалом, я не вживаю, але багато хто навколо мене випиває і при цьому не відчуває жодного дискомфорту.

— Ваша дочка Ксенія пішла батьковим шляхом?

— Вона теж артистка. Зараз працює у Театрі ім. Івана Франка. Я вже у відпустці, тож чекаю, коли вона зіграє крайню виставу і буде вільна, — аби ми мали більше часу для спілкування.

— Ви підтримали її вибір?

— Спочатку був проти і хотів нав’язати свою точку зору, мовляв, цього не буде ніколи. Але потім моя дружина сказала: «Знаєш, Льошо, ти не умнічай, а хай дитина сама визначається». І я подумав: а й справді, чому лізу не в свою справу? Якщо обламається, то це ж не зуби вирвати, які потім не виростуть. Але їй вистачило сили волі, наполегливості та здоров’я. Тепер служить мистецтву. Ніколи не підпускає мене до свого акторського процесу, а результат бачу вже на прем’єрі. Відчуваю гордість за неї ще й тому, що несподівано для мене вона виявилася страшенно цікавою персоною. Мені подобається, що і як вона робить.

— Знаю, що любите гарно та стильно одягатися, навіть ходите на покази мод...

— Завжди знаю, яке вбрання хочу, тому прошу своїх знайомих дизайнерів, аби виконали моє замовлення. Вони часто кажуть, що так не робиться, але наполягаю на своєму. Потім ще і хвалять, бо класно на мені сидить (сміється. — Т. К.). Останнім часом якось підостиг до цього всього. Мені вже не так цікаво, бо маю стільки різного “кутюру”, що вже його і не зношу.

Довідка «ВЗ»

Олексій Вертинський — заслужений артист України. Народився 2 січня 1956 року у Сумах. Працює в Київському Молодому театрі. Також співпрацює з київським театром «Браво» ім. Любові Титаренко. У 1980 році закінчив Московське естрадно-циркове училище.

Раніше працював і одночасно навчався в Театрі ім. Щепкіна в місті Сумах, а також у театрах Новосибірська і Владивостока, концертному залі “Метрополітен Хол” у Києві.

1999 року отримав премію «Золота пектораль» у номінації «За кращу головну чоловічу роль» за роль письменника «А» у моновиставі «Синій автомобіль». Переможець міжнародного академічного рейтингу «Золота фортуна». У 2013 році отримав премію «Київська пектораль» за краще виконання чоловічої ролі у виставі «Загадкові варіації».

Відомий за ролями в кіно та серіалах (“День народ­ження Буржуя”, “Інді”, “Дев’ять життів Нестора Махна”, “Схід-Захід”, “Помаранчеве небо” та ін.).

Схожі новини