Андрій Зубов: «На сході України воюють совкова та європейська свідомості»

Цього російського вченого можна вважати героєм України. 4 березня професор елітного російського вузу — Московського державного інституту міжнародних відносин — Андрій Зубов опублікував у російському часописі «Ведомости» резонансну статтю під назвою «Це вже було». У ній порівняв приєднання Криму до Росії з анексією Австрії нацистською Німеччиною у 1938 році. Через кілька днів Зубова було звільнено з роботи. Це викликало чимале обурення світової наукової спільноти, й згодом професора поновили, але... без права викладання. Нещодавно Андрій Зубов приїхав до Києва, щоби прочитати публічну лекцію на тему: «Виклики сучасності» в Інституті журналістики Національного університету ім. Т. Шевченка. Лекцію із захопленням слухав і журналіст «Високого Замку», який згодом поспілкувався з професором.

Один у полі воїн

— Як ви наважилися виступити один проти всіх?

— Кажуть, я, мовляв, виступив на захист українського народу і за це постраждав. Це не зовсім так. Я став, перш за все, на захист гідності власного народу. Не хотів, щоб мій народ став у Європі ізгоєм. Бути педагогом означає нести відповідальність за душі студентів. Коли думав, публікувати чи ні ту статтю, розумів, чим це може для мене обернутися. Але також розумів, якщо промовчу, то дам своїм учням аморальний приклад. Вирішив вчинити так, як мені велить совість.

— Як студенти відреагували на ваше звільнення?

— Їхня реакція була несподіваною для мене. Понад 170 студентів подали петицію з вимогою мого відновлення на роботі та покарання тих, хто був у цьому винен. Близько сорока випускників влаш­тували пікет з плакатами: «Сьогодні Зубов — завтра ви». Студенти, яким я читав лекції з історії релігійних ідей, попросили мене продовжити цей курс. Музей Булгакова безкоштовно надав нам для цього приміщення. Свої лекції я читав у тій самій «нехорошій квартирі», яку так добре знають шанувальники «Майстра і Маргарити».

— Чи немає бажання викладати в Україні? Кілька українських вузів запрошували вас…

— Можливо, й хотів би викладати в Україні, але маю почуття обов’язку... Мені треба залишатися саме у Росії, вчити російську молодь. Крім того, якщо з волі Божої я народився у Москві, а не у Києві, значить, маю виконувати свою місію саме у Москві. Однак охоче буду приїжджати сюди на спеціальні публічні лекції.

Мені не раз «тиснули руку під столом»

— Чи багато таких, як ви, у Росії? Адже безліч культурних, освічених росіян стали жертвами путінської пропаганди…

— Свідомість людей за сім десятиліть радянської влади була неймовірно спотворена. Протягом останніх двадцяти років було створено тонкий культурний шар, але під ним ворушиться бе­зодня! І за сприятливих умов цей бруд піднімається догори в усіх тих, хто свідомо не працював над собою ще за радянських часів. Путін зробив те, чого не можна робити за жодних обставин. Так само, як, наприклад, не можна транслювати порнографію по телебаченню. У більшості хороших людей в голові все одно з’являться нехороші думки... Коли у 1982 році Аргентина захопила британські Фолклендські острови, на яких фактично не було британських військ, це викликало неймовірний ентузіазм в аргентинському суспільстві. Та коли потім у війні з Великою Британією загинуло 900 аргентинців і понад тисячу потрапило в полон, люди почали по-іншому дивитися на ці події… Мушу визнати, що зазнав фіаско у викладанні. Багато моїх студентів та аспірантів зайняли неприйнятні для справжньої людини позиції. Проте і таких, як я, доволі багато. Мені не раз, так би мовити, тиснули руку під столом.

— Якою буде доля Криму?

— Думаю, ця проблема вирішиться швидко. Аншлюс Криму — це грубе порушення всіх норм міжнародного права і всіх традицій, що склалися в Європі. Світ це не проковтне. Крим повернуть Украї­ні. Можливо, шляхом проведення чесного референдуму. Російська влада змінила останнім часом риторику стосовно Криму. Якщо в момент захоплення Криму говорили тільки про те, що потрібно захистити росіян на півострові, то тепер російські засоби масової пропаганди кажуть, що якби Путін не захопив Крим, у Севастополі вже стояв би натовський флот, а цього не можна було допустити. Коли стало зрозумілим, що ніякого конф­лікту між українцями та росіянами немає і не було, акцент змістився з національної у геополітичну площину.

— Як далеко може зайти Путін у своє­му бажанні відновити Радянський Союз?

— Це важко передбачити. На руїнах СРСР виникли європейськоподібні державні форми, але, по суті, це радянські міні-держави без внутрішньої свободи, з цинічним, корисливим керівництвом. Звідси й олігархічні форми капіталу, й презирство до прав людини, й байдужість до людської гідності, й неймовірна корупція. Переважна більшість людей і досі думають, що їхня країна — оточена фортеця, що навколо — вороги, які мріють їх завоювати. Ця думка нав’язана радянською системою, яка знищила всю інтелігенцію, котра б могла спростувати це пропагандистське твердження. А неосвічені люди, ще й за залізною завісою, сперечатися не могли. Ленін на ІІІ конгресі Комінтерну заявив, що мораль — це класова річ, тому у більшовиків немає моралі. Згодом Гітлер сказав подібні слова: «Я звільняю вас від совісті!». Дуже не хотів би, щоб Росія знову стала «безсовісною країною», як це було за радянських часів.

«Протиставлення всьому світу завжди фатальне для Росії»

— Путін не надто зважає на реакцію світу. Однією з ознак цього була спроба притягнути до суду Михайла Горбачова — за розвал СРСР...

— Ще при Брежнєві партійні функціо­нери розуміли, що комуністичній ідео­логії вже ніхто не вірить, треба щось нове, щоб зберегти систему. При Анд­ропові КДБ розробляв російську націо­налістичну ідеологію як альтернативу комунізму. Але, на щастя, її не встигли втілити. Горбачов відчув єдиний правильний шлях до порятунку: інтеграцію зі світом. Всі були приголомшені, коли він заговорив про загальнолюдські цінності. Горбачов не хотів розвалу СРСР, він мріяв про єдину Європу — від Владивостока до Лісабона. А без загальнолюдських цінностей, без церкви, у Європу неможливо було потрапити. Франкістську Іспанію прийняли до Європи після падіння режиму Франко, Грецію — після падіння режиму Чорних полковників. Німеччина була вимушена піти на денацифікацію, засудити злодіяння Гітлера. Саме тому Європа присудила Горбачову Нобелівську премію. А у Росії його оголосили зрадником.

— Якою є ваша позиція щодо вій­ни на сході України? Ні для кого не секрет, що це війна України з Російською Федерацією…

— Це зіткнення старого антикультурного, радянського, егоїстичного і нового, морального, відповідального. Це протистояння проявилося у 2000-х роках у цілому ряді соціально-політичних конф­ліктів. Це і Революція троянд у Грузії, і Майдан 2004 року в Україні, і події у Вірменії 2008 року, і події у Росії 2011-2012 років. Нові соціальні верстви зажадали повернення їм людської гідності, втраченої за часів СРСР. Недарма остання українська революція називається Революцією гідності. Ніде європейський тренд не проявився так гостро, як в українській революції 2013-2014 рр. Не тому, що кожен вважав, що стане жити краще, а тому, що кожен розумів, що це — запорука свободи, відхід від радянського аморального буття. І з надзвичайною мужністю вам вдалося перемогти.

— Як швидко революція може вибухнути в Росії?

— Мені б хотілося, щоб революції у Росії не було. Я думаю, що і вам би хотілося, щоб режим Януковича впав безкровно, і нову владу було би встановлено без втрати Криму, без тих жахів, які зараз відбуваються на сході України. Можливо, це ціна, яку треба було заплатити... Не знаю, як розвиватимуться події у Росії, але вони будуть розвиватися. У дорадянській Росії моменти, коли Росія протистояла всьому світу, були трагічні. Їх було лише два. Перший — Лівонська війна Івана Грозного, який примудрився воювати з усім тогочасним світом: від Лівонії і Польщі до Кримського ханства. Росія ледь не загинула, якби не Мінін, Пожарський та їхні соратники. Другий — Кримська війна Миколи I, авантюра, спрямована проти всієї Європи. Після шалених втрат, жахливої інф­ляції Микола І фактично покінчив життя самогубством. У глибокому відчаї він в одному мундирі вийшов на мороз прий­мати парад військ, після чого захворів на запалення легенів і помер. В обох випадках цих найглибших провалів міжнародної політики Росії були використані одні і ті ж прийоми: архаїзація життя, закриття кордонів, переслідування за інакомислення. Історія вчить, що успішною політика Росії може бути лише у коаліції з іншими європейськими державами. Протиставлення всьому цивілізованому світу ставало для Росії фатальним.

«Степан Бандера викликає у мене повагу…»

— А що скажете про переорієнтацію Росії на Схід? Чи можливо їй блокуватися з Китаєм, Казахстаном?

— Якщо Путін хоче відродити Радянський Союз, то нагадаю, що у СРСР не було рівних союзників: були або вороги, або васали. Коли якась країна ставала сильною (Югославія у 1947 році чи той самий Китай наприкінці 50-х), вона перетворювалася на найлютішого ворога Союзу. І це попри всю подібність ідеології. Європа може дати Росії незрівнянно більше, ніж Казахстан і Киргизія, спів­праця з якими навряд чи зможе модернізувати економіку Росії. І Росія мало що зможе дати Казахстану.

— У нас невдоволені пасивністю європейського співтовариства щодо ситуації в Україні...

— Якби не було достатньо гострої реак­ції на дії Росії з боку Заходу, не було б санкцій та попереджень, не було б дзвінків Путіну від Меркель і Обами, доля україн­ської революції була б трагічнішою. Вибори в Україні пройшли успішно, завдяки захисту західним світом. Причому він захищав не стільки Україну, скільки власні моральні цінності. Символічно, що Петро Порошенко походить з тієї частини Бессарабії, яка до 1940 року була частиною Румунії. Радянська влада знищувала культурних людей за допомогою червоного терору 1918-1921 років, за допомогою великого терору 1937-1938 років, за допомогою Голодомору 1921-го і 1933 р.

Але у тих частинах СРСР, які увійшли до його складу після 1939 року, після вій­ни не було ні такої боротьби з релігією, ні такого терору. Тому Західна Україна, Західна Білорусь, Прибалтика і частина Бессарабії виявилися більш здатними до відновлення європейської культури. Їхня свідомість була посилена враженнями від звірств більшовиків, на які вони споглядали з-за кордону. Саме це породило Степана Бандеру. Можна не в усьому погоджуватися з його методами, але потрібно зрозуміти мотивацію його вчинків, його позицію. Він викликає величезну повагу.

— Чи не йдемо ми до третьої світової війни, яка потрібна Путіну так само, як Друга світова війна була потрібна Гітлеру?

— Я б не сказав, що війна була потрібна Гітлеру. Вона стала наслідком його загарбницької політики. Захоплення територій — це своєрідний наркотик. Саме тому у 1936 році був захоплений Рейн­ланд, у 1938 році — Австрія, потім — Судети, в результаті все закінчилося катастрофою. У нинішньої російської влади немає ні тих економічних, ні військових, ні людських ресурсів, ні міжнародних зв’язків, які були у нацистської Німеччини. Ця країна мала потужну зростаючу економіку, росла й народжуваність, Німеччина уклала союз з Японією та Італією. Нічого цього зараз немає, мені здає­ться, все це фальстарт. Сподіваюся, попереду буде відкат. Але будь-який відплив залишає багато бруду. Завдання — цей бруд якнайшвидше прибрати і відновити нормальні відносини після всіх цих безумств.