Лариса ДЕНИСЕНКО: «Виборець хоче відчувати, що має на що спертися.

Харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» запропонувало написати передмову до цієї новинки. Від такої пропозиції годі було відмовитися: не буду приховувати, Денисенко — одна з моїх найулюбленіших сучасних українських авторів. Коли прочитала її легке і водночас глибоке й навіть філософське за змістом «Відлуння…», ще більше у цьому впевнилася. Про новий роман, «мовні війни», правосуддя по-українськи і сучасних підлітків — у розмові журналіста «ВЗ» з письменницею, а за сумісництвом — практикуючим адвокатом Ларисою Денисенко.

«У дитинстві в мені вирувала ненависть до німців»

— Ларисо, як на мене, роман «Відлуння: від загиблого діда до померлого» у вашій письменницькій творчості — етапний твір…

— І за моїм відчуттям, цей роман — справді етапний. Хотіла самій собі довести, що рухаюся вперед, розвиваюся. У «Відлунні…» прагнула перейти до іншого письма і навіть до іншого думання. Ця книжка писалася понад два роки. Це при тому, що перший свій літературний текст написала за два тижні… Працюючи над «Відлунням…», багато думала. Перші читачі мого нового роману, не змовляючись, почали порівнювати його з текстами Шлінка (відомий сучасний німецький юрист та письменник, автор бестселера «Читець». — Г. Г.).

— У «Відлунні…» ви звернулися до непростої теми — нацизму. На презентації роману розповіли, що «ненависть до німців вирувала у вас змалку»…

— Так, ця тема — родом з мого дитинства. Мене давно хвилювало питання провини і прощення. Але у дитинстві це були емоції — якесь тотальне несприйняття чужинного, німецького. У мені вирувала ненависть до німців. Сказала батькам, що не буду вчити німецьку мову. Відмовлялася листуватися з піонерами з НДР. У дев’ять років примудрилася продавати німецьким туристам піонерські галстуки, прив’язані до ґрат Брестської фортеці. При цьому говорила їм: «Це галстуки убитих вами піонерів»… А коли мені було 13, йшла у Хатині за делегацією німецьких студентів і співала їм услід: «Это раздается в Бухенвальде колокольный звон…». Питала у них: «Навіщо ви сюди приїхали?! Тут же спочивають вбиті вашими дідами і батьками люди!». А ще я протерла на своїх джинсах свастику… І після таких проявів агресії не відчувала жодної провини. Мені не було соромно. Не було усвідомлення, що моя поведінка — неполіткоректна чи нетолерантна. Звідки все це взялося? Досі докопатися не можу…

«Щире пробачення можливе тільки при щирому каятті»

— Може, це особисте?

— Навряд. Хоча два мої діди загинули у Другу світову війну. Але я їх не знала. Зрештою, їх мало знали й мої бабусі, адже відпустили на фронт ще зовсім молодих чоловіків... У мене було більше особистих підстав ненавидіти радянську владу. Адже родину моєї мами, а вони — литовці, насильно перед війною переселили в Росію. І дід пішов воювати за радянську владу, проти фашизму. Загинув одразу… Гадаю, ненависть до німців у мені породили, радше, книжки про дітей-героїв, які я читала, і геройські фільми про війну. Читала ті книжки і думала: «Як же мені не зрадити своїх друзів, якщо мене катуватимуть?». Я собі голки під нігті заганяла — щоб зрозуміти, який біль зможу витримати… Коли бачила, що біль годі терпіти, почала вигадувати способи самогубств у казематі… Мені тоді було шість років. Це — явно збочення…

Усе почало ставати на свої місця з віком. Допомогло вивчення права, особливо німецької доктринальної системи. І в мені клацнуло: без каяття і пробачення стосунки між катом та жертвою неможливі. І такі взаємини мають вирівнюватися наступними поколіннями. Те, що було, залишилося в минулому. Я все думала про це, думала… І з цих думок урешті народився роман «Відлуння: від загиблого діда до померлого». Буду щаслива, якщо моя книга хоча б на крок приблизить примирення між німцями та представниками інших націй.

— Якщо книжку перекладуть німецькою, який ваш прогноз — як її сприймуть німці? Нація, яка не приховує свого відчуття провини…

— Уявлення не маю… Мені цікаво подивитися на реакцію сучасних німців на «Відлуння…». У мене — кілька сценаріїв розвитку подій. Німці можуть сприйняти мій роман як втручання у їхній особистий простір. А мені хотілося б, щоб вони сприйняли цей текст як прощення. Після всього того, що сталося, варто уже ставити якщо не крапку, то принаймні дві крапки — і продовжувати жити разом, в одному європейському домі. А для цього треба довіряти людям і самому бути з ними щирим, нічого не приховувати. Щире пробачення можливе тільки при щирому каятті. Героїня мого роману Марта розуміла, що на тій страшній правді, яка їй відкрилася, можна й далі продовжувати руйнувати, а можна — збудувати щось нове, чесне і важливе. Німці зруйнували Берлінський мур — і зуміли побудувати нову націю. Хоч це було ой як непросто. Попри відчуття провини, попри постійне каяття, німці навчилися бути сильними.

«Свідомо прийшла до потреби оволодіти українською мовою»

— Ви вивчили українську і почали спілкуватися нею (а згодом — і писати книжки) вже у дорослому віці. У дитинстві розмовляли російською. Чим для вас є українська мова?

— Це мова мого життя. Хоч я — іншомовного і іншорелігійного походження. Я — продукт панування в Україні різних культур. У моїй крові є мадяри, литовці, поляки, росіяни і греки (тільки останні не панували на цій території). Моя мама — литовка, батько — родом із Києва. Спільною мовою для них стала російська. Цією мовою ми й спілкувалися удома. Російською я вчилася — і в школі, і в університеті (перші україномовні підручники з’явилися у нас, коли була на курсі четвертому). Але свідомо прийшла до потреби оволодіти українською, це було природне бажання. Хоча серед моїх друзів-киян чимало таких, які нехтують цією мовою. «Чому?» — запитую. Відповідають: «А мне это не нужно»...

У мене велике бажання вивчити українську, мову моєї країни, з’явилося, коли працювала у Міністерстві юстиції. Мала взірець — народженого в Одесі Сергія Головатого (двічі був міністром юстиції України. —

Г. Г.). Відтоді думаю здебільшого українською, бо сімдесят відсотків мого теперішнього оточення — україномовне.

— Як сприймаєте сучасні політичні «мовні війни»?

— Загальне враження: застосували банальний донецький підхід. Пацан сказал — пацан сделал! Про російську як другу державну говорили-говорили, а надійшли чергові вибори… І це було прогнозовано. Особисто для мене це не стало великою несподіванкою. На відміну від нашої опозиції, яка, складається враження, невтомно тільки те й робить, що жує шмарклі… От їх і продавили. Опозиціонери виявилися неспроможними інтелектуально опиратися бандюкам. Як для наших комунальних служб щороку зима приходить несподівано, так і для опозиційних сил став цілковитою несподіванкою закон про регіональні мови. Хочу бачити реальний інтелектуальний опір. Я завжди голосувала за опозиціонерів — і тому-то й маю до них претензії: зі своїх завжди вимагають більшого. Виборець хоче відчувати, що має на що спертися. І не на милиці, а на міцні ноги! Мені б хотілося, щоби в новому парламенті не жбурлялися стільцями та лайном, не торгували мордами на всіх політичних шоу та своїми голосами, а відбувалася робота, спрямована на ментальне, законодавче, соціальне наближення України до Європи.

«Моя наступна книжка — про підліткову самотність»

— Ви — практикуючий адвокат. Як оцінюєте нашу судову систему, особливо з огляду на гучні справи Тимошенко і Луценка?

— Процеси Тимошенко і Луценка мають стільки процесуальних ляпів, які неприпустимі не те що в європейському, а навіть в уявному, теоретичному судочинстві. Опоненти з усіх сил повинні спиратися на правове поле, на демократичні цінності. А це захисникам-опозиціонерам не дуже вдається. На жаль, у хід йдуть аргументи на рівні «сам — дурак»…

Я була співавтором проекту закону про виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні. Такого закону не мають інші країни Ради Європи. Україні він був вкрай необхідний. Я це відчувала, бо бачила, що судові рішення в нашій країні не виконуються, а без виконання рішень — немає ефективного судочинства. Втім, наша країна примудряється не виконувати рішення Європейського суду з прав людини: мовляв, у бюджеті на це немає коштів. Ось такий «правомірний» аргумент.

В Україні немає правосуддя (у європейському розумінні цього слова). Інколи я перекладаю своїм німецьким та американським колегам рішення нашого Конституційного Суду. Вони роблять великі очі і запитують: «Як таке можливо?! Де вчилися ці люди?». А так склалося, що в нашій судовій системі навіть академіки часто мають прокурорське минуле, радянсько-прокурорське. В Європі суддями конституційних судів переважно стають науковці, адвокати, викладачі права. Існує думка, що той, хто працював у прокуратурі, до кінця своїх днів усе сприйматиме крізь призму звинувачень, а це шкодить справедливому розгляду справ.

— Скільки звернень від українців надходить у Європейський суд з прав людини?

— Точної цифри не назву, але ми — серед лідерів. В останні роки кількість таких звернень зростає в геометричній прогресії. Наголошую на тому, що всі ці позови проти держави. І поки наша держава настільки по-хамськи ставитиметься до власних громадян, кількість цих звернень й надалі зростатиме. Особисто я чекаю нового витка: коли Європейський суд з прав людини почне засуджувати Україну за невиконання рішень Європейського суду. Цікаво, як реагуватимуть державні органи, адже має ж десь розпочинатися совість?

— Над чим зараз працюєте як письменниця?

— Пишу текст від імені дитини. Це буде книжка про підліткову самотність. Хочеться знайти правильну інтонацію. Багато спілкуюся з підлітками. У сучасних підлітків — непросте життя. Порівнюючи з моїм поколінням, їм важче. Вони частіше потрапляють у стресові ситуації, на них чиниться більший інформаційний тиск… Теперішні тинейджери бачать перед собою купу можливостей, але не знають, що з ними робити. Їм ніхто нічого не пояснює. Їм катастрофічно бракує елементарного — уваги дорослих.

Довідка «ВЗ»

Лариса Денисенко народилася 17 червня 1973 р. у Києві. Закінчила юридичний факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Як адвокат спеціалізується на міжнародному, цивільному та адміністративному праві. Працювала ведучою культурологічної програми «Документ» і «Документ +». Була сценаристом низки телепроектів. Дебютний роман Денисенко «Забавки з плоті та крові» отримав Гран-прі конкурсу «Коронація слова-2002». «Танці в масках» і «Сарабанда банди Сари» здобули титул «Найкраща українська книга» (за версією журналу «Кореспондент»). В активі письменниці — також книги «Кавовий присмак кориці», «Корпорація ідіотів», «24:33:42», «Помилкові переймання, або Життя за розкладом вбивць», «Відлуння: від загиблого діда до померлого»...