«Не уявляла себе дитячою письменницею — нею стала з початком великої війни»

На Lviv BookForum, який відбудеться у Львові з 3 по 6 жовтня, очікується багато цікавих подій, презентацій, дискусій як онлайн, так і офлайн. До Львова з’їдуться письменники і видавці з багатьох регіонів України, а також з-за кордону. Однією з учасниць Форуму буде тернопільська письменниця, художниця, майстриня Ганна Осадко, з якою ми поспілкувалися ще до початку роботи Lviv BookForum.

— Ганно, з чим завітаєте до Львова на Форум видавців?

— Років п’ять я не їздила на жодні виставки і форуми, — розповідає Ганна Осадко, — з початку ковіду, бо було не до того. Померли мої батьки, потім Сашко (чоловік Ганни Осадко. — Л. П.)… Але на цьогорічному Форумі видавців я буду представляти дитячу книжку «Чарівний глечик», яка нещодавно вийшла у видавництві «Богдан». Ілюстрував її Володимир Штанко. Книжка на дуже цікаву тему — тему Трипілля. Я не знаходила жодної дитячої книги на цю тему, тому вирішила, що має бути хоч щось для дітей про Трипілля. Це і фікшн і нон фікшин (жанри в літературі, які вважаються протилежними: фікшн — засновано на уяві письменника, нон фікш — на реальних подіях. — Л. П.). Спочатку хотіла писати нон фікшн, але потім зрозуміла, що для дітей то буде складно. За основу взяла реальні факти, які ми знаємо про Трипілля, і перетворила це в пригодницьку історію. Художник за моїми проханнями і фотографіями відтворив навіть саму будову трипільських селищ, трипільську абетку, яка складається з піктограм. Плануємо під час презентації зробити майстерку для дітей, щоб вони вгадували, що означають ці всі символи, які представлені, зокрема, на наших писанках. Потім будемо робити з пластиліну глечики і оздоблювати їх цими символами.

— Вашу нову дитячу книжку оформив художник Володимир Штанко. Але ж ви сама художниця і оформили не одну книжку…

— Цього року я видала три дитячі книжки і не встигла б, а по-друге, мені цікаво співпрацювати з іншим художником, тому що це ще один пласт бачення. Мені здається, я ніколи так не відтворила б те, що побачив Володимир. У мене вийшло ще дві книжки: «Клубочок війни» — то моя родинна історія про досвід втрат — теж для дітей, і «Панголін шукає любов». Ці три книги зовсім одна на одну не подібні. Третя дуже щемлива на екологічну тему і на тему про те, що мрії повинні збуватися і будь-які наші страхи не повинні нам перешкоджати йти до нашої мрії.

— Ви багато років працюєте у видавництві «Богдан»…

— Працюю тепер там як маркетолог, мені це на даному етапі життя більше підходить, бо це дозволяє працювати онлайн, адже маю різні резиденції, та й взагалі, хочу якось визначитися — хто я? — а не з 9-ї до 18-ї сидіти в офісі…

— Власне, хотіла запитати: ви більше художниця чи письменниця? Адже обидва ваші таланти реалізовані у ваших творах, малюнках, художніх виробах…

— Самій хочеться це зрозуміти, навіть не в плані художниці чи письменниці, а просто — що мені подобається? Так трапилося, що до 45 років я, як і більшість жінок, не шукала себе, а намагалася підлаштуватися під когось. Тобто, коли нещодавно подруга запитала, що я люблю їсти, не знала, що сказати, бо завжди думала, що приготувати для родини — те, що вони люблять їсти. Чи який мій улюблений запах? Я розгубилася. І коли залишилася сама, зрозуміла, що нічого про себе не знаю. Треба взяти паузу і почати вивчати себе. Я навіть пішла на йогу. Хоча я абсолютно не спортивна, останній раз качала прес в школі. Але я зрозуміла, що мені це зараз дуже потрібно. Моя перша зустріч з йогою була відразу після загибелі чоловіка (чоловік Ганни Олександр Осадко — солдат ЗСУ, — загинув у липні 2022 року біля Краснопілля на Донеччині, під час артилерійського обстрілу. — Л. П.). Я поїхала на першу свою резиденцію в Польщу. Там зі мною жила дівчина зі Львова, яка була вчителькою йоги. Вона мене просто витягнула з жахливого стану і сказала, що я повинна кричати, бо я постійно мовчала. Вона бачила, що мені було дуже погано. Я відповіла, що не вмію кричати. Вона здивувалася: «Ти ні разу в житті не кричала?» Кажу: «Ні, я навіть під час пологів не кричала». І тоді вона мене взяла за руку, завела до лісу і навчила кричати. Це був перший крок до озвучення себе, до розуміння, хто ти. Це в мене триває вже другий рік і я ще до кінця не можу розібратися. З початком великої війни я почала писати дитячі прозові книжки, — ніколи в житті не подумала б, що буду дитячою письменницею. Впродовж року три дитячі книжки — це мені самій дивно. І зараз працюю ще над однією книгою.

— Ви уже згадали про своїх рідних, яких втратили протягом короткого часу…

— Це трапилося протягом 9 місяців — спочатку один за одним з різницею в 9 днів померли мої батьки, а потім на війні загинув Сашко.

— Що для вас в той період було рятівною соломинкою, як ви пережили ці втрати?

— Одна фраза, яка мене витягнула і дає по сьогоднішній день жити, я завжди цю фразу раджу. Того дня, коли померла моя мама — це був 9-тий день після смерті тата, — я була в дуже тяжкому стані. Моя донечка взяла фломастер і написала на аркуші паперу фразу, повісила мені на холодильник і ця фраза перед моїми очима: «Лише сила продовжувати має значення». Я не знаю, де вона ці слова в той момент знайшла, але це мене дуже підтримало. Коли я написала про це у Фейсбуці, то були люди, які писали, що теж так зробили, це допомагає. Це нагадування про те, що опускати руки не можна, треба далі борсатися. Мене ще творчість тримає.

— І в найважчий період у вас почалися поїздки на резиденції…

— Таке враження, що Саша і батьки почали мною дуже опікуватися. І люди, які трапляюся мені на шляху, наче передають з рук у руки. Напевно, Всесвіту важливо, щоб я ще жила і якомога більше встигла всього зробити.

— У вас двоє дорослих дітей — син і донька. Чим вони займаються?

— Юркові 24, Софії 20. Юра вже закінчив «Львівську Політехніку», архітектуру, відкрив свою архітектурну фірму. Намагається будувати будинки з дерева в Карпатах — його цікавить дерево. Його прадід, якого Юра ніколи не бачив, помер ще до мого народження, — був архітектором. А дочка себе шукала довго. Школу вона не любила і ледве закінчила 9 класів. Софія гарно малює і пішла в кооперативний технікум вчитися на дизайнера. Рік повчилася, зрозуміла, що то не її, кинула. Нормальні батьки цього не дозволили б, але я сказала: не хочеш, не треба. Здала ЗНО, вступила у Львівський національний університет ім. Івана Франка на історичний, ще й на державну форму навчання. Рік повчилася, знову: не моє! Ще рік готувалася до ЗНО і нарешті поступила в Український католицький університет на культурологію і їй одразу дали стипендію. З максимальних 200 балів на ЗНО набрала 198. І їй нарешті подобається. Добре, що ми їй дали шанс. Для мене це теж важливо: дати час людині себе знайти.

— З якими планами, крім презентації нової книжки, ви їдете до Львова?

— Перш за все планую провідати своїх дітей. Для мене тепер Львів — то місто моїх дітей…