Чи об’єктивною буде історія України, написана під «патронатом» олігарха?

Йдеться про проєкт «Українська історія: глобальна ініціатива», який недавно презентували у Лондоні. Автор ідеї і, вочевидь, той, хто фінансово забезпечуватиме її реалізацію, — відомий бізнесмен Віктор Пінчук. Над втіленням цього проєкту упродовж трьох років працюватимуть запрошені ним 50 українських і 40 зарубіжних науковців — не лише історики, а й фахівці з інших сфер науки.

Як сказано в анонсі, учас­ники проєкту ставлять собі за мету дослідити глибинну іс­торію земель сучасної України і на­родів, які їх населяли, вивчатимуть походження людських поселень, поширення індоєвропейських мов, відносини між класичною Грецією та чорноморським регіоном, Єв­ропу епохи вікінгів, Візантію і Київ, Ренесанс та Реформацію, а також сучасні питання націєтворення та імперії. Ініціатива непрямо шука­тиме відповіді на засадничі запи­тання, як-от: «Хто ми?», «Як умож­ливилась нація?».

Проєктом керуватиме незалеж­на рада директорів, до якої увійдуть, зокрема, історик, профе­сор Єльського університету Тімоті Снайдер, політик і дипломат Карл Більдт, митрополит Української ка­толицької архієпархії Філадельфії, президент Українського католиць­кого університету Борис Ґудзяк, журналістка та есеїстка, лауреатка Пулітцерівської премії Енн Еплбом, юрист та автор книг-бестселерів Філіп Сендс, поет Сергій Жа­дан. До складу директорів уві­йшли ведучий CNN і журналіст The Washington Post Фарід Закарія, українські журналістки — співзас­новниця Public Interest Journalism Lab та ГО «Громадське» Ната­лія Гуменюк і головна редакторка «Дзеркала тижня» Юлія Мостова. До проєкту залучено і директора Українського інституту національ­ної пам’яті Антона Дробовича.

Попри такий солідний послуж­ний список, новий проєкт Пінчука в українському суспільстві сприй­няли неоднозначно. Прозвучала критика, застереження і навіть не­сприйняття. А все через те, що біз­несмен Пінчук активно просував проросійський проєкт з вшануван­ня жертв «Бабиного Яру», відбілю­вав у «справі Ґонґадзе» свого тес­тя — експрезидента Леоніда Кучму. З огляду на усе це дехто з науков­ців від участі у цьому проєкті відмо­вився…

Представляємо різні погляди на цей проєкт, на його місію.

«Історія світу виглядатиме інакше, якщо повернути туди Україну»

В історика Тімоті Снайдера, одного зі знакових облич цієї іні­ціативи, кореспондент видання NV за­питав:

— Проєкт глобального переосмислення історії України видається величним. Але для частини україн­ського суспільства він виглядатиме перш за все як засіб руйнації росій­ського імперського бачення історії українських земель, яке досі є па­нівним для багатьох країн світу. Чи є це одним з пріоритетів проєкту?

— Я думаю, що руйнація — швидше, побічний ефект, — відповів, зокрема, Ті­моті Снайдер. — Великоросійський на­ратив про Україну не має сенсу з тися­чі причин, про які можу говорити довго на своїх лекціях, інтерв’ю тощо. Але не треба починати свій власний історичний проєкт, намагаючись довести, що хтось інший помиляється. Я думаю, що ми прагнемо чогось набагато цікавішого, ніж падіння російської історичної школи або відповіді їй. Ми прагнемо історії, яка є правдивою, експансивною та інклю­зивною, і в якій є багато цікавих тем.

Зараз маємо покоління молодих українських істориків, що виросли вже в незалежній Україні, мають освіту, але не російську, а міжнародну чи україн­ську, тож ми зараз перебуваємо в тако­му моменті, коли можемо робити щось набагато цікавіше. А також бути відкри­тими до тем, які просто не з’являються в російській історії, — наприклад, анти­чний світ, Чорне море, скіфи чи вікінги. У російському імперському погляді ві­кінги є дуже незручними, бо росіянам потрібно, щоб люди, які заснували Київ і Київську Русь, були слов’янами, що смішно. Я маю на увазі, що це смішно як прагнення. Ви повинні бути відкри­тими до того, що ваш народ і ваша істо­рія складається з різних течій, але якщо ви відкриті до скандинавської історії та історії вікінгів, то раптом Київська Русь бачиться частиною цієї набагато біль­шої ранньосередньовічної картини, яка включає Швецію, і Норвегію, і Данію, і Англію, і Нормандію, і Сицилію. Раптом ви опиняєтеся в цьому набагато цікаві­шому світі, і якщо ви просто намагаєте­ся протистояти російській школі, то ви не побачите всіх цікавих речей, які є у вашій власній історії…

— Якими бачите короткостроко­ві й довгострокові результати про­єкту?

— …Довгостроковий ефект — це пе­реосмислення європейської та світової історії. Йдеться про історію України, але переосмислити історію України можна лише показавши, як Україна торкаєть­ся інших великих знайомих тем. Мова, якою ми зараз розмовляємо, англій­ська, але так само українська, обидві — індоєвропейські мови. А індоєвропей­ські мови, як виявилося, беруть початок на території нинішньої Південно-Схід­ної України і поширюються на захід. Це досить важлива тема, чи не так? І це означає, що всі, хто розмовляє індо­європейською мовою, а це і Південна Азія, і Близький Схід, і Греція, і так далі, якимось чином пов’язані з нинішнім українським степом або з класичною Грецією. Люди просто не знають, що Афіни були в симбіотичних відносинах з північним узбережжям Чорного моря, і це були економічні відносини. Цивілі­зація Аристотеля, Платона, Сократа за­лежала від торгівлі Чорним морем, це відомо вам, українцям, але це не ста­ло загальним знанням у світі, у Лондо­ні, де ми з вами зараз.

На території України знаходять під­твердження навіть античні легенди. Усі чули про плем’я амазонок, але зараз, завдяки археологічним знахідкам та ін­шим джерелам, ми знаємо, що у скіфів насправді були жінки-воїни. Тож ідея про те, що Ахілл, а також Геракл і Тезей, колись билися з жінками-воїнами, ама­зонками, є частиною грецької легенди чи міфу, але вона базується на реальній дійсності. Втім, ми не зможемо поба­чити цю реальність, якщо не впишемо Україну до глобального античного світу. Історія світу виглядатиме інакше, якщо повернути туди Україну. Це одна з при­чин, чому я був радий дати старт проєк­ту в Британському музеї. Британський музей пов’язаний з такими великими траєкторіями, як Єгипет, Месопотамія, Стародавня Греція, історія сучасних ім­перій. І в усіх цих історіях Україна посі­дає важливе і навіть, я б сказав, транс­формаційне місце.

Хто платить, той і замовляє музику…

Думками про згадану ініціативу корес­пондент «ВЗ» попросив поділитися канди­дата історичних наук, військовослуж­бовця ЗСУ Михайла Галущака.

— Чи є потреба у такому новому іс­торичному дослідженні?

— З повномасштабною війною у нашо­му суспільстві зріс попит на історію. Люди все частіше починають задавати собі пи­тання: «Хто ми є?», «Чому так сталося?», «Чи можна було чогось уникнути?». І в цьому немає нічого дивного, адже істо­рія має причинно-наслідковий зв’язок. Погляди на минуле великою мірою ви­значають погляди на майбутнє. А триво­га у людей зароджується через одне по­боювання: які саме погляди нам вчергове намагатимуться нав’язати під прапором олігарха Пінчука? Чи буде це український погляд на історію, а чи польський, амери­канський, космополітичний?.. Тривога у тому, який саме світогляд нам формува­тимуть?

Я ходив до школи уже в незалежній Україні (коли президентом був тесть Пін­чука — Кучма), але ще змалку пам’ятаю, що була історія, яку викладали у школі, а була та, яку вдома розповідала бабця і на якій ми виховувалися.

У старшому віці була ще інша істо­рія — яку нам розказували певні виклада­чі на історичному факультеті Франкового університету. Говорили вони складними термінами, пропонували, здавалось би, «прогресивні» ідеї, значна частина яких була покликана дискредитувати україн­ський національно-визвольний рух у ХХ ст. Як любила казати моя бабця — напус­кали туману у голову.

Інколи, щоб людина прийшла до тями, її потрібно вдарити по лиці. російсько-укра­їнська війна нашу націю серйозно вдарила — туман у багатьох головах розвіявся.

— До авторського колективу уві­йшли шановані в Україні люди. Тож не­має причин думати, що своєю участю у цьому проєкті вони хочуть зашкоди­ти нашій державі…

— Дуже часто буває таке: на папері одне, на ділі — інше. Коли українці йдуть на вибори, то їм краще читати не програ­ми кандидатів, бо ще ніхто з них не напи­сав, що буде погано. Треба читати біогра­фії цих кандидатів…

Кілька років тому наукове середовище українських істориків протестувало (під­писувало колективні звернення, робило альтернативні публікації, організовувало круглі столи тощо) проти того, що у під­ручнику за 10-й клас для українських шкіл — «Історія: Україна і світ» — генерала УПА Романа Шухевича зображували як «кола­боранта». Не пам’ятаю, щоб хоч один із тих, хто увійшов до проєкту Пінчука, ви­словив тоді свій протест проти цього під­ручника…

Якщо згаданий вами проєкт написан­ня історії України є колективним, то і від­повідати кожен з авторів повинен не лише за свій текст, а й за написане іншими його учасниками. Тому мене не здивувала ін­формація, що були історики, які відмови­лися від співучасті у цьому проєкті.

Можливо, так сталося і через те, що у списку авторів цього проєкту є Ярослав Грицак, який оунівців відкрито називав «терористами», гальмував діяльність ні­мецько-української комісії істориків у пи­танні визнання Бундестагом Голодомору як геноциду українського народу. Згаду­ваний пан Грицак у січні цього року да­вав коментар французькому виданню Le Monde, яке опублікувало статті під про­мовистими назвами «Війна в Україні: міф Бандери та реальність нацистського ко­лаборанта» та «Степан Бандера, укра­їнський антигерой, глорифікований піс­ля російської агресії». Дивно, коли люди, живучи у незалежній Україні, дискредиту­ють пам’ять про тих, хто за неї боровся і віддав своє життя. Дивно, коли люди бо­рються проти націоналізму, а в часи не­безпеки — «тримають кулаки», щоб націо­налісти їх захистили.

— Основне вістря критики спрямо­вано через фінансування цього про­єкту з боку Віктора Пінчука, якого іс­торик Вахтанг Кіпіані вважає одним із фундаторів олігархічного проросій­ського режиму в Україні…

— Є така приповідка: хто платить, той і замовляє музику. Український політич­ний діяч першої половини ХХ ст. Осип На­зарук колись казав, що вважає українцем кожного, кого болить доля України. Чи бо­лить доля України олігарха Пінчука? Це радше риторичне запитання. Як і питання про його український погляд на наше ми­нуле.