З історії лікознавства

Джерелами лікарських за­собів для первісної людини були рослини, мінерали й харчові продукти. Чималі знання про лікарські засоби були нако­пичені у Стародавньому Єгипті. Відомості про це дійшли до нас із папірусів. Найповнішим й най­краще збереженим є папірус Еберса. На 110 сторінках у ньому описано 250 захворювань і 874 способи лікування хворих, зо­крема застосування лікарських рослин (ялівцю, граната, акації, кропу, кмину, часнику, ромашки лікарської, полину, очерету, ло­тоса тощо)

Засоби боротьби проти хво­роб описані також у Берлінсько­му папірусі, що містить понад 170 рецептів лікарських засобів у різних формах: примочок, плас­тирів, промивань, мазей, відва­рів, пілюль. Використовували й складні лікарські засоби, що іноді складалися з десятків компонен­тів.

Найдавнішим джерелом ви­вчення медицини і лікознавства Стародавньої Індії є Аюрведа («Знання життя», «Наука життя») — додаток до священних книг ін­дусів — вед. Велику славу серед давніх індійських лікарів мала ртуть, її вважали засобом проти багатьох хвороб. «Лікар, що обі­знаний з цілющими властивос­тями коріння, — людина, яка знає силу молитов, — пророк, а той, хто знає дію ртуті, — бог», записано в Аюрведі. Ґрунтовно викладено в Аюрведі різні способи лікування ран та використання п’явок, про­носних і блювотних засобів.

З найдавніших часів існує ки­тайська медицина. Саме у цій країні «Трактат про коріння й трави» був своєрідною фармако­пеєю, де описано 365 лікарських рослин. У другому столітті вже робили хірургічні операції із за­стосуванням снодійних засобів.

У медицині Стародавнього Ти­бету кількість лікарських засобів досягла 1000.

Досить вагомий внесок в лі­карську справу зробили наро­ди Стародавньої Греції та Риму. Славнозвісний давньогрецький лікар, реформатор античної ме­дицини Гіппократ (460−377 рр. до н.е.) вперше зробив спробу систематизувати відомості про лікарські засоби. Він узагальнив відомості античної медицини на основі вчення Демокріта. Гіппо­крат вважав, що організм люди­ни містить у собі чотири рідини: кров, слиз, чорну й жовту жовч. Порушення рівноваги між цими рідинами призводить до захво­рювання.

У Стародавньому Римі вчення Гіппократа розвинув видатний лікар, класик античної медици­ни Клавдій Гален. Він установив, що лікувальний ефект чинить не сама рослина або її частина (лис­ток, квітка, кора, корінь тощо), а наявні в ній активні речовини. Гален запропонував добувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлен­ня настоянок, екстрактів, мазей, пластирів, порошків з рослин. Гален радив застосовувати для лікування речовини, дія яких про­тилежна стану хворого.

Розглядаючи історію лікознавства, слід згадати ім’я лікаря і ботаніка I століття до н.е. Діо­скорида, про якого Гален сказав: «Діоскорид… краще за всіх ста­родавніх виклав учення про ліку­вальні засоби». У книзі «Materia medica» Діоскорид описав по­над 500 видів рослин із назвами їх різними мовами, а також осо­бливостей, місць поширення. Він розробив класифікацію рослин за морфологічними (ботанічни­ми) ознаками. Праці Діоскорида були посібниками для ботаніків і лікарів у середні віки і в пізніші часи.

Вчення про лікарські засоби розвинули середньовічні араб­ські лікарі. Розквіт арабської ме­дицини припадає на VII-IX ст., коли утворилася величезна араб­ська імперія. Славетному араб­ському лікареві Ар-Разі (850−929) належать такі фундаментальні праці, як «Всеохоплююча книга з медицини», що складається з 25 томів, «Медична книга». В них він описав лікування багатьох хво­роб за допомогою лікарських за­собів різного походження.

Найвизначнішими представ­никами медицини народів Серед­ньої Азії за часів середньовіччя були Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна) і Аль-Біруні. Авіценна (980−1037) відіграв величезну роль у роз­витку медицини, зокрема лікоз­навства. Його книгами протягом кількох століть широко користу­валися лікарі Сходу і Заходу. У «Канонах лікарської науки», а та­кож у спеціальних працях з лікоз­навства («Книга про лікарські за­соби від серцевих хвороб», «Про властивості цикорію», «Про влас­тивості оцту») він описав не тільки властивості лікарських засобів, отриманих з рослин, а й способи застосування їх за різних хвороб. У другій книзі «Канону лікарської науки» Авіценна дає відомос­ті про 810 лікарських засобів, отриманих з рослин, мінералів, тканин тварин. Опису складних рецептів присвячено п’яту книгу канону. Авіценна запропонував два способи вірогідного пізнання властивостей лікарських засобів — порівняння й випробування. Він запровадив у медичну практику велику кількість нових лікарських засобів.

Серед праць іншого видат­ного вченого середньовічного Сходу Аль-Біруні значний інтерес становить «Фармакогнозія», в якій описано понад 1000 лікар­ських засобів. Цінність цієї праці полягає у тому, що, крім опису лікарських рослин та різних пре­паратів, у ній наведено їхні назви кількома мовами. Це дає змогу точно встановити, про які саме лікарські рослини й речовини пи­сав Аль-Біруні, а також скласти уявлення про лікарські засоби, які використовували в той час у різних країнах.

Медицина народів Серед­ньої Азії цього періоду зберегла й розвинула спадщину давньо­іранської, індійської, античної медицини й мала значний вплив на розвиток медичних знань у Єв­ропі.

Добре розвиненим було лікоз­навство у Київській Русі, про що свідчать різноманітні історичні джерела. Київська Русь мала ши­рокі міжнародні зв’язки — із Захід­ною Європою, Візантією, Сирією, Іраном, Індією, Китаєм, іншими країнами. Давньоруські цілителі біли обізнані з медичними твора­ми античних авторів, а також ві­зантійців, вірмен, сирійців. Відо­мості з лікознавства знаходимо в поширених у Київській Русі пе­рекладених і оригінальних лікар­ських порадниках, природничих працях, літературних пам’ятках — патериках, житіях, словах, літо­писних зведеннях, збірниках за­конів, травниках, зільниках тощо. Найдавніша збережена пам’ятка писемності Київської Русі — «Із­борник Святослава». Цей збірник літературних творів складено у 1073 і 1076 рр. для великого кня­зя Київського Святослава Ярос­лавовича. Другий «Ізборник» складено на основі тлумачних та оригінальних рукописів велико­князівської бібліотеки.

Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської Русі, був досить багатим: порошки («порохи»), мазі («масти», «мазуни»), на­стої, відвари («питие», «зелье»). «Лечьци» виготовляли «горошки» (прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик. Вико­ристовували камені для припі­кання, призначали ванни з різних трав. Лікарське «зелье» збері­гали у спеціальних «погребах» (тогочасних аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для приймання натще, рідко — «всыть». Були призначення з «ра­спростертием на 40 дни» і навіть на два місяці. У пізніші часи відо­мості з лікознавства подавалися у літературних збірниках «Пчела» (XIV-XV ст.), «Благопрохладный вертоград» (XV ст.) та ін. Протя­гом кількох століть популярними були всілякі рукописні лікарські порадники.

Одним з найвизначніших представників культури доби раннього Відродження в Європі був лікар і хімік Філіп-Ауреол-Бомбаст фон Гогегейм (1493−1541), відомий як Парацельс. Для лікознавства діяльність Па­рацельса мала істотне значення. По-перше — він почав широко за­стосовувати для лікування солі важких металів і металоїдів: за­ліза, ртуті, сірки, арсену тощо. По-друге — розвинув вчення про дозування лікарських речовин": «Усе є отрута, і ніщо не позбавле­не отруйності, тільки доза робить отруту непомітною», — зазна­чав він. По-третє, — виступаючи проти схоластики в медицині, Парацельс брав за основу праці лікаря спостереження і досвід: «Теорія лікаря — досвід, ніхто не може стати лікарем без науки й досвіду».

У XVI-XVIII ст. наукове лікоз­навство поповнилось низкою ефективних препаратів рослин­ного походження з арсеналу на­родної медицини країн Європи, Азії та Америки.

У другій половині XVIII ст. було видано ґрунтовні праці з лікоз­навства видатного українського вченого Я.М. Амбодика-Макси­мовича, вихованця Києво-Мо­гилянської академії. Його книга «Врачебное веществословие, или Описание целительных рас­тений» була присвячена лікар­ським рослинам, містила чудо­вий ботанічний атлас. Значні зміни у розвитку лікознавства відбулися на зламі XVIII-XIX ст. У першій половині XIX ст. почина­ється активне становлення фар­макології, яка набуває експери­ментальної бази і розвивається у співдружності з хімією та фізі­ологією. У цей період було отри­мано в чистому вигляді алкалоїди морфін, стрихнін, хінін, кофеїн та ін. Тоді ж впроваджено деякі син­тетичні хімічні речовини, зокрема ефір (1846) і хлороформ (1847) як засоби для наркозу.

Засновниками експеримен­тальної фармакології були фран­цузькі вчені Ф. Мажанді та його учень К.Беріар. Перші роботи з експериментальної фармакології виконав в Росії професор Петер­бурзької медико-хірургічної ака­демії О. Я. Нелюбін (1785−1858). У 1847 році Р. Бухгейм (1820−1879) організував у Дерптському (тепер Тарту) університеті першу лабо­раторію експериментальної фар­макології, де вивчали вплив лі­карських засобів, особливо солей металів, на організм тварин. Зна­чний внесок у розвиток експери­ментальної фармакології в Росії зробили Є. В. Пелікан (1824−1884), М. Догель (1830−1916), В. К. Анреп (1852−1919). У 1886−1890 рр. екс­периментальну лабораторію при терапевтичній клініці С. П. Боткіна очолював молодий учений-фізіо­лог І. П. Павлов (1849−1936), який дослідив вплив препаратів з адо­нісу, конвалії, строфанту, лобелії, чемериці, препаратів калію, літію, цезію, рубідію тощо на функцію серця та інших органів. Працюю­чи на посаді керівника кафедри фармакології Військово-медичної академії, а також у фізіологічних лабораторіях Інституту експери­ментальної медицини, І. П. Павлов своїми дослідженнями сприяв розвитку фармакології, якій він надавав дуже великого значен­ня і про роль якої висловлювався так: «Фармакологія як медична доктрина… річ надзвичайно важ­лива. Міркуючи взагалі, абстрагу­ючись від деталей, слід визнати, що перший щодо універсальності лікувальний прийом — введення лікарських речовин у людський організм. Адже хоч який би був випадок, навіть акушерський, хі­рургічний, майже ніколи не об­ходиться без того, щоб разом із застосовуваними спеціальними заходами не було введено в орга­нізм лікарських засобів. Зрозумі­ло, що точне вивчення цього уні­версального інструменту лікаря має або повинно мати величезне значення».

У другій половині XIX ст. від­бувся подальший розвиток фар­макології як експериментальної науки. У цей час у розвинутих країнах Європи набуло значних масштабів промислове виробни­цтво лікарських засобів. Хіміки і фармакологи почали інтенсив­но працювати в галузі синтезу нових препаратів. Це збагатило фармакологію новими класами лікарських речовин: снодійними, жарознижувальними, дезінфіку­ючими тощо. Особливо великих успіхів на той час досягла фарма­кологія в Німеччині. Слід відзначи­ти великі заслуги німецького вче­ного О. Шмідеберга (1838−1921), який уперше поставив завдання вивчити дію на організм різних хімічних речовин незалежно від їхнього лікувального впливу, й під­креслив важливість вивчення осо­бливостей взаємодії між лікар­ськими речовинами і тканинними структурами.

Осередками розвитку фарма­кології в Україні в XIX- на початку XX ст. були кафедри фармаколо­гії медичних факультетів універ­ситетів Харкова, Києва, Одеси, Львова. У XX ст. фармакологія до­сягла великих успіхів. Значного розвитку набула фармакотера­пія, з’явився новий розділ — хі­міотерапія. Нову еру в розвитку фармакології відкрили антибіо­тики. Першим з них був пеніци­лін. Встановлення хімічної будо­ви антибіотиків дало можливість добувати їх синтетичним шляхом.

У першій половині XX ст. в медичну практику впроваджено гормональні препарати гіпофі­за, щитовидної залози, статевих залоз, кори надниркових залоз, а також інсулін. Завдяки розви­тку вчення про вітаміни, арсенал лікарських засобів збагатився вітамінними препаратами, які застосовують з лікувальною й профілактичною метою. Вчен­ня про медіатори, основи якого заклали англійський філософ і фармаколог Г. Дейл та австрій­ський фізіолог О. Леві, сприяло створенню нових високоактив­них фармакологічних засобів, які діють у ділянці синапсів. Посту­пово сформувався такий розділ, як психофармакологія. Протягом останніх десятиріч онкологічна практика збагатилася препара­тами протипухлинної дії.

Підготував Руслан Сергієнко.