У брежнєвські часи фірман повісив на сільраді синьо-жовтий прапор, а біля нього написав: «Заміновано!»

Як колишній радянський фронтовик чинив спротив комуністичній владі

Напередодні 27-ї річниці Незалежності з редакцією «Високого Замку» зв’язався наш давній читач — депутат Славутської міської ради на Хмельниччині, організатор тамтешнього козацтва Роман Бачинський. Народився 1956 року, походить зі села Серафинців Городенківського району Івано-Франківської області, був військовим. Зараз активно займається патріотичною роботою на Поділлі. До Дня Державного прапора України, який відзначаємо 23 серпня, пан Роман пригадав історію зі свого далекого дитинства, яка має пряму дотичність до нинішнього свята. Вона нагадує, як, ризикуючи своїм життям і свободою, за волю України боролися наші попередники…

 — У нашому чималенькому, на три тисячі жителів, прикар­патському селі у 1964 році ста­лася надзвичайна подія, — роз­повідає Роман Володимирович. — 7 листопада, у «день жовтне­вої революції», хтось повісив над сільською радою синьо-жовтий прапор. А перед тим зірвав червоний комуністичний стяг, порвав його на шматки і кинув у болото…

Аби уявити, що це означало, мушу пригадати той час. У селі, як і по всій Україні, панував ко­муністичний режим. Всі учні у школі були жовтенятами, піоне­рами, комсомольцями, носили зірочки із зображенням «вождя усього пролетаріату Леніна», червоні галстуки і значки. Всі вчителі були комуністами. Всі були готові будувати комуніс­тичне майбутнє.

У нашому колгоспі «17 ве­ресня» (названий так на пам’ять про дату, коли радянська армія у 1939 році «визволила» Західну Україну) був також «повний ан­шлаг». Голова артілі, завідувачі ферм, току, тракторної брига­ди, передові доярки, ланко­ві, механізатори і навіть їздові були комуністами. Під наглядом представників комуністичної партії люди каторжно працю­вали за трудодні, паспортів не мали, із села виїхати не могли. Кожен комуніст був закріпле­ний за 10−20 односельцями, мав доповідати парторгу, хто що робить і говорить. Пильне око КДБ наглядало день і ніч…

І ось цей «спокій» у нашому селі порушив непримітний чо­ловік — колишній фронтовик, а по війні — звичайний фірман Роман Онуцький, по-вуличному — Пундик. Ні у кого нічого не вкрав, ні з ким не сварився. Але вчинив значно більший «зло­чин». У ніч на 7 листопада 1964 року повісив над сільською ра­дою синьо-жовтий, «бандерів­ський», як тоді казали «совіти», прапор. Біля нього встановив велику дерев’яну коробку з на­писом «Заміновано!». Недарма так зробив — на війні був сапе­ром.

Довкола коробки з «міною» і синьо-жовтого прапора Роман намотав колючого дроту. Пра­пор вивісив на високій щоглі, тому його бачило майже все село. Пізніше виявили, що цієї ж ночі хтось відрізав до двохсот метрів телефонного дроту, що з’єднував село з містом.

На ранок у Серафинцях під­нявся надзвичайний шум. До приміщення сільради «прилеті­ли» парторг та голова колгос­пу, збіглися місцеві комуністи. Примчав на мотоциклі міліціо­нер. Всі метушаться, кричать, чути нецензурну лайку. Під­ступитися до синьо-жовтого прапора бояться — бо «заміно­ваний». А додзвонитися до ра­йону неможливо — нема зв’язку.

Лише за деякий час з Горо­денки прибули перший секре­тар райкому і його заступники, примчала міліція на «полутор­ках». Міліціонери з собаками оточили сільраду, а всіх людей розігнали по домівках. Для нас, дітлахів, то була дивина: ніхто нічого не вкрав, ніхто не побив­ся чи посварився — а тут такий шум-гам. Начальство злиться, аж слина з ротів бризкає. Взя­ли під контроль всі дороги, ніхто не міг в’їхати чи виїхати із села. Наступного дня нам відмінили уроки. Школу закрили на тиж­день. З дворів наказано було не виходити ні вдень, ні вночі.

Через деякий час до нас у хату прийшли три міліціонери, вчителька і тракторист-пере­довик. Один міліціонер взявся допитувати батька та діда, а два інші обшукали всі кімна­ти в хаті, приміщення, де були корови, кури та свині, горище. Невеличку скирдочку соломи, і ту перевернули. Потім у хаті зі­брали всю сім’ю і провели лек­цію про те, як потрібно жити при комуністах і як впроваджувати у життя настанови партійних з’їздів.

Як саме знімали синьо-жов­тий прапор із сільської ради — невідомо. У Серафинцях пішла чутка: якщо не знайдуть того, хто вивісив ту фану, — виселять все село до Сибіру. Почувши такі погрози, фірман Роман Онуцький прийшов до сільра­ди і зізнався, що то — його ро­бота.

Потім у селі був великий суд. Тато розповідав, що приїхали судді аж із Івано-Франківська. Людей зібралося так багато, що не могли поміститися у сіль­ському клубі — гучномовці ви­ставили на вулиці, щоб всі чули, про що йдеться. Приїжджі про­мовці прославляли компартію і її «правильну лінію». Простий народ уважно слухав і робив висновки.

«Засадили» Романа Онуць­кого на 15 років. Він так і не роз­каявся.

Потім у нашу школу приїж­джали агітатори, розповіда­ли, що синьо-жовтий прапор — «націоналістичний», що його носять тільки вороги комуніс­тичного майбутнього, тому нам потрібно про нього забути…

Ось за таких обставин я ді­знався про силу синьо-жовтого прапора. Зараз дехто думає, що він упав нам з неба. А за ньо­го багато людей віддали своє життя! Тож цінуймо державні символи України, не дозволяй­мо нікому їх паплюжити!