Писав із фронту: «У мене все добре. Скучаю за дітьми. Пильнуйте коня»

Селянина Петра Федчишина у 1944-му взяли на війну, попри те, що у хаті залишалося троє малолітніх дітей. За плуг змушена була стати його 13-річна доня…

87-річна Ганна Петрівна Глушок сподівається, що хоч на схилі віку дізнається, де могила її батька-фронтовика

У ці червневі дні про Другу світову багато згадують-сперечаються на телебаченні, у пресі. А для 87-річної жительки Бережан Ганни Глушок минула біда ніби перед очима. Немовби досі ще не закінчилася. Бо з тієї війни не повернувся її дорогий батько — Петро Федорович Федчишин, один із восьми мільйонів, а може, й більше, українців, яких поглинула найстрашніша веремія ХХ століття. 73 роки тому він пішов з рідної хати на фронт і не повернувся.

Де загубився його слід, де його останній пристанок, біля якого рідні могли б помолитися, — не може сказати ніхто. Це (ще більше, ніж нажитий у колгоспі поліартрит) не дає спокійно спати Ганні Петрівні, бентежить її дітей та внуків.

Федчишини жили під лісом на мальовничому хуторі села Лапшина, який досі називають Кольонією. 36-річний Петро був добрим господарем — мав коня, обробляв поле, тримав худібку. Разом з дружиною Ксенею ставили на ноги трьох діточок: Ганнусю, Мирона, Гриця. Але, як і всі тоді галичани, спокою не мали. Тривоги у їхнє мирне селянське життя додавала то окупаційна польська влада, то «перші совіти», то німці, які прийшли їм на зміну. Ганна Петрівна згадує:

— Одного дня наш тато повернувся із Бережан, де був у справах — весь блідий, знервований. Так йому було недобре, що не міг знайти собі місця. Просить дати йому часнику або чогось іншого гострого з’їсти — аби вспокоїтися, заглушити внутрішній біль. Бо став мимовільним свідком розстрілу євреїв.

Німці їх привели на окописько, змусили викопати яму, наказали роздягнутися догола, а потім всіх постріляли. Хто упав відразу мертвий, а хто ще ворушився в ямі…

Коли у липні 1944-го війна попри Кольонію відступила на захід, здавалося, що закінчилися і всі гризоти Федчишиних та їхніх сусідів. Але їх стало ще більше…

У жовтні того року по їхньому хутору пронеслася радянська облава — насильно збирали поповнення для армії, що воювала. Неповнолітніх хлопців відправляли на шахти у Донбас, а старших посилали «добивать фашистов». Разом з іншими чоловіками під конвоєм у військкомат повели Петра Федчишина. Облавники не зважали на лемент дружини, на руках якої залишалися маленькі діти (найменшому синові було кілька місяців, середущому — два роки). В ешелон — і на передову!

Аби допомогти мамі дати собі раду, 13-річна Ганнуся покинула навчання у третьому класі і взялася вдома за чоловічу роботу.

— А як я могла свою мама саму залишити? — згадує Ганна Петрівна. — Кінь, плуг, ціп, коса, серп — все лягло на мої рученьки. Інакше би пропали. Пригадую, іду в поле нашим коником орати, ще й сусіда прошу, аби допоміг… Гіркі то роки були. Бувало, нажну на своєму лані пшенички, пов’яжу у сніпки, ціпом обмолочу, а «совіти» приходять і ту жменьку збіжжя забирають. Відбирали останнє, не питаючи, чи маємо що їсти. Кричу-плачу: «Як то так: мій тато — фронтовик, а ви нам таку кривду робите?». А вони мені: «На фронте тоже хлеб нужен!». Щоб не повимирати, ми ховали зерно у ямах на городі. Комуністи знаходили його і відбирали все до зернини… Вже пізніше, як брати підросли, від біди ходили у кар’єр лупати камінь, продавали його. Інакше не вижили б.

30-ті роки минулого століття. Петро Федчишин тримає на руках донечку Ганнусю, якій на той час виповнилося два роки.

З фронту від Петра Федчишина прийшло лише два листи. Не знав грамоти, то за нього, вочевидь, писав бойовий побратим. Внучка солдата, нині громадянка США Галина Калінкіна, розповіла корреспонденту «Високого Замку»:

— Це були маленькі листитрикутнички. Дідусь повідомляв, що перебуває на території лікарні у Німеччині (польова пошта лікарні — 1692). Пригадую зміст одного листа: «У мене все добре. А як ви там? Дуже скучаю за дітьми. Пильнуйте коня».

Одного листа було датовано 7 квітня 1945 року, а іншого, останнього, 8 квітня того ж року. Дідусь просив поки що не відповідати йому, поки не напише з нового місця.

А потім до нас прийшла похоронка. У ній було зазначено, що Петро Федчишин загинув 9 квітня 1945 року. За яких обставин — не вказували. Як і місце, де нашого діда поховали. Ця похоронка породила у мене багато сумнівів, бо, за іншими документами, з госпіталю його виписали 11 квітня 1945 року…

Упродовж останніх дванадцяти років Галина Калінкіна наполегливо шукає сліди свого дідуся Петра Федчишина. Багато що довідалася, але не все. Встановила, що призвалийого до Червоної армії 8 жовтня 1944 року. З Бережанського військкомату відправили у в|ч № 7144 (польова пошта 3203). Воював на 1-му Українському фронті. Був рядовим 234-го запасного стрілецького полку.

Робила запити у військові архіви Росії, Німеччини, Польщі, у Червоний Хрест. Відповіді були скупі, без конкретики. Ниточка, за яку можна було зачепитися у пошуках, — повідомлення про те, що після госпіталю батька відправили у 4-ту гвардійську танкову армію. На цьому слід Петра Федчишина обірвався. Можливо, загинув у бою, можливо, потрапив під бомби…

Пані Галина дуже шкодує, що оті два дідові листи, дорогу її серцю пам’ятку, яку надіслала у Москву, щоб допомогла у пошуках, звідти їй не повернули. Боляче було слухати внучці фронтовика і дивну відповідь з Німеччини:

— Коли у 2014 році відбувалися революційні події в Україні, — каже Галина Калінкіна, — мені подзвонила з німецького архіву якась жіночка і російською мовою сказала: «Я дуже перепрошую, але ми припиняємо всі пошуки вашого діда — тому що зараз Україна не вважає солдатів Великої Вітчизняної війни національними героями». Я думаю, що такого не може бути…

Певно, що так! Українська держава вшановує усіх своїх синів, які боролися і борються за її волю. Пам’ятає у тому числі солдатів Другої світової. Свіжий приклад: кілька днів тому у Запоріжжі президент Петро Порошенко привітав зі 100-річчям колишнього фронтовика Івана Залужного, нагородив його орденом «За мужність». До слова, 23-річний внук цього ветерана — Іван Гутник-Залужний — загинув під час російсько-української війни на Донбасі. Після похорону Іван Залужний-старший написав тоді жорсткого листа Путіну…

У родині Федчишиних-Сидорів-Глушків-Калінкіних-Дмитриків продовжують шукати свого батька-дідуся Петра Федоровича Федчишина. Можливо, наша публікація допоможе знайти місце вічного спочинку ще одного українського солдата…

Фото автора і з домашнього архіву Глушків-Калінкіних

Бережанський район, Тернопільська область