«У Росії той, хто просто розмовляє українською, – вже герой»

Дослідником української далекосхідної діаспори є В’ячеслав Чорномаз, який написав енциклопедичну книгу «Зелений клин. Український Далекий Схід». Саме завдяки В’ячеславу Чорномазу на Світовий конгрес українців приїхала Едіта Познякова-Мочевус (на фото), яка народилася у Зборові на Тернопільщині. Доля закинула її на Далекий Схід Росії. Там з 1994 року очолювала Клуб української культури імені Івана Франка в обласній бібліотеці Петропавловська-Камчатського. Попри проблеми зі здоров’ям, Едіта Познякова прибула на конгрес, щоб поділитися тим, що турбує.

— Як живеться українцям на Далекому Сході Росії?

— Я відкрила нашу Україну саме на Камчатці, — спочатку для себе, потім на сторінках газети “Батьківщина”, на вечорах у клубі української культури. Допомагали мені в цьому наші пое­ти Данило Кулиняк, Ліна Костенко, Антоніна Листопад, Ніла Висоцька. Львівський поет Василь Колодій, якого Львів забув, дуже довго був з нами, його слово кликало нас думати, любити і пам’ятати свій рідний край. Багато там українців, але свідомих одиниці, про яких і пише В’ячеслав Чорномаз у своїй енциклопедичній книзі.

— Чи не загрожує українцям у Росії повна асиміляція?

— Загрожує. Багато українців у Росії бояться навіть розмовляти українською мовою. Коли якийсь конфлікт з Украї­ною, то людина навіть боїться сказати, що є українцем, бо роботи позбудеться, першою потрапить під скорочення. Ті, хто просто розмовляють українською мовою, — вже герої. Вони насправді люблять свою Батьківщину і не бояться постраждати за неї.

— Як за таких умов українцям вдається зберігати національну ідентичність?

— Завдяки таким, як В’ячеслав Чорномаз, який багато зробив для майбутніх поколінь. Треба передавати з покоління в покоління національну спадщину, мову, традиції, бо інакше нації, як такої, не буде. На жаль, в Україні з цим також величезна проблема. Моя подруга з Ірпеня Ніла Висоцька пише статтю про українського композитора, диригента, педагога Михайла Вериківського. Він народився в місті Кременці Тернопільської області, але жив в Ірпені. Подруга, знаючи, що поїду на Тернопільщину, попросила зробити фото будинку-музею композитора Михайла Вериківського у Кременці. Я поїхала туди і була шокована. Який там дім-музей! Його ніколи не було. Хата, де жив композитор у 1905-1919 роках, зруйнована. А меморіальна дошка лежить на землі. Музична школа імені Вериківського (тепер — Школа мистецтв) в аварійному стані, діти займаються у вчителів вдома та по усіх школах Кременця... Хочу звернутися до світового українства, щоб допомогли, — якщо українська держава не здатна це зробити.

— А як в Ірпені вшанували пам’ять Вериківського?

— Є будинок, але на ньому нема меморіальної дошки. Будинок стоїть на вулиці Піонерській. Скільки інтелігенція в Ірпені не зверталася до міської влади з проханням про перейменування вулиці, чиновники відповідали, що нема коштів.