Чи вдасться нам повернутися з війни у мирне життя?

Війна підняла поріг болю настільки високо, що він став нашим небосхилом

Щодня на фронті сотні поранених. Щотижня мільйони українців залишаються без світла і звʼязку. Щомісяця гинуть та зникають безвісти тисячі наших співгромадян. На жаль, саме так виглядає нова нормальність, до якої ми мимоволі адаптуємось.

Смерті, ворожі ракети, потужні вибухи, темні міста, сльота, крижаний дощ, — здається, ніщо не може зламати волю українців. Війна підняла поріг болю настільки високо, що він став нашим небосхилом. І ми тримаємо його, наче античні титани.

Аби так стояти, потрібно мати перед очима червоно-чорний світ: перемога або смерть — і жодних компромісів. І це те, що не розуміє і чого боїться в нас обʼєднана Європа, в основі якої лежить культ компромісу, засадниче переконання, що «поганий мир кращий за добру війну».

Дивним чином, воюючи за право бути Європою, ми ментально віддаляємось від неї. Бо наш червоно-чорний всесвіт все більше контрастує з веселковим, європейським…

Я намагаюсь зберегти в собі сонцесяйність жовтого і життєдайність блакиті нашого офіційного прапора. І в мене це все гірше виходить. Я бачу перед очима все більше крові, і все більше темряви, з яких і складається червоно-чорний стяг. На жаль, у цих кольорах немає фаворського світла…

Чи вдасться нам повернутися з війни у мирне життя, перетворивши енергію перемоги в енергію радикальних змін? Чи знайдемо в собі сили не просто перемогти, а прийнявши всю строкатість і недосконалість життя, дати йому новий імпульс? А чи продовжимо вже звично жити у світі, в якому існує лише дві опції: вбивати і вмирати?

Чи не станемо ми сучасним génération perdue (загубленим поколінням), що пережило найяскравіші моменти свого життя у пеклі цієї війни, і далі здатне лише доживати?

Ніхто наразі не знає відповідей на ці запитання. Але я вірю, що принаймні настав час їх ставити.

Джерело

Схожі новини